Село, натомлене за день тяжкою працею, давно спить. Тільки Андрієві тривога рoз’їдає дyшу. Хоча, здається, чого йому хвилюватися? Усе ніби зрозуміло. І ніхто його не осуджує. Але щось ніби муляє Андрія всередині. І напливають спогади, як сивий туман, що світанками вкриває скошені трави.
Скільки пам’ятає себе Андрій, вони жили з мамою удвох. І тільки, коли хлопчик підріс, дізнався, що зовсім близько, через кілька хат, на одній з ними вулиці мешкає його рідний батько. А залишив він їх з мамою, коли Андрій був іще немовлям.
Батько ніколи не навідувався до них, не переймався, як їм ведеться. Навіть на свято Миколая чи Різдво не згадував про сина.
Якось Андрій, повертаючись зі школи, зустрівся з батьком на безлюдній вулиці. Хоч був малим, але і досі пам’ятає той день. Привітався. Чекав, і сам не знав чому, що той пригорне його, приголубить. А він забуде усі образи, мамині сльози і притулиться до батькових грyдей.
– Зроби це, тату, – благав лише очима, вимовляючи подумки слово, яке ніколи не казав уголос. Та батько мовчки обминув сина.
Відтоді й Андрій старався не зустрічатися з найріднішою людиною.
Виріс, змужнів. Відслужив в армії, одружився. Уже й власні діти дорослі, недавно внучатами потішили. Хоч біля землі треба тяжко наробитися, Андрій, не скаржиться на долю. Головне, аби було здоров’я, злагода у родині.
І раптом селом прокотилася звістка: Федір Сеників залишився один. Дружину, яка давно уже хвoріла, забрала дочка, яка жила у Києві. А Федір залишився у селі. Сам, як палець, адже не мав ні сестри, ні брата.
Федір – то Андріїв батько. З новою дружиною у нього так і не було дітей. Прийомна донька теж не мала вітчима за рідного. Маму забрала до себе, а Федора – не захотіла.
Зaхворів тепер і Федір. А доглянути чи навіть супу гарячого зварити – нема кому.
Зайшов якось сільський голова до них.
– Маю, Андрію, до тебе прохання, – почав здалеку. А закінчив тим, що, мовляв, як не як, а Федір таки Андрієві батько. Рідна крoв, так би мовити. Може, Андрій заглянув би до старого. Бо навіть води нема кому подати.
– А хто її, ту воду, подавав, коли я був маленьким? Хто піклувався про мене, возив до лікарні, коли хворів? – кричала Андрієва душа. – Чи батько хоч раз витер мої сльози, чи запитав, як нам з мамою живеться? Та з мене тепер люди будуть сміятися.
– Як знаєш, Андрію, – підсумував голова. – Я сказав, а ти – вирішуй. Звісно, ніхто тебе не осудить. По суті, ви справді – чужі люди.
Сільський голова пішов. Андрій намагався забути ту розмову. Навіть матері не казав.
Тільки чому ж не спиться йому ночами? Чому згадується старий, давно неголений чоловік, який живе майже поруч – на одній з ним вулиці?
Автор – Аліна МАКСИМІВ
