Батько нікому не був потрібен, окрім старшої доньки Ірини. Мати все життя жила, як хотіла й знайшла привід виставити чоловіка за двері. Молодша донька стала на бік матері й перестала спілкуватися з батьком. Тільки коли тата не стало всі чомусь згадали за його квартиру.
— Несправедливо! Я теж дочка і в мене такі ж самі права на квартиру, як і в тебе! — крикнула Соня.
— Раніше треба було думати, — спокійно заперечила Ірина. — Іди з цим питанням до мами. Вона тобі пояснить, чому так вийшло.
Це була іронія. Мама сестер не тільки не збиралася нічого пояснювати, вона ще й точно так само тупотіла ногами і обурювалася від хитрощив Іри. «Чому тут дивуватися? Вона завжди була на стороні Соні, — думала Іра. — Тільки мені тепер від цього ні жарко, ні холодно. Я вже не та маленька дівчинка, якій можна було командувати й указувати. Я стала дорослою. І незалежною: завдяки батькові…»
— Іро! Ти що підслуховувала? Ах ти, маленька пройда! Ану, іди сюди, — кричала мати, Галина Сергіївна, зтиснувши в руці телефонну трубку. — Тільки спробуй батькові розповісти!
Іра, яка тихенько притаїлася в коридорі біля привідкритих кухонних дверей, кинулася що є сили в дитячу і зачинила за собою двері. Сиділа за столом молодша сестричка Соня здивовано подивилася на неї. У Іри від страху гулко калатало серце і тряслися ноги. Хвилину постоявши і зрозумівши, що мати не збирається її доганяти, дівчинка обережно визирнула в коридор і тут же почула миле щебетання матері телефоном. Вона продовжувала розмову.
Сестрі Іра нічого не стала говорити, вважаючи, що та ще мала, для таких речей. «Чого там, їй сім років всього, — думала дівчинка, — Що вона розуміє?» Зате сама Ірина розуміла. Вона була на п’ять років старша за сестру і чудово здогадувалася, що мати розмовляє з чоловіком. І це було не вперше. А розмовляє вона з ним так, наче вони дуже близькі. Дуже. Від деяких почутих фраз у дівчинки навіть запалали щоки…
Вперше вона стала свідком такої розмови, коли одного разу трохи раніше повернулася з прогулянки, а мати просто не чула, як відчинилися вхідні двері. Соня ж у той момент була на заняттях з малювання. Іра не одразу зрозуміла, що мама розмовляє не з татом, а з якимось чужим чоловіком.
Ірина була дівчинкою серйозною, і батьки довіряли їй ключі. Вона сама відчиняла і зачиняла вхідні двері, так само вона ходила в магазин, коли було потрібно, і приводила додому зі школи молодшу сестру-першоклашку. Іра розігрівала їжу, і вони з сестрою обідали. Потім робили уроки і допомагали по господарству матері.
Галина Сергіївна приходила з роботи рано. Вона працювала на шкідливому виробництві і робочий день у неї був скорочений. А батько, Віталій Романович, закінчував роботу пізно, і мати часто жалкувала, що «нікуди з ним не піти, ні про що не поговорити, та й заробіток його нікуди не годиться».
— Що з нього взяти? Приповз втомлений, поїв, телевізор подивився і спати. А завтра знову на свою роботу. І ж не хоче звідти йти, подобається йому, тьху! — у гніві говорила мати. — А я хочу культурно відпочивати. Ходити в кіно, театри, на виставки. А він навіть у вихідні нікуди не хоче. Бачте лишень, йому відпочивати треба! Коли не хоче, буду сама розважатися!
До речі сказати, заробляла Галина Сергіївна більше за чоловіка. І командувала в домі вона. Часто докоряла і ображала його, навіть не соромлячись дітей.
— Мамо, а ми? Ми теж хочемо в кіно, — питали дівчатка.
— Ви вчиться, уроки робіть, а потім спати. Куди вам на вечірній сеанс? Це для дорослих, — відмахувалася мати.
І все частіше і частіше Галина Сергіївна стала влаштовувати собі дозвілля без чоловіка. А потім Іра стала чути ці «милі» розмови телефоном. Мама щебетала і сміялася, словом була зовсім не така, як з батьком. А потім вона стала зникати на весь вечір, майже кожного дня. Батько приходив з роботи, мовчки вечеряв і відправлявся дивитися телевізор. Перший час він ще питав, де мама, а потім перестав. Пару разів Галина Сергіївна влаштувала йому сварку, суть якої зводилася до того, що вона не зобов’язана перед ним звітувати. І що квартира ця її, і він прийшов сюди приймаком, і що грошей він отримує мало, то нехай мовчить «у ганчірочку».
Маленька Соня трохи засміялася, почувши про ганчірочку, а Іра сердито подивилася на неї, не знаходячи нічого смішного. Їй було шкода батька, який нічого не міг заперечити матері. А ще, будучи вже в підлітковому віці, вона розуміла, чим ці сварки можуть закінчитися.
«Розлучення… Тато й мама напевно розлучаться», — думала Ірина і плакала. Їй було шкода батька, себе, сестру, і вона дуже сумувала від цього. Дівчинка не помилилася.
Одного дня Галина Сергіївна влаштувала чоловікові чергову грандіозну сварку, причепившись до того, що він купив у магазині не те, що вона просила.
— Написала на папірці, все пояснила, як для дурня, а ти все одно вчинив дурість! Ну як з тобою жити? Все. Я подаю на розлучення. Ти абсолютно нікчемна людина. Я не хочу з тобою перебувати під одним дахом.
Згадуючи цю розмову багато років потому, Ірина розуміла, що матері просто потрібен був привід, щоб вигнати батька. Вона, ймовірно, мріяла пов’язати своє життя з тим чоловіком, з яким щебетала телефоном. Але не вийшло. Схоже, що спілкування з нею його влаштовувало, коли мати була заміжня, і він не збирався одружуватися на жінці, яка має двох дітей.
Батько пішов на орендовану квартиру, а потім познайомився з самотньою жінкою і переїхав на її житлову площу. Аліменти на дівчат він платив виправно, тільки спілкуватися з ними нормально не виходило. Зробивши невдалу спробу влаштувати своє особисте життя, і, ймовірно, вирішивши, що з Віталієм жити було все-таки зручніше, Галина Сергіївна «перевзулася на ходу» і спробувала повернути колишнього чоловіка, але не тут-то було. Віталій Романович категорично відмовився вести розмови з колишньою дружиною на цю тему. Він не хотів з нею бачитися і вже тим паче повертатися. Тоді Галина Сергіївна розлютилася і стала налаштовувати проти нього дітей.
Тим часом Ірині виповнилося п’ятнадцять років, і дівчинка стала цілком самостійною. І ніщо не могло вплинути на її рішення бачитися з батьком, на відміну від Соні, яка легко прийняла позицію матері, звинувачуючи батька в усіх гріхах.
— Ну що? Чим там тебе батько рідний нагодував? Пустим супчиком чи підгорілою картоплею? Він адже зроду не вмів готувати! Або хто там йому тепер готує? — часто підколювала Ірину мати. — Зрадниця ти, Іро. Може, хочеш відправитися жити до батька? Що? Не запрошують? Отож бо! Не потрібна ти там. Мати годує, поїть, одягає, а ти все до нього бігаєш, невдячна…
Ірина стала приховувати свої візити до батька. Але молодша сестра частенько підслуховувала і підглядала за Ірою, а потім доповідала матері. Вони обидві злилися і обговорювали Ірину. Помалу поволі старша дочка ставала вигнанкою в родині. До неї сформувалося таке ж ставлення, як і колись до батька. Жити разом з ним Іра й справді не могла, хоча подумувала на цю тему. Але нова дружина батька, а він одружився офіційно, була категорично проти. Крім того, там було тісно, вони жили в однокімнатній квартирі.
Батько дарував Ірині подарунки, які іноді було не так уже легко сховати від сестри і матері. Якщо крихітну срібну каблучку, прикрашену аметистом, Ірі ще вдавалося ховати, то симпатичну курточку, яку батько їй подарував на день народження, ховати було важко, та й не хотілося, настільки вона була гарна. Ірина дивувалася, як батькові вдалося вгадати з розміром, але річ сіла, як на неї шита, і неймовірно йшла їй. Мати і сестра, заскреготали зубами, побачивши обновку, і видали чергову купу докорів на адресу Віталія Романовича. А потім, коли Іра стала носити куртку, то одного разу виявила, що кишені в неї всередині продирявлені. Крихітний, але дуже підлий вчинок. Хто це зробив, мати чи сестра, вона з’ясовувати не стала, просто тихенько зашила підкладочну тканину і дуже сподівалася, що подібне не повториться…
Минали роки. Дівчатка виросли. Ірина вивчилася, влаштувалася на роботу і вийшла заміж. Переїхала жити до чоловіка, незабаром у неї народилася дочка Настя. Потім вийшла заміж і Соня і теж поїхала від матері, тільки її сімейне життя швидко закінчилося. Соня повернулася додому з двома крихітними синами.
Галина Сергіївна була незадоволена і часто сварилася. Вона так і не влаштувала своє особисте життя і перетворилася на вічно ображену жінку. Хоч вона любила Соню, але жити з нею під одним дахом не сильно бажала і тому докоряла при кожній нагоді. Діти Соні весь час шуміли, займатися з ними ніхто не хотів, Галина Сергіївна працювала, Соня ж теж намагалася працювати вдома, одночасно сидячи з малюками. Одним словом, обстановка там була напружена.
Ірина все ж зрідка спілкувалася і з сестрою, і з матір’ю і знала, які там справи. Так само вона розповідала новини при зустрічі батькові: вони так і підтримували стосунки. Другої дружини Віталія Романовича не стало через хворобу, і він, овдовівши, жив зовсім сам, ставши повноправним власником тієї однокімнатної квартири.
Ірина продовжувала приїжджати до батька в гості, тепер вона привозила і свою дочку. З чоловіком Андрієм разом не приїжджала, через те, що він не хотів спілкуватися з її родичами, він спілкувався тільки зі своїми. І одного разу, волею випадку, це спілкування переросло в більш тісне. Таке тісне, що мати і сестра Андрія переїхали до них жити. У родичів Андрія трапилося нещастя з квартирою. І поки там йшов ремонт, свекруха і зовиця Ірини, які жили разом, були змушені десь шукати тимчасове житло.
З родичами чоловіка Іра не вжилася. Вони постійно сварилися. Мати Андрія висловлювала невістці багато незадоволення, а зовиця піддакувала. І що найважче, чоловік анітрохи не захищав Іру, а навпаки приймався дорікати разом з матір’ю. Таке витримати було важко, і жінка з дочкою втекла до Віталія Романовича.
Чоловік Ірини за час сімейного життя вже не раз показував себе з недоброї сторони. Перебуваючи в декреті, жінка терпіла від нього докори в тому, що витрачає забагато грошей, зовсім не готує і погано прибирає. Те, що новонароджена дочка вимагає часу і уваги, ніяк не переконувало чоловіка. Він твердо вважав, що в декреті жінки відпочивають, ніби у відпустці.
— Чого тобі робити?! Дитина маленька, поїла і спить. Поспала, знову поїла. Гуляти на вулиці — розвага. Сиди на лавці з візочком, та в телефон дивися. Чому ти нічого не встигаєш? І куди ти діваєш гроші? — обурювався Андрій.
Інга ображалася, плакала, намагалася пояснитися, але заперечити їй було особливо нічого. Вона жила на території чоловіка і, маючи крихітну дитину, перебувала в залежному від нього стані.
До того, як Іра пішла в декрет, таких докорів не було, тому що у неї була хороша зарплата, а як тільки годувальником став один Андрій, так тут і почалося. Жінка все частіше думала про те, що з вибором супутника життя вона помилилася. Після декрету, правда, стало краще. Вона знову вийшла на роботу, і все більш-менш нормалізувалося, проте вона пам’ятала всі причепи чоловіка, і образа анітрохи не проходила. Вони часто сварилися і вже давно не спали разом. Тому приїзд родичів все ускладнив.
У Віталія Романовича Ірі з дочкою Настею жилося добре і спокійно. Однак ідилія тривала недовго. Тато серйозно захворів. Почалися походи по лікарях, госпіталізація, операція, але підсумок виявився сумний, через рік Віталія Романовича не стало. У пориві почуттів Ірина подзвонила сестрі і поділилася з нею горем.
— Ось ще! — обурилася Соня. — Він мені ніхто. Пусте місце. Навіщо мені їхати на похорон? Мати теж не поїде. Ти при своєму розумі була, коли додумалася сюди дзвонити з такими новинами?
— Звичайно. Просто я не думала, що ти настільки безсердечна. І той факт, що він тобі рідний батько, нічого не змінить. Навіть ставлення матері, яке ти чомусь плутаєш зі своїм! Тобі-то він чого поганого зробив? — Іра була вся на нервах, і тому не витримала і вийшла з себе.
— Батько хворів, кажеш? А ти доглядала, горщики виносила, як романтично! Ха-ха! — раптом засміялася Соня.
— Бог тобі суддя, — тихо відповіла Іра і перервала зв’язок. На душі в неї було погано.
— Мамочка не плач, — сказала підійшла до неї Настя.
Вони обнялися і довго сиділи разом. Без Віталія Романовича дім спорожнів, і було дуже-дуже сумно.
Після того, як Іра всі турботи щодо організації сумних заходів взяла на себе і впоралася з цим з величезними труднощами, подзвонив чоловік і заявив, що вимагає розлучення.
— Послухай, мені зараз не до цього, у мене тата не стало буквально на днях, я займалася похоронами, виснажилася і погано себе почуваю, — сказала Іра, і очі її знову стали мокрими. Вона думала, що чоловік хоча б висловить їй співчуття.
— Мені все одно, що там у тебе сталося. Мені потрібне розлучення, я одружуюся на іншій, — різко відповів чоловік.
Іра, черговий раз здивувавшись тому, які нечутливі люди її оточують, запевнила Андрія в тому, що теж з великою насолодою з ним розлучиться.
— Швидко ж ти мені заміну знайшов, — сказала вона і перервала зв’язок.
Але виявилося, що сумні переживання ще не закінчені. «Ніби всі змовилися і дзвонять наперебій, щоб потрепати мої нерви!» — подумала Іра, знову беручи в руки телефон. Сестра. Що їй треба?!
— Як будемо нерухомість-то ділити? — задала Соня питання. — Тата-то не стало. Я дочка. Спадкоємиця.
— Згадала! — саркастично зауважила Іра. — Ще зовсім нещодавно ти говорила, що він тобі ніхто.
— Так, годі мені зуби заговорювати! Як ділити квартиру будемо, питаю? Мама сказала…
— Ах так! Мама! Як я одразу-то не здогадалася! Це вона тобі сказала. Ну так, зрозуміло. А от нічого ділити-то. Квартира моя. Батько мені її подарував.
— Ах ти! Так я… Так ти… — від обурення Соня не знаходила слів. — Злодійка!
Сестра кинула виклик, але через п’ять хвилин перетелефонувала мати. Вона почала кричати і звинувачувати Іру в тому, що та вчинила нечесно. І треба все виправити, поділити спадщину порівну. Бо сестрі теж потрібне окреме житло, у неї двоє дітей. Вона мучається в тісноті.
Іра подумала про те, що найбільше, мабуть, мучається сама мати, ось тому так і піклується про спадщину. Але вголос вона сказала інше.
— Що там ділити? Це однокімнатна квартира.
— Ну й що! Так несправедливо! Бач, привласнила все собі! Негіднице!
Іра не стала слухати матір. Вона перервала розмову і просто мовчки занесла в чорний список і її номер, і номер сестри. Все. У неї більше немає родичів. Трохи страшно залишитися зовсім самій, хоча… у неї ж була Настя! А ніж такі родичі, то вже краще ніякі. Адже виходить, що крім батька в цій дивній родині її по-справжньому ніхто і не любив…
Перші дні після похорону й розриву з ріднею Іра прожила на автоматі. Вона прокидалася серед ночі, тільки щоб переконатися, що її тато справді не повернеться, що все — назавжди. Дім став порожнім і надто тихим. Настя ходила слідом, наче маленька тінь, і боялася залишати маму навіть на хвилину. Та одного ранку, коли Іра приготувала сніданок і сіла за стіл, дочка принесла їй аркуш паперу. На ньому було намальовано троє: бабуся, тітка Соня й тато. І під малюнком — жирний хрестик.
— Це що? — тихо спитала Іра.
— Це ті, хто тебе образив, — серйозно відповіла Настя. — Ми їх викреслюємо. Бо тепер у нас є тільки ми. І дім — наш.
Іра обняла доньку й раптом відчула полегшення. Уперше за довгий час вона не здавалася собі маленькою дівчинкою, яку хтось штовхає, ображає, диктує правила. Вона стала дорослою. І тепер — вільною.
Про Ірині проблеми з Андрієм швидко стало відомо його родині. Свекруха з сестрою чоловіка зібрали речі й відселилися назад у свою квартиру — ремонт там, як виявилось, чудесним чином закінчився рівно в той момент, коли Іра пішла з дому. Андрій більше не дзвонив і не вимагав зустрічі. Він готувався до весілля з іншою жінкою.
Минуло кілька місяців. Документи на квартиру Іри були в повному порядку: батько дійсно оформив дарчу на неї ще за життя, лишивши Соні й матері лише образу. Двічі приходили повідомлення про намагання оскаржити дарчу, але суд залишив їх без задоволення.
Іра не раділа цьому як перемозі. Просто зітхнула з полегшенням, коли юрист сказав:
— Ви нікому нічого не винні. Тепер можете жити спокійно.
Жінка вийшла з будівлі суду, глибоко вдихнула холодне повітря і відчула, ніби хтось поставив крапку в її багаторічній війні з рідними, які чомусь ніколи не були їй рідними по-справжньому.
Життя почало налагоджуватися не відразу, а потрошку. Вона облаштовувала квартиру на свій смак — обрала світлі фіранки, замінила старий диван, повісила фотографії батька. Поступово дім перестав нагадувати про втрату — став місцем, де живуть спокій і тепло.
Іра повернулася на роботу, Настя пішла в гурток малювання, і їхній побут став рівним і передбачуваним. Без криків, докорів, без хворобливої токсичності, яку Іра колись вважала «нормою життя». Вона іноді думала про матір і сестру. Проте спілкуватися з ними не хотіла.
Одного вечора Настя, вклавшись у ліжко, раптом запитала:
— Мамо, а в тебе тепер є хтось, крім мене?
Іра всміхнулася.
— Є. Я сама в себе є.
— Це як?
— Це коли ти знаєш, що впораєшся. І що маєш право жити так, як хочеш. А решта люди з’являться, коли для них буде місце.
Настя подумала, кивнула і заплющила очі.
Навесні, коли в місті розквітли каштани, Іра одного ранку відчула, що перестала прокидатися з важкістю у серці. Вона вийшла на балкон із горням кави й глянула на місто. Вперше за довгий час світ не здавався їй ворожим.
— Тату, — тихо сказала вона, — я впоралася. Як могла. Як ти вчив.
Іра знала: попереду ще багато всього — і доброго, і важкого. Але вперше за довгі роки вона йшла у своє життя не зі страхом, не зі сльозами, а з рівним, тихим відчуттям правильності. У неї була Настя. У неї був дім. У неї було минуле, яке вона вистояла. І — майбутнє, яке тепер належало тільки їй.
