Проводжаючи поглядом останніх гостей, які йшли, Юля сиділа в альтанці заміського будинку й чекала, поки повернеться Кирило — тепер уже не наречений, а її законний чоловік.
Їхнє скромне, але по-домашньому затишне весілля, на якому були присутні тільки родичі та найближчі друзі, минуло так, як планувала Юлія. За одним лише винятком: у розпал свята, на очах у всіх, свекри з таємничим виглядом вручили молодим ключі від квартири.
— Що, не очікували? — посміювався Ігор Семенович, батько Кирила. — Живіть, живіть! Скільки хочете!
Таке формулювання одразу напружила Юлю. Будучи юристом за фахом, вона за звичкою шукала підступ у будь-якій фразі чи ситуації. От і зараз, чекаючи чоловіка, дівчина розмірковувала про сказані свекром слова.
— Про що думаєш? — спитав непомітно підійшовши ззаду Кирило.
Юлія дуже хотіла поставити йому пару запитань: що означає «Живіть, скільки хочете», чому свекри не сказали прямо, що дарують їм квартиру, де документи на неї, зрештою? Але дівчина розуміла: зараз не найкращий час для такої розмови. Вона про все спитає завтра…
Наступного дня Кирило сам підняв цю тему.
— Юль, не хочеш на квартиру поглянути? — сміючись, запропонував він.
— Сама хотіла тобі запропонувати! — вчепилася за цю можливість дівчина. — Тільки от я не знаю, де вона знаходиться… Твої батьки нам ключі дали, а більше нічого. Ні документів, ні адреси.
— Напевно, вони просто подумали, що конверт із документами виглядатиме не урочисто, — знизав плечима Кирило. — А квартиру я знаю, де вона. Там же моя бабуся раніше жила.
Ця фраза насторожила Юлію ще більше.
— А зараз кому належить ця житлова площа?
— Нам, кому ж іще, — усміхнувся Кирило.
— А за документами?
Чоловік замислився:
— Не знаю…
— А хотілося б знати! — похитала головою Юля. Потім зітхнула й сказала: — Гаразд, вирішуватимемо питання в міру їх надходження. Ходімо дивитися наше житло.
Звичайна, нічим не примітна дев’ятиповерхівка в спальному районі зустріла молодят різким нудотним запахом у під’їзді. Піднімаючись на другий поверх сходами, Юля раптом зупинилася: просто на сходинках лежав чоловік. Але Кирило на подив спокійно відреагував на цю обставину:
— Не бійся, це дядько Валера. Він на п’ятому поверсі живе.
— А що він тоді робить тут?
— Його п’яного додому не пускають, — пояснив дівчині чоловік.
— О, Боже… — пробурмотіла Юлія, боком протискуючись повз чоовіка й майже бігом прямуючи до дверей квартири.
Усередині їх чекав старенький, але акуратно зроблений ремонт, характерний запах ліків літньої людини та шари пилюки.
Молоді люди дослідили однокімнатну, обговорюючи її на ходу.
— Нічого, жити можна, — оглядаючи приміщення, сказав Кирило.
— Ну вже точно не найгірший варіант, — погодилася Юля. — Особливо якщо ремонт зробити.
Упродовж двох тижнів молодята переїхали з орендованого житла в однокімнатну, паралельно будуючи плани щодо вдосконалення квартири. Та перший же вечір на новому місці минув зовсім не так, як вони планували.
Порушуючи сонний затишок і тишу, зверху почулися гучні верески й тупіт.
Юля й Кирило перезирнулися.
— Що це? — розгублено спитала дівчина.
— Без поняття, — відповів Кирило. — Раніше тут такого не було.
Крики переростали в скандал, хтось бив посуд і лаявся.
Минуло пів години, а сусіди навіть не думали зупинятися. Юля зітхнула:
— Сподіваюся, це просто привітальне шоу в нашу честь, і більше такого не повториться.
Та як же вона помилялася. Мало того що скандали були щодня, до них періодично додавалася гучна музика, танці та перестановка меблів. Гучні сусіди, судячи з усього, розташовувалися зверху й у сусідньому під’їзді, в квартирі зі спільною стіною.
Загалом, у їхньому новому житлі з плюсів виявилося тільки те, що не треба платити за оренду. І Юлю це не влаштовувало.
Зрештою, вона запропонувала цілком розумний вихід: на подаровані її батьками гроші зробити ремонт, продати квартиру дорожче й купити нову двокімнатну в новобудові, оплативши її грошима з продажу. А там уже можна й про дітей подумати.
Кирило спочатку промовчав. Він розумів, що ідея дружини розумна, але залишалося одне питання: а що з документами на квартиру? Кому вона офіційно належить? Вирішувати це, звісно ж, належало йому, адже саме його батьки подарували їм ключі.
Та Юля наполягала, знову і знову піднімаючи цю тему. Вона говорила спокійно, але чоловік відчував: дружина на межі. І нічого хорошого це не означало.
— Ти розумієш, що ми зараз даремно витрачаємо час? — у черговий раз повторювала Юлія. — Чим швидше вирішиться питання з квартирою, тим краще.
— Я все розумію, Юль… Просто згадую, як батько подарував мені машину, коли я в інститут вступив, а на третьому курсі відібрав її. Сказав, що просто дав покататися.
— Ну тобто ти сам усвідомлюєш, наскільки все погано!
— Юль, заспокойся. Не кричи. Я поговорю з батьками.
Найближчими вихідними Кирило спеціально вибрав час, коли батько був у гаражі, і приїхав до мами, яка, відповідаючи на запитання, кому офіційно належить квартира, відвела очі вбік і пробурмотіла:
— Ну на тата твого оформлена, ну й що… Але ви живіть, живіть…
— Отже, угоду з продажу теж через нього оформлюватимемо, — якомога спокійніше сказав Кирило. — А потім він просто переведе мені гроші.
— Яку угоду? — нахмурилася мама.
— Та там жити неможливо. Сусіди дуже гучні, постійні верески, музика, ще й пиячать у під’їзді. Гаразд ми, дорослі люди, а коли діти будуть? Вони ж спати не зможуть, як мінімум.
— Синочку, не драматизуй. Бабуся там скільки часу жила, ти в неї в гостях теж жив. І нічого страшного не було.
— Зараз там набагато гірше, мам. Повір.
— Але дітей теж треба одразу до шуму привчати.
— Ага, особливо немовлят. Мам, я серйозно. Юля слушно каже. Ми дуже хочемо завести дітей, але не в цій квартирі.
— А, так це Юлин план? — протягнула мама.
— Так, що не так?
— Синочку, вона ж просто хоче спільну квартиру. Щоб при розлученні забрати собі.
— Яке розлучення, мам? Щойно ж весілля відгриміло.
— Кирюшо, ти такий наївний!..
Увечері Кирило переказав цей діалог Юлії. Дружина спочатку нахмурилася, але потім посміялася:
— Я, звичайно, та ще штучка. Але на роботі, а не вдома. Ми ж сім’я, яке розлучення?
— Я їй те саме сказав. Гаразд, спробую переконати батька переписати на мене квартиру.
Юля фиркнула:
— Ти досі не зрозумів? Вони на весілля просто ключі подарували, розумієш? Не квартиру. І нам зараз залишається тільки терпіти й відкладати. Гроші моїх батьків теж тоді витрачати не будемо. Чим швидше зберемо хоча б частину, тим краще. Про дітей, звичайно, зараз можна навіть не мріяти. Та й про ремонт теж.
— Але ж все може змінитися. Якщо ці сусіди з’їдуть кудись, наприклад.
— А якщо ні? І що мені тепер, років до тридцяти чекати? Ти сам подумай!
— Але ти уяви, скільки доведеться відкладати…
— І що? Зате потім це буде справді наша квартира. Розумієш?
Минуло ще пів року. Вечірні скандали сусідів тривали, музичні тусовки тепер відбувалися вдень, а пияку вигнали з дому, і він оселився тут-таки, в під’їзді, де його підгодовували сердобольні мешканці. А Юля з кожним днем ставала все похмурішою й похмурішою.
Але одного разу вона повернулася з роботи дуже натхненна. Виявилося, дівчині запропонували керівну посаду з хорошою зарплатнею — але в іншому місті. Із службовою квартирою в новому будинку, яку оплачувало підприємство. І вона готова була прийняти пропозицію.
Кирило так утомився від сварок із дружиною за цей час, що, побачивши її колишньою, веселою й життєрадісною, як до переїзду в цю квартиру, одразу ж підтримав Юлю. У нього був свій невеликий бізнес, але його особиста присутність потрібна була рідко, а організаційні питання можна було вирішити телефоном.
Батьки Кирила, почувши новину про переїзд сина, привітали їх, поусміхалися… І наступного ж дня попросили перед від’їздом повернути ключі від квартири.
Юля від цього прохання сміялася весь день.
— Що вони там казали? Живіть, скільки хочете? Ну от і пожили! — уїдливо прокоментувала дівчина вчинок свекрів.
А через сім років, коли Юля, Кирило та їхні діти вже жили у власній квартирі, молодший брат Кирила запросив його на весілля.
— От побачиш, твої батьки подарують йому ключі від тієї квартири! — сміялася Юля.
І вона виявилася правою.
