— Батьки подарували квартиру молодшій сестрі, а мені нагадали: «У тебе ж іпотека, от і плати далі».
Лариса поставила медовик на стіл і подивилася на сімейну сцену: Катерина в новій сукні приймала привітання, батьки метушилися навколо іменинниці, а вона, як завжди, накривала на стіл.
— Ларочко, неси тарілки, — розпорядилася мати, навіть не глянувши в її бік.
Двадцять вісім років. І досі вона була прислугою на сімейних святах, а Катерина — принцесою.
— Увага всіх! — батько встав, урочисто тримаючи товстий конверт. — У нас сюрприз для іменинниці.
Катерина заплескала в долоні. Лариса завмерла з салатницею в руках — щось недобре шкребло кігтями всередині.
— Катюшо, ми вирішили — час тобі мати власне житло, — батько простягнув конверт доньці.
Та розкрила його тремтячими пальцями й верескнула:
— Це на квартиру?! Таточку!
— Так, тут вистачить на квартиру-студію, — гордо пояснила мати. — Тепер у тебе буде дім, як у старшої сестри.
Гості зааплодували. Катерина ридала від щастя, обіймаючи батьків. А Лариса стояла й відчувала, як усередині щось рветься з тріском.
Дядько Коля підняв тост:
— За нашу Катюшу! А що скаже Лариса?
Всі витріщилися на неї. Вона видушила усмішку:
— Вітаю.
— У тебе ж іпотека, от і плати далі, — ніби виправдовуючись, кинула мати. — Кожному своє.
У цій фразі було стільки звичної байдужості, що в Лариси перехопило горло. Катерина зникла в кімнаті «відпочивати від емоцій», а Лариса прибирала зі столу.
— Мамо, а чому ви мені не сказали про подарунок?
— А навіщо? — мати навіть не підвела голови. — Ти влаштована, а Катерина тільки починає жити.
Тільки починає. У двадцять три. А Лариса у вісімнадцять мила підлоги в офісах, щоб заплатити за гуртожиток.
— Пам’ятаєте, як я п’ять років тому просила допомогти з першим внеском на квартиру?
— Доню, тоді в нас не було таких грошей.
А тепер з’явилися. Для молодшенької.
— Ларисо, ти чого кисла? — Катерина влетіла на кухню в шовковій піжамі. — Заздриш?
— З чого б?
— Ну ти ж старша, успішна! Квартира, робота… А я безробітна невдаха.
Лариса ледь стримала сміх.
— Катерино, як просуваються пошуки роботи?
— Шукаю щось достойне, — сестра знизала плечима. — Не хапатимуся за перше-ліпше.
— Правильно, доню, — кивнула мати. — Нічого поспішати.
«А мені казали — будь-яка робота це досвід», — подумала Лариса.
У машині вона набрала Оксану:
— Слухай, пам’ятаєш мою Катерину?
— Твою сестричку? А що?
— Батьки квартиру їй подарували. А мені сказали: у мене ж іпотека є.
— Серйозно?! А між іншим, твоя Катерина вже три місяці в «Альфа-Буд» працює. Моя подруга з кадрів розповідала.
У Лариси потемніло в очах.
— Що ти сказала?
— Працює менеджером, зарплата пристойна. Ще дивувалася, як молода на таку посаду потрапила.
Катерина працює. Заробляє. І бреше батькам про пошуки «достойного місця». А ті вірять і дарують їй квартиру.
— Оксано, дякую. Ти мені дуже допомогла.
Наступного ранку Лариса стояла в офісі «Альфа-Буд».
— До Катерини Морозової, — сказала вона дівчині на ресепшені.
— Катерина Володимирівна? Зараз викличу.
Катерина Володимирівна. Не «Катюша-малеча».
Сестра спустилася в строгому костюмі з текою документів. Побачивши Ларису, зблідла.
— Що ти тут робиш?
— Провідати вирішила. Поцікавитися, як ідуть пошуки достойної роботи.
У кафе навпроти Катерина нервово кришила печиво.
— Давно працюєш?
— Ларисо, послухай…
— Три місяці чи більше?
— Яка тобі різниця?
— Різниця в тому, що вчора ти отримала квартиру, зображаючи безробітну. Батьки повірили твоєму спектаклю.
— Вони самі захотіли допомогти! — спалахнула Катерина. — Я не просила!
— Але й не зупинила. І правди не сказала.
— А навіщо? Вони звикли мене опікати. Нехай опікають.
Лариса відчула, як усе стає на свої місця.
— Зрозуміло. А зарплата хороша?
— Не твоє діло!
— Значить, хороша. Вистачає на самостійне життя. Як вистачало мені.
Увечері Лариса знову сиділа за батьківським столом. Вони обговорювали з Катериною походи по новобудовах.
— Нам треба серйозно поговорити.
— Про що? — батько відклав каталог квартир.
— Про вашу молодшеньку. Знаєте, де вона працює останні три місяці?
Зависла тиша.
— Шукає роботу, — невпевнено сказала мати.
— Працює менеджером в «Альфа-Буд». Повний робочий день, хороша зарплата.
— Ларисо, ти помиляєшся, — батько зняв окуляри.
— Я була в її офісі. Розмовляла з колегами.
Грюкнули двері — повернулася Катерина. Почувши голоси на кухні, завмерла.
— Катюшо, іди сюди, — покликала мати тремтячим голосом.
Катерина з’явилася з винним виразом обличчя.
— Доню, — батько повільно одягав окуляри, — це правда? Ти працюєш?
— Таточку, я хотіла сказати…
— Коли? — холодно запитала Лариса. — Після новосілля в подарованій квартирі?
— Катерино! — мати схопилася. — Ти нас обманювала?
— Мамочко, ну подумаєш! — Катерина спробувала усміхнутися. — Ви ж самі хотіли допомогти!
— Ми хотіли допомогти доньці, яка цього потребує, — батько дивився на неї з болем. — А не ошуканці.
Лариса встала:
— А тепер скажу головне. Усі ці роки я допомагала вам грошима — продукти, комунальні, ліки. Думала, так і має бути.
— Ларисо, до чого тут це? — мати схопилася за серце.
— До того, що тепер нехай ваша успішна молодша донька вас утримує. А я закінчила грати у вдячну старшу дочку.
Вона взяла сумку й попрямувала до виходу.
— Ларисо, стій! — мати кинулася слідом. — Ти не можеш нас покинути!
— Можу, — Лариса обернулася на порозі. — У мене ж іпотека. От і плачу далі. Тільки за себе.
Місяць потому Лариса читала в кріслі, коли задзвонив телефон. Тітка Світлана.
— Ларисо, твоя мати зовсім змучилася. Катерина тепер половину зарплати їм віддає, ходить сердита й ображена.
— І правильно робить, — спокійно відповіла Лариса.
— Але ж вона не звикла економити!
— Час звикати. Я теж колись не вміла.
— Твоя сестра просила передати — вона готова повернути гроші за квартиру.
— Пізно. Нехай живе з наслідками свого обману.
Увечері прийшло повідомлення від Катерини: «Зустрінемося? Треба вирішити питання з батьками.» У тому ж кафе сестра виглядала змарнілою.
— Ларисо, я зрозуміла помилку. Але ти не можеш через неї зруйнувати сім’ю!
— Сім’ю зруйнувала не я, а ваша звичка брехати й використовувати.
— Мені тепер доводиться віддавати їм третину зарплати! У мене самої нічого не залишається!
— Ласкаво прошу в моє життя останніх десяти років, — усміхнулася Лариса.
— Я віддам гроші на квартиру!
— Не треба. Ти їх чесно заробила — все життя грала спектакль перед батьками. Останні три місяці — особливо постаралася.
Лариса підвелася.
— Знаєш, у чому наша різниця? Я все життя намагалася бути хорошою донькою. А ти навчилася здаватися хорошою, залишаючись егоїсткою.
Вдома Лариса заварила чай і нарізала торт — той самий медовик, який раніше возила на сімейні свята. Тепер купувала його собі. Задзвонив телефон. «Мама» на дисплеї. Лариса дивилася на екран, не поспішаючи. Потім натиснула скидання.
Прийшло повідомлення: «Ларисо, відповідь хоча б, що ти жива.» Вона набрала: «Жива. І вперше за багато років по-справжньому живу.» На столі лежав шматок солодкого торта. Вона з’їла його повільно, насолоджуючись смаком. Своїм тортом. У своїй квартирі. У своєму, нарешті, житті.
