— Банк забере квартиру, якщо я не віддам кредит! Ти мусиш продати машину й урятувати мене! — сказала свекруха так, ніби просила про щось зовсім дріб’язкове.
Я завжди з гордістю дивилася на свою сріблясту «Тойоту», що стояла під вікнами нашої з Сашком орендованої квартири. Паркомісце перед під’їздом було моїм маленьким королівством. Чотири роки важкої праці у косметологічній клініці не минули даремно. Я відмовляла собі в усьому — у модному одязі, у відпустці, навіть у звичайній каві в улюбленій кав’ярні — аби тільки назбирати на цю машину.
І хоч вона не була останньої моделі — зате своя! Кожної суботи, наче за розкладом, я брала ганчірку, відро з водою і начищала її до блиску. Ніяких автомийок, ніяких чужих рук. Вона довіряла тільки мені.
Коли я вийшла заміж за Сашка, він кілька разів обережно натякав: мовляв, дай покататися, я сьогодні втомився. Але ключі я так і не віддала. Щоранку сама возила його на роботу. Він водій, та працює в іншому кінці міста. Це, звісно, не подобалося його матері — Антоніні Василівні.
Свекруха працювала бухгалтеркою у будівельній фірмі. Самотня жінка, яка свого часу жила у двокімнатній квартирі на околиці міста — з чоловіком і маленьким Сашком, мріючи про кращу долю. Якось вона прийшла до нас у гості — сяюча, задоволена, мов дитина, яка знайшла скарб.
— Дівчата на роботі розповіли! — заторохтіла, сьорбаючи чай. — Інвестиційна компанія! Відсотки — казкові! Треба вкладати гроші!
Я тоді лише скептично зиркнула — до таких авантюр ставилася з підозрою. Але Антоніна Василівна спалахнула тією ідеєю, як сірник.
Минув місяць — і от вона дзвонить Сашкові в сльозах:
— Сину, я… я пропала! Взяла кредит! Двісті тисяч гривень, а компанія зникла! Усі гроші на вітер! Що ж тепер робити?
Ми з Сашком жили скромно. Знімали квартиру, відкладали потроху на іпотеку. Яка вже там допомога у двісті тисяч гривень? Та Антоніна Василівна не вгавала. Під час одного з її візитів вона видала:
— Олю, ну продай ти свою машину! Даси гроші Саші, він кредит погасить!
Я не повірила власним вухам.
— Антоніно Василівно, ви серйозно? Це ж моя машина! Я її заробила! Ще до шлюбу купила! Це мої гроші!
— Що значить «твої»? Ви тепер сім’я! — обурилася вона. — Треба допомагати одне одному! Невже тобі не шкода рідну матір? Саша ж переживає!
— Я співчуваю, звісно, але…
— Черства ти, Олю! — перебила вона мене. — Зовсім безсердечна! Сашо, скажи їй! Це ж твій обов’язок перед матір’ю!
І, грюкнувши дверима, пішла.
Після того випадку атмосфера у нашій квартирі стала напруженою, мов перед грозою. Ми з Сашком віддалилися одне від одного. Жили — ніби чужі. Він усе частіше затримувався на роботі, а Антоніна Василівна тепер телефонувала йому щодня, то скаржачись на долю, то просто, аби пожалітися на життя.
За тиждень Сашко несміливо заговорив:
— Олю, може, все ж продаси машину? Ну… мамі ж зовсім важко…
Я подивилася на нього, як на зрадника.
— Сашко, ти ж розумієш, що це нічого не вирішить? Цей кредит — це величезна сума! Ми будемо віддавати цей борг роками!
— Я поговорив з мамою, вона згодна, щоб ми виплачували його разом, — тихо мовив він.
— А мені це навіщо? У мене є свої мрії, свої плани! І я не збираюся розплачуватися за чужі помилки!
— Олю, ну не будь егоїсткою…
Тут мене прорвало.
— Егоїстка? Та я чотири роки у всьому собі відмовляла, щоб купити цю машину! А тепер маю її віддати, бо твоя мама вирішила погратися в інвестора? Ні, Сашко! Я не зроблю цього!
Сварка закінчилася взаємними докорами й важким мовчанням.
Однієї суботи Антоніна Василівна вдерлася до нас у квартиру.
— Банк вимагає негайної виплати! — кричала вона. — Інакше мене звільнять! І квартиру заберуть! Що я робитиму? До вас переїду.
Сашко сидів, схилившись над якимись паперами. Я стояла біля мийки, стискаючи в руках рушник, і намагалася не втручатися. Але ця сцена була нестерпною.
Антоніна Василівна благала сина:
— Синочку, благаю тебе! Умов її! Скажи, щоб продала машину! Мені нікуди йти! Я все життя присвятила тобі!
Сльози котилися їй щоками. Сашко обійняв матір за плечі, намагаючись заспокоїти.
— Мамо, ну навіщо ти себе так накручуєш? Усе владнаємо. Щось придумаємо…
Але Антоніна Василівна обрушилася на нас із новою хвилею звинувачень.
— Та що у вас є, крім тієї машини? Олю, тобі що, шкода допомогти близькій людині? Хіба не бачиш, як Саші важко?
— Антоніно Василівно, я намагаюся вам пояснити…
— Нічого ти не намагаєшся! Тобі байдуже до всіх!
— Я розумію, що тобі важко, але… — почав Сашко.
— Та що ви розумієте?! — перебила вона. — Продавайте цю машину! І крапка!
Моє терпіння урвалося.
— Знаєте, Антоніно Василівно, я вам ось що скажу…
Не встигла я договорити, як вона, перекрикуючи мене, вчепилася у сина:
— Скажи їй! Скажи, щоб продала машину! Ти ж чоловік! Маєш наказати!
Сашко мовчав, опустивши голову. І в ту мить я зрозуміла — він на її боці. Розвернулася й пішла у кімнату.
Я почала збирати речі в дорожню сумку. Рухалася, наче автомат. Крізь гул голосів, крізь гарячковий шепіт сварки долинали уривки слів, але я не чула їх — лише ледь усвідомлювала, як блискавично сиплються у валізу речі з полиць і вішаків.
До кімнати зайшов Сашко.
— Олю, ти куди? Що ти робиш?
Я не обернулася.
— Іду.
— Але куди? Навіщо? Поговорімо! Усе можна владнати!
Я зупинилася й тихо, але твердо сказала:
— Сашо, пізно. Надто пізно. Справа не в машині. Справа — у тобі. Ти зробив свій вибір. Ти вибрав матір. А не мене.
— Олю, не говори дурниць! Я просто не можу дозволити, щоб мама залишилася без даху над головою!
— Ти міг сказати це раніше! Ти міг підтримати мене! Але ти мовчав. Ти чекав, що я зламаюся і віддам тобі свою машину.
У коридорі нас чекала Антоніна Василівна.
— Правильно! — прошипіла вона. — Нічого їй робити у нашій сім’ї з таким черствим серцем!
— Не хочу розплачуватися за чужі помилки, — спокійно відповіла я. — Розбирайся зі своїми боргами самі, інвесторко.
Я витримала коротку паузу, зустрілася з Сашком поглядом.
— Усе саме так, як я й думала.
Розвернулася й вийшла з квартири.
Я поїхала до Марини — моєї найкращої подруги. Вона жила на іншому кінці міста. Зустріла мене без запитань, лише лагідно обійняла.
— Заходь. Розкладай речі. Розкажеш, коли будеш готова, — тихо мовила вона.
За чашкою гарячого чаю я вилила їй усе, як на сповіді: і про кредит Антоніни Василівни, і про Сашкове мовчання, і про машину, що стала каменем спотикання. Марина слухала мовчки, не перебивала. Потім просто притиснула мене до себе.
— Не переймайся, Олю. У тебе все буде добре. Ти сильна. Ти впораєшся.
Тієї ночі я не стулила очей. Думки крутилися навколо розбитих планів, навколо тієї прірви, що виросла між нами через чужий борг і мою мрію на чотирьох колесах.
Наступного дня Сашко без упину дзвонив. Я не відповідала. Лише ввечері, коли сили сперечатися вже не лишилося, погодилася зустрітися. Він прийшов втомлений, із потемнілими від недосипу очима. На мить мені стало його шкода — але тільки на мить.
— Олю, я поговорив і мамою. Ми вирішили, що не будемо продавати машину. Я знайду інший вихід.
Я дивилася на нього з легкою, сумною усмішкою.
— Сашо, запізно. Справа не в машині. Справа в тому виборі, який ти зробив. Ти обрав матір. А не мене.
— Але я… — він спіткнувся, підбираючи слова. — Я думав, ти зрозумієш…
Я тихо перебила його:
— Я все зрозуміла. Зрозуміла, що для тебе мати завжди буде важливішою за дружину. Що її інтереси стоятимуть вище за мої. А я так не можу. Я подаю на розлучення.
Розлучення оформили швидко. Ділити, по суті, не було чого — лише чайний сервіз і два старі стільці. Машина залишилася мені. Само собою. За чутками, Антоніна Василівна таки знайшла вихід. Сашко переїхав до неї й віддавав майже всю зарплату на погашення кредиту. Вона ще кілька разів телефонувала мені, намагалася вибачитися, але між нами залишилася лише холодна ввічливість.
Минув час — і образа пройшла. Я перестала шкодувати про те, що сталося. Ключі від машини, як і раніше, лежали у моїй сумці. Ключі від моєї «Тойоти». Тільки моєї.
І ніхто більше не мав права вимагати те, на що я заробила сама.
