У нас була найщасливіша сім’я. Коли мені виповнилося шість років тата не стало, ми з мамою залишилися одні. Мама більше ніколи не раділа, посміхалася тільки іноді, коли обіймала мене погладжуючи по голові.
Працювала мама на заводі, важко їй одній доводилося мене ростити. Незабаром вона познайомилася з дядьком Іваном, він теж працював на заводі, мама привела його до нас жити. Мені він велів називати його батьком і я охоче погодився, бо мені він відразу сподобався. Він ходив зі мною на каток грати в хокей і вечорами вдома ми грали в шашки. Все було добре … поки дядя Ваня не став пити, тоді все змінилося.
Вони з мамою лаялися кожен день. Вона забирала у нього пляшку, а він за це піднімав на неї руку. Вона на роботу ходила з синцями на обличчі. Одного разу я за неї хотів заступитися, а дядя Ваня відкинув мене, я вдарився головою і втратив свідомість. Коли прийшов до тями, побачив маму. Вона сильно плакала приклавши до моєї голови мокрий, холодний рушник і погладжуючи мене по руці шепотіла:
– Сонечко моє. Буде все добре. Тільки трошки потрібно почекати.
Вона мені дала попити води і я заснув міцно міцно стискаючи її долоні в своїх руках.
Прокинувся я вранці, мама вже готувала сніданок. Я почистив зуби, вмився і вийшов на кухню. Підійшов до мами і поцілував її, а вона мене міцно обняла. За столом сидів дядя Ваня n’яний, схиливши голову і щось бурмочучи. Я поснідав і мама відправила мене на вулицю пограти.
Повернувшись я побачив що мами вдома немає, а дядя Ваня сидів так само за столом і наливав собі чергову чарку.
– А мама де? Куди пішла? – запитав я.
– Забрали твою маму, в лікарню. Менше лізти буде! А ти йди геть чашки помий, а то мати не домила! – ледве ледве промовив він.
Я дуже злякався і побіг до сусідки бабусі Маші, щоб дізнатися що сталося. Я дуже переживав за маму. Вона мені сказала, що мамі стало погано і вона викликала швидку допомогу. А на завтра пообіцяла мене взяти з собою до мами, провідати її.
Я всю ніч не спав, чекав коли настане ранок і я побачу матусю. Я сидів у своїй кімнаті і намагався не ворушитися, щоб дядя Ваня не став мене лаяти. Він всю ніч просидів за столом розмовляючи сам з собою.
Вранці я потихеньку вийшов з квартири і побіг до бабусі Маші. Вона взяла мене за руку і повела до мами. У лікарні нас зустрів головний лікар:
– Мені дуже шкода, але у неї були тpaвми несумісні з життям. Під час опеpaції серце не витримало.
Я не хотів вірити в те, що говорить лікар. У мене полилися сльози, в гpyдях розpивалося серце і стало дуже важко дихати. Я побіг по коридору, забігаючи в кожну палату в надії побачити маму. Я кликав її, але вона не відгукувалася.
– Мамo. Мамочкo, ти де? Не залишай мене. Я хочу з тобою. Вернись. Вернись і забери мене.
Бабуся Маша схопила мене і міцно притиснула до себе. Вона плакала і повторювала: «Не плач, перестань. Мамочка тепер буде твоїм ангелом, стане оберігати тебе!»
Я не хотів нічого чути, а хотів щоб матуся підійшла до мене і притиснувши до своїх гpyдей погладила мене по голові, як раніше. Як? Як я тепер буду жити без мами?
Бабуся Маша привела мене додому. Дядя Ваня спав в залі на дивані. Я тихенько пройшов до кімнати і ліг на ліжко, довго плакав і не помітив як заснув.
Вранці прокинувся я від того, що дядя Ваня зайшов в мою кімнату і схопивши мене за руку підняв з ліжка:
– Збирай речі і уматуй! Матері твоїй більше немає, квартира моя! Очі мої щоб тебе не бачили!
Я взяв трохи одягу і вийшов з квартири. По щоках текли сльози, я не знав куди йти і постукав бабусі Маші. Вона заспокоїла мене і сказала:
– Не плач, знайдеться на нього управа!
Бабуся Маша написала заяву на дядю Ваню, його посадили. Вона оформила опіку наді мною. Квартира за законом дісталася мені, але жив я з нею, а квартиру здали квартирантам. Гроші зі здачі квартири вона відкладала і на повноліття віддала мені.
Зараз я одружений і у мене є син. Бабусю Машу ми забрали жити до себе. Вона для мене як рідна мати! Я їй щодня кажу спасибі. Якби не вона, я не знаю що було б зі мною.
