— Батько залишив нам великий родовий будинок, але з однією дивною, майже нездійсненною умовою: ми, три сестри, маємо прожити в ньому разом три місяці, жодного разу не посварившись і не виїжджаючи за межі міста. Але як це зробити, якщо старша сестра — сувора вчителька математики, середня — блогерка, а я — художниця з трьома котами та повною відсутністю дисципліни? Чи витримають стіни наші характери, чи будинок піде з молотка за борги?
Степан Петрович був людиною широкої душі, але з вельми специфічним почуттям гумору. Коли він відійшов у засвіти, всі сусіди і знайомі гадали: кому ж дістанеться його розкішний маєток на околиці міста — справжній родовий замок з садом, каміном і антикварними меблями?
У призначений день у кабінеті нотаріуса панувала атмосфера, яку можна було б заморозити і подавати як лід до коктейлів. Три сестри сиділи на одному дивані, але між ними можна було б прокласти державний кордон — настільки вони були різними.
Старша, Віра, у футлярі-сукні темно-синього кольору та з ідеально зачесаним пучком, тримала спину так, ніби вона проковтнула одну зі своїх залізних лінійок. Вона все життя викладала математику в елітному ліцеї, де її боялися навіть стіни. Для неї світ складався з аксіом, теорем і порядку.
Середня, Анжела, кожну хвилину перевіряла свій вигляд у дзеркальці. Вона була популярною інста-блогеркою, чиє життя вимірювалося кількістю «лайків» та охоплень. Вона вважала, що старий будинок — це «не формат», але його вартість могла б оплатити її життя в Дубаї на десять років наперед.
Молодша, Настя, сиділа в розтягнутому светрі кольору охри, з-під якого стирчала руда шерсть її улюблених котів. Настя була художницею-фрілансеркою, жила в хаосі фарб і вважала сестер «застебнутими на всі ґудзики» занудами.
— Отже, пані, — нотаріус поправив окуляри, які постійно сповзали на ніс. — Остання воля вашого батька така. Ви отримуєте маєток і всі рахунки у рівних частках лише за однієї умови. Ви маєте прожити в цьому будинку разом рівно дев’яносто днів. Без жодного дня перерви. Якщо хоча б одна з вас поїде ночувати в інше місце, або якщо сусіди викличуть поліцію через ваші сварки — майно автоматично переходить у власність Фонду захисту рідкісних хом’яків.
— Що за абсурд? — вигукнула Віра. — У мене навчальний семестр, у мене все за графіком!
— Хом’яки? Батько збожеволів на старість! — Анжела ледь не впустила телефон. — Там же навіть немає нормального світла для селфі!
— А мої коти? — тихо запитала Настя. — Їх там троє. Мурчик, Пушок і Пірат.
— У заповіті сказано: “з усіма чадами і домочадцями”, — сухо відповів нотаріус. — Вибирайте: або три місяці разом, або хом’яки будуть жити в золотих клітках.
Переїзд нагадував початок вселенської катастрофи. Віра приїхала першою о шостій ранку з вантажівкою, набитою книгами та миючими засобами. Вона відразу почала клеїти на стіни «Графік чергувань по кухні» та «Регламент використання ванної кімнати».
Об одинадцятій прибула Анжела з десятьма рожевими валізами.
— О боже, Віро! Що це за запах старого горища? — вона почала розбризкувати дорогі парфуми прямо на антикварні гобелени. — І зніми цей папірець із холодильника. Він псує мені естетику кадру! Я буду знімати тут сторіз про “життя в старовинному маєтку”, тож ніяких халатів і вівсянки в кадрі!
Останньою з’явилася Настя. Вона просто відкрила переноски, і три коти вилетіли в вітальню, наче снаряди. Мурчик відразу застрибнув на оксамитове крісло, яке Віра щойно почистила парогенератором. Пушок обрав для точки спостереження піаніно, а Пірат — одноокий і бойовий кіт — вирішив спробувати на смак дорогі шкіряні туфлі Анжели.
— Насте! Прибери цей зоопарк! — закричала Анжела, стрибаючи на стілець. — Він гризе мої “Лобутени”! Це ж колекційна серія!
— Він просто перевіряє якість шкіри, Анжело, не істери, — спокійно відповіла Настя, розкладаючи свій мольберт прямо посеред вітальні, закриваючи прохід. — Котам теж треба адаптуватися.
До вечора будинок був поділений на зони впливу. Віра забарикадувалася в кабінеті, Анжела перетворила найбільшу спальню на фотостудію, а Настя з котами окупувала кухню та веранду. Але спільні зони — коридор та ванна — стали мінним полем.
Конфлікт перейшов у гарячу фазу на другому тижні. Віра, яка звикла до залізної дисципліни, вимагала, щоб обід був рівно о 13:00.
— Це зміцнює родинні зв’язки і шлунково-кишковий тракт! — проголошувала вона, стукаючи ложкою по каструлі.
— Віро, я в цей час проводжу прямий ефір “Як прокинутися богинею”! Я не можу їсти твій жирний гуляш, у мене детокс! — кричала з другого поверху Анжела.
Одного ранку Анжела вирішила приготувати свій фірмовий смузі з селери та шпинату. Рев блендера о шостій тридцять ранку розірвав тишу маєтку. Віра, яка якраз перевіряла зошити, вискочила в коридор у бігуді і з виглядом фурії.
— Анжело! Пункт №4 мого статуту: “Ніяких шумових ефектів до восьмої ранку”! Мозок людини потребує тиші для обробки інформації!
— Мій блог потребує контенту! — огризнулася Анжела. — І взагалі, Віро, твої зошити займають весь обідній стіл! Де мені пити мій еліксир молодості?
В цей момент на кухню зайшла сонна Настя. Вона несла брудні пензлі, які збиралася помити в кухонній мийці.
— Дівчата, не сваріться, — позіхнула вона і випадково зачепила склянку зі смузі. Яскраво-зелена рідина ефектно розлетілася по білосніжному італійському костюму Анжели та по стопці перевірених зошитів Віри.
Настала тиша. Така буває перед вибухом вулкана.
— МОЇ ОЦІНКИ! — закричала Віра.
— МІЙ БРЕНДОВИЙ ЛУК! — верещала Анжела. — Мурчику, тікай, зараз почнеться… — прошепотіла Настя, бачачи, як сестри хапають одна одну за волосся.
Здавалося, дев’яносто днів закінчаться прямо зараз. Сусіди вже почали заглядати через паркан, готуючись викликати поліцію. Віра вже пакувала валізу з криками: “Краще жити в гуртожитку з тарганами!”, Анжела ридала в телефон агенту, а Настя сумно пакувала фарби.
Але тут Віра, намагаючись знайти чисту серветку, щоб витерти залишки смузі, випадково натиснула на потаємну панель у стіні кабінету. Панель від’їхала, і звідти випав конверт. На ньому розмашистим почерком Степана Петровича було написано: «Відкрити, коли захочете спалити цей будинок разом із сестрами».
Вони сіли за стіл. Навіть коти затихли, відчуваючи важливість моменту. Віра тремтячими руками відкрила лист.
«Любі мої зміючки. Якщо ви читаєте це, значить, Анжела вже викинула Вірині ліки, Віра вже прочитала лекцію про мораль, а Настя зафарбувала весь будинок у колір депресії. Ви такі різні, бо я хотів, щоб кожна з вас була цілим світом. Але світ не може існувати без зв’язків. Віро, ти — наш фундамент, але фундамент без стін — це просто яма. Навчися приймати хаос. Анжело, ти — наші вікна, але без даху ти просто скло. Навчися бачити глибину. Насте, ти — наш сад, але без огорожі тебе затопчуть. Навчіться бути одним домом. До речі, у підвалі стоїть ящик напоїв 1982 року. Випийте його разом. І ще… Віро, Анжела в дитинстві викинула твій щоденник не зі зла, а тому що хотіла бути такою ж розумною, як ти. Пробач її».
Сестри перезирнулися. Анжела опустила очі.
— Це правда? — тихо запитала Віра.
— Я… я просто заздрила, що ти знаєш відповіді на всі питання, — прошепотіла блогерка. — А я тільки вміла гарно посміхатися.
Останній місяць пройшов дивно. Будинок перестав бути полем битви. Віра раптом з’ясувала, що Анжела — геній маркетингу, і допомогла Насті створити сторінку для продажу її картин. Виявилося, що “мазня” Насті в інтернеті коштує дорожче, ніж річна зарплата вчителя математики.
Анжела ж, під наглядом Віри, нарешті прочитала першу книгу за п’ять років (це був детектив, але все ж таки!). А Настя… Настя навчила Віру розслаблятися. Тепер щоп’ятниці вони влаштовували “вечір без телефонів і статутів” біля каміна.
Коли коти Насті в черговий раз подрали штори, Віра не кричала. Вона просто сказала:
— Це статистична похибка, Насте. Але з твоєї наступної картини ми купимо нові — антивандальні.
Коли термін заповіту сплив, нотаріус приїхав із готовими документами на продаж майна.
— Ну що, пані? Оформляємо розділ майна? Хом’яки в розпачі, вони програли. Сестри перезирнулися. Віра поправила окуляри, але тепер її погляд був м’якшим.
— Ми вирішили не продавати будинок, — твердо сказала вона.
— Це нелогічно — втрачати таку нерухомість. — І тут найкраще освітлення для мого нового шоу “Родинне гніздо”, — посміхнулася Анжела.
— І коти вже звикли до саду, — додала Настя. — Ми залишимося тут разом. У кожної свій поверх, але кухня — спільна. І напої в підвалі ще не закінчилися.
Вони зрозуміли найголовніше: батько залишив їм не цеглу і антикваріат. Він залишив їм єдину розкіш, яку неможливо купити за гроші — відчуття, що ти не один у цьому великому, хаотичному світі.
