— Бабусю, як це — “чужа людина”? Я ж твій рідний Костик! Я тобі ліки возив через усе місто, я тобі шпалери клеїв! А тепер ти кажеш, що переписала квартиру на якусь ворожку Маргариту, бо вона “бачить мою чорну ауру”?
На Великій Арнаутській, у будинку з пишною ліпниною, яка давно почала обсипатися, жила Розалія Марківна — жінка старого гарту, вдова відомого ювеліра. Її квартира була справжнім музеєм: дубовий паркет, антикварні буфети з кришталем і запах лаванди, змішаний із ароматом свіжої випічки. Розалія Марківна мала одного онука — Костянтина. Костик працював архітектором, мав добру вдачу і щиро любив свою «бабулю Розу».
— Костику, золоте моє дитя, — казала вона, наливаючи йому чай у порцелянову чашку. — Ти ж знаєш, я не вічна. Ця квартира — твоє майбутнє. Я вже й документи підготувала, все буде тобі. Тільки женися швидше, хочу правнуків побачити в цих стінах.
— Ба, ну куди ти поспішаєш? — сміявся Костя. — Ти ще на моєму весіллі танцювати будеш. Головне — здоров’я. Ти сьогодні ліки від тиску пила?
— Ой, ті ліки — то хімія одна! — відмахувалася Розалія Марківна. — Мені сусідка казала, що від них тільки гірше стає. Треба щось натуральне, від природи.
Саме в цей момент у житті бабусі з’явилася Маргарита. Вона виникла нізвідки — нібито «далека родичка подруги з Бердичева». Маргарита називала себе енергопрактиком і спеціалістом із «очищення родових каналів».
Маргарита була жінкою невизначеного віку з пронизливим поглядом і купою мідних браслетів на руках. Вона швидко зрозуміла, що Розалія Марківна самотня у своїх думках, попри турботу онука.
— Розаліє Марківно, дорога моя, — шепотіла Маргарита, розкладаючи на кухонному столі дивні камінці. — Я відчуваю у вашій вітальні важку енергію. Це все речі минулого. Вони тягнуть із вас життя. А онук ваш… він добрий хлопець, але його біополе дуже агресивне для вашого тендітного серця.
— Що ви таке кажете, Риточко? Костик мене обожнює! — дивувалася бабуся.
— Обожнює, авжеж… — Маргарита зітхнула, картинно закотивши очі. — Але він мимоволі живиться вашою енергією. Кожного разу, як він приходить, ви потім лежите з мігренню. Хіба не так?
Розалія Марківна задумалася. Дійсно, після візитів Кості вона іноді почувалася втомленою, але ж їй було вісімдесят два! Проте зерно сумніву було посіяне. Маргарита почала приходити щодня. Вона приносила «заряджену воду», обкурювала кімнати полином і проводила довгі бесіди про те, що «справжня родина — це не кров, а духовна близькість».
Костянтин помітив зміни через місяць. Кожного разу, коли він намагався зайти до бабусі, вона знаходила причини його не впускати.
— Ба, я привіз продукти і твої улюблені еклери з «Привозу», — гукав він через двері.
— Залиш під дверима, Костику, — лунав слабкий голос Розалії Марківни. — У мене зараз сеанс очищення. Мені не можна переривати контакт із космосом, Маргарита каже, це небезпечно для серця.
— Яка Маргарита, ба? Відкрий негайно! — Костя почав нервувати. Коли двері нарешті відчинилися, він не впізнав квартиру. Антикварні статуетки були заховані, на стінах висіли якісь дивні мандали, а в повітрі стояв ядучий запах пахощів. На дивані велично сиділа Маргарита.
— Ви хто така? — різко запитав Костя.
— Я та, хто рятує вашу бабусю від вашого егоїзму, молодий чоловіче, — спокійно відповіла жінка. — Розалія Марківна нарешті почала дихати на повну.
— Бабусю, що тут відбувається? Хто ця жінка? Чому ти не береш трубку?
— Костику, не кричи, — Розалія Марківна виглядала блідою і якоюсь заляканою. — Рита мені відкрила очі. Ти тільки про спадок і думаєш. Ти весь час питаєш про квартиру, про документи… А вона дбає про мою душу! Вона бачить, що ти хочеш моєї смерті, щоб швидше сюди переїхати зі своєю дівчиною!
— Це абсурд! Я архітектор, у мене є де жити! Я просто хочу, щоб ти була здорова! Маргарито, забирайте свої манатки і геть звідси, поки я не викликав поліцію!
— Ой! — скрикнула Маргарита, хапаючись за серце. — Бачите, Розаліє Марківно? Яка агресія! Яка чорна аура! Він же мене вдарити хоче!
Розалія Марківна закрила обличчя руками:
— Іди геть, Костянтине! Іди! Ти розбив мені серце!
Костя намагався боротися. Він звертався до дільничного, але той лише розводив руками:
— Хлопче, бабуся при пам’яті? При пам’яті. Вона сама її впускає? Сама. Ніякого насилля немає. Це її приватне життя.
Минуло пів року. Костя дізнався від знайомого нотаріуса, що Розалія Марківна скасувала старий заповіт. Більше того, вона підписала договір довічного утримання з Маргаритою. За умовами договору, квартира переходила у власність Маргарити відразу після смерті бабусі, а натомість «рятівниця» зобов’язувалася доглядати за нею та купувати ліки.
— Це кінець, — сказав Костя своїй нареченій Олені. — Вона її просто обробила. Професійно, методично. Бабуся тепер вірить, що я — ворог.
— Треба діяти через суд, Костю. Треба довести, що вона була в стані нездатності розуміти значення своїх дій.
Костянтин не був би одеситом, якби не вмів шукати інформацію. Він почав копати під «Маргариту з Бердичева». Виявилося, що ніякого відношення до Бердичева вона не має. Її справжнє ім’я — Галина Пилипенко, і вона вже була фігуранткою двох судових справ у Миколаєві. Схема була ідентична: самотні люди похилого віку, «духовні бесіди», договір утримання — і смерть власника квартири протягом року від «природних причин».
Костя знайшов ще обманутих.
— Вона діє через психотропні речовини, — розповіла йому жінка з Миколаєва. — Підливає щось у чай, людина стає як пластилін. Моя мати теж мене проклинала, поки не відійшла у засвіти.
Костя найняв приватного детектива, щоб зафіксувати, які «ліки» купує Маргарита. Виявилося, що в аптеках вона брала сильні заспокійливі, які категорично протипоказані людям із серцевою недостатністю, як у Розалії Марківни. Ці препарати викликають галюцинації, сплутаність свідомості та підвищену навіюваність.
Судовий процес в Одесі став сенсацією. Костя подав позов про визнання договору довічного утримання недійсним. Маргарита з’явилася в залі суду в образі святої мучениці. Розалію Марківну привезли на візку — вона ледь впізнавала людей.
— Ваша честь! — виступав адвокат Костянтина. — Ми вимагаємо проведення незалежної судово-психіатричної експертизи. У нас є докази, що пані Пилипенко систематично отруювала Розалію Марківну препаратами, які змінюють свідомість.
Маргарита почала кричати:
— Це наклеп! Я свята жінка! Я її від смерті врятувала! Розаліє Марківно, скажіть їм! Скажіть, як онук вас ображав!
Бабуся підняла голову, її погляд на мить сфокусувався на Костянтині. У залі запала тиша.
— Костику… — прошепотіла вона. — Чому ти не приходив? Рита казала, ти поїхав у Америку і забрав моє золото…
— Бабусю, я був під твоїми дверима кожного дня! — крикнув Костя, прориваючись через охорону. — Я нікуди не їхав! Дивись на мене, це я, твій Костик!
Суддя призначив експертизу в стаціонарі. Маргариту відсторонили від догляду на час розслідування. Вже через тиждень без «чудодійного чаю» Розалія Марківна почала приходити до тями. Пам’ять поверталася шматками, як розбите дзеркало.
— Боже мій… — плакала вона на плечі в онука в лікарняній палаті. — Що я наробила? Я ж пам’ятаю, як вона давала мені підписувати папери, а я бачила на них не букви, а якихось змій… Я думала, це мої гріхи виходять. Костику, прости стару дурну бабу…
Виявилося, що Маргарита не тільки підписувала договори, а й потроху вивозила антикваріат. Буфет із кришталем був порожній, а ювелірні вироби покійного чоловіка Розалії Марківни детектив знайшов у одному з ломбардів на Фонтані.
Маргариту-Галину затримали прямо на вокзалі, коли вона намагалася поїхати в інше місто, а може і за кордон з чималою сумою готівки. Проти неї відкрили кримінальне провадження за статтями «Шахрайство в особливо великих розмірах».
Договір був анульований. Розалія Марківна повернулася у свою квартиру на Великій Арнаутській. Але тепер вона більше не слухала «енергопрактиків».
— Костику, — покликала вона його одного вечора, коли вони разом розставляли вцілілий кришталь. — Я тут подумала… Не треба чекати моєї смерті. Давай ми зараз же оформимо дарчу. Я хочу бачити, як ти станеш господарем, поки я ще можу навчити твою Олену готувати справжню одеську фаршировану рибу.
Через рік у квартирі знову пахло лавандою і дитячою присипкою — Костянтин та Олена таки подарували Розалії Марківні правнука. Бабуся Роза знову стала тією самою енергійною одеситкою, яка могла переспорити будь-якого торговця на ринку.
А Галина Пилипенко отримала сім років ув’язнення. Кажуть, у колонії вона намагалася «чистити карму» наглядачкам, але ті виявилися менш вразливими до «космічних енергій», ніж самотні одеські вдови.
Костянтин тепер часто дивиться на антикварну шафу, де зберігається той самий щоденник із доказами. Він зрозумів: найстрашніший ворог — це не той, хто приходить із ножем, а той, хто входить у твій дім із посмішкою та обіцянкою врятувати твою душу, поки насправді тягнеться до твого гаманця. В Одесі сонце світить так само яскраво, але тепер у дворику на Арнаутській на одні відчинені двері стало менше — для чужих, і набагато більше — для своїх.
