Батьки продали бабусину квартиру й віддали гроші молодшій доньці. Через місяць вона прийшла просити допомоги у брата.
— Андрію, ну будь ласка, всього на місяць! Я клянусь, що знайду роботу й з’їду, — Світла благально дивилася на брата, перебираючи в руках сумочку.
— З якого дива? — Андрій притулився до двері, схрестивши руки. — Коли ділили бабусину квартиру, ти чомусь не думала про те, що ми з Мариною вже п’ятий рік по орендних кімнатах микаємося.
— Сину, ну як ти не розумієш, — мати підійшла й поклала руку йому на плече. — Твоя сестра потрапила в неприємності. Її залицяльник виявився шахраєм.
— Я ж пропонував поділити гроші від продажу порівну. Ми могли б кожному на перший внесок по іпотеці. А ви що зробили? «Свєточка молодшенька, їй потрібніше». А тепер що? — обурився Андрій.
У передпокої повисла важка тиша. Світла схлипнула й відвернулася до вікна. За вікном моросив дрібний жовтневий дощ, сірі п’ятиповерхівки району ніби розчинялися в повітрі.
— Андрію, ну годі вже, — батько вийшов з кухні, витираючи руки рушником. — Що було, те було. Зараз треба думати, як сестрі допомогти.
— А хто мені допомагав усі ці роки? — Андрій відчув, як усередині закипає. — Коли ми з Мариною тіснилися у дев’ятиметровій кімнаті зі спільним туалетом, ви де були? «Андрійко дорослий, він впорається». А тепер я повинен пустити Свєту з її проблемами у нашу орендну однокімнатну квартиру?
— Сину, ну вона ж сама зовсім, — мати знову спробувала покласти руку йому на плече.
— Ні, мамо. Не сама, — Андрій відступив на крок. — У неї є ви. Ось і забирайте до себе. А в мене дружина при надії, якщо ви раптом забули. Їй спокій потрібен, а не драми з сестричкою.
— Що тут відбувається? — у передпокій вийшла Марина.
— Нічого, люба, — Андрій обійняв дружину за плечі. — Батьки вже йдуть. І Свєта з ними.
— Андрійку, сину, — мати розвела руками.
— Ні, мамо. Розмова закінчена.
Батьки з похиленими головами рушили до виходу. Світла, розмазуючи туш по щоках, поплелася слідом. Біля дверей вона обернулася:
— Знаєш, а ти завжди був егоїстом. Тільки про себе й думаєш.
— Це я егоїст? — Андрій нервово усміхнувся. — А хто випрошував у батьків новий айфон, коли я в старих кросівках на роботу ходив? Хто просив гроші на шубу, поки я на метро їздив? Хто радісно погодився забрати всю суму від продажу квартири, хоча знав, що ми з Мариною ледве зводимо кінці з кінцями?
— Я була дурна, — Світла опустила голову. — Я думала, що Максим справді мене любить. Що ми сім’ю створимо.
— А я тобі одразу говорив, що він не той, за кого себе видає. Але ти ж мене слухати не хотіла. «Ти просто заздриш нашому щастю!» — переспівів Андрій. — Ну що, щастя вийшло?
У передпокої знову повисла важка тиша. Марина обережно вивільнилася з обіймів чоловіка й підійшла до Світлани:
— Послухай, я розумію, тобі зараз важко. Але ти маєш усвідомити — твої дії призвели до цієї ситуації. Ми з Андрієм багато працювали, збирали кожну копійку. А ти що? Спустила гроші на розваги з цим… аферистом.
— Я не знала! — Свєта схлипнула ще голосніше. — Він здався таким надійним, турботливим. Говорив, що любить мене.
— А перевірити його не спало на думку? — Марина похитала головою. — Елементарно пробити у соцмережах? Поцікавитися, де він живе, з ким? Ні, ти одразу у вир з головою.
— Дівчатка, ну годі, — мати спробувала стати між ними. — Свєта й так покарана.
— Покарана? — Андрій хмикнув. — Мамо, а ти в курсі, що вона не тільки гроші від квартири проґавила? Вона ще й кредитів набрала — на машину, яку цей Максим нібито для їхньої сім’ї придивився. І де тепер ця машина?
— Максим сказав, що потрібно спочатку оформити на нього, бо в нього кредитна історія краща, — Свєта говорила все тихіше. — А потім переоформимо…
— І ти повірила? — Андрій похитав головою. — Як можна бути такою наївною? Ні, скажи мені — як?
— Сину, ну що тепер про це говорити, — батько важко зітхнув. — Треба думати, як далі бути. Може, все-таки пустите її до себе? Поки не знайде роботу, не стане на ноги?
— Тату, а ти пам’ятаєш, як я просив у тебе в борг на перший внесок по іпотеці? — Андрій подивився батькові в очі. — Три роки тому. Тоді ще були нормальні ставки, ми могли б взяти квартиру. А ти що сказав? «Самі повинні на життя заробляти, нічого на батьків розраховувати». Пам’ятаєш?
— Ну так то інше…
— Чим інше, тату? Тим, що намагався чесно працювати й будувати своє життя?
— Андрій, ну вона ж дівчина, — мати знову почала свою улюблену пісеньку.
— Мамо, годі! — Андрій підвищив голос. — Їй двадцять шість років. Яка вона дівчинка? Час уже б навчитися відповідати за свої вчинки.
— Мені нікуди йти, — Свєта підняла заплакане обличчя. — Зовсім нікуди. До батьків не можна — у них однокімнатна квартира, самі знаєте, як тісно. Подруги всі відвернулися, коли дізналися про Максима. Я навіть речі свої забрати не можу — він змінив замки в квартирі.
— А де ти була, коли я намагався пояснити, що не можна купувати квартиру в єдину власність ледь знайомій людині? — Андрій втомлено потер перенісся. — «Ой, братику, ти такий зануда! Максим сказав, так буде простіше з документами». І що тепер?
— Тепер я на вулиці, — Свєта розмазала туш по щоках. — З боргами й без даху над головою.
Марина переглянулася з чоловіком. У її погляді читався жаль, але й твердість теж.
— Свєто, послухай, — вона м’яко торкнулася зовиці за плече. — Ми не можемо тебе прихистити. Правда не можемо. Ми винаймаємо однокімнатну квартира, я на сьомому місяці, скоро у декрет йду. Нам самим доведеться важко.
— Але ви ж рідні! — мати розвела руками. — Як можна залишити сестру в біді?
— Мамо, а де була ця родинна турбота, коли ви продавали бабусину квартиру? — Андрій обійняв дружину за плечі. — Чому тоді ніхто не подумав про те, що нам теж потрібне житло?
— Ми думали, Світлана вийде заміж, створить сім’ю…
— А ми нібито не сім’я? — Андрій гірко усміхнувся. — Ми з Мариною п’ять років одружені, дитину чекаємо. Але нас чомусь у розрахунок не взяли.
У передпокої повисла тяжка тиша. Було чути, як за вікном шумить дощ і проїжджають машини.
— Знаєте що, — Марина рішуче випрямилася. — Давайте так. Світлано, ми не можемо тебе прихистити, але я допоможу тобі знайти роботу. У нашому торговому центрі є вакансії, я дізнаюся. І ще — у моєї колеги здається кімната в комуналці, недорого. Це не люкс, звичайно, але дах над головою.
— Я… я не знаю, — Світлана розгублено дивилася. — Я ніколи не жила в комуналці.
— А ми жили, — Андрій усміхнувся. — І нічого, вижили. Навчилися цінувати те, що маємо.
— Гаразд, — Світла нарешті перестала схлипувати. — Я згодна. На кімнату й на роботу. Тільки… тільки можна я хоч сьогодні у вас переночую? Мені правди нікуди йти.
Андрій хотів було різко відмовити, але Марина ледь стиснула його руку:
— Добре, тільки на одну ніч. Завтра зранку їдемо дивитися кімнату й вирішувати питання з роботою.
Батьки з явним полегшенням перезирнулися:
— Ось і правильно, ось і молодці, — зазбиралася мати. — Ми тоді поїдемо? Свєто, дочко, тримайся. Усе налагодиться.
Коли батьки пішли, дівчина зігнулася на краєчку дивана. Марина принесла їй чай і печиво:
— Ти поїж. І давай домовимося — ніяких істерик і драм. Завтра починаємо нове життя.
— А старі борги? — Свєта обхопила чашку руками. — Максим же спеціально все на мене оформляв. Машину ми викупили відразу, вона на ньому, а техніка — оплата частинами.
— Значить, будеш виплачувати, — Андрій влаштувався у кріслі навпроти. — Поступово, потроху. Навчишся рахувати гроші, планувати витрати. Давно час.
— Я ніколи не вміла, — дівчина опустила голову. — Завжди на вас із батьками сподівалася.
— Ну от і перестанеш, — Марина присіла поруч. — Знаєш, я ж теж колись такою була — легковажною. Думала, увесь світ у моїх ногах. А потім батьків не стало, залишилася сама. Ось тоді й зрозуміла — або навчуся жити самостійно, або пропаду.
— І як ти впоралася?
— Важко було, — Марина задумливо усміхнулася. — Але впоралася. Працювала, вчилася, економила. А потім зустріла твого брата — такого самого трудівника, як я. Ось і знайшли одне одного.
— Я думала, ви із заздрощів не схвалювали мої стосунки з Максимом, — Свєта почервоніла. — А ви просто бачили те, чого я помічати не хотіла.
— Гаразд, годі на сьогодні відвертостей, — Андрій підвівся. — Марино, сонце, тобі потрібно відпочивати. А ти, Свєто, влаштовуйся на надувному матраці. Постіль в шафі.
Вночі Андрій довго не міг заснути. Лежав, слухав рівне дихання дружини й думав про долю. Ще вранці він був упевнений, що ніколи не пробачить сестрі її зради з квартирою. А тепер… Тепер він раптом зрозумів — може, це й на краще. Може, саме такого випадку Світлані й не вистачало, щоб подорослішати нарешті. Вранці їх розбудив гуркіт на кухні. Андрій вискочив й завмер на порозі — Світлана у фартусі Марини щось захоплено готувала.
— Вибачте, що розбудила, — вона зніяковіло усміхнулася. — Хотіла зробити сніданок. Як подяку.
На плиті скворчала яєчня, на столі виходив парою щойно заварений чай.
— Треба ж, — хмикнув Андрій. — А я думав, ти й готувати не вмієш.
— Уявляєш, виявляється, вмію, — дівчина розклала яєчню по тарілках. — Просто раніше не хотіла. Навіщо, якщо можна в ресторан сходити чи доставку замовити?
— На доставку тепер грошей немає, — Марина увійшла на кухню, із задоволенням принюхуючись до запаху чаю. — Доведеться вчитися готувати самій.
— Знаєте, — Свєта присіла до столу, — я всю ніч думала. Про своє життя, про вас. І зрозуміла — ви маєте рацію. Не можна вічно жити за чужим коштом. Час навчитися відповідати за себе.
— Ну нарешті, — Андрій відпив чай. — Давно треба було зрозуміти.
Після сніданку вони поїхали дивитися кімнату. Район був не з найкращих, будинок старий, у кімнаті потребувався ремонт. Але ціна виявилася придатною, а сусіди — тихими пенсіонерами.
— Беру, — рішуче сказала Світлана. — Тільки грошей у мене зараз зовсім немає. Навіть на перший місяць.
— Я домовилася, заплатимо після твоєї першої зарплати, — Марина поплескала її по плечу. — Господиня — моя хороша знайома, з розумінням поставилася. Вона ще моїх батьків знала, у їх пам’ять пішла на зустріч мені.
Потім вони поїхали в торговий центр. Марина переговорила з адміністрацією, і Свєту взяли продавцем-консультантом у магазин косметики — з випробувальним терміном.
— Графік два через два, зарплата невелика, але на життя вистачить, — пояснила Марина. — Головне — зачепитися, а далі буде видно.
Ввечері, коли вони привезли речі Світлани у її нову кімнату, вона раптом розплакалася:
— Дякую вам. Правда, дякую. Я не заслужила такої турботи.
— Облиш, — Андрій незграбно поплескав сестру по плечу. — Ти все-таки моя молодша сестричка. Дурна, зіпсована, але все-таки рідна.
— Я обіцяю, що змінюся. Чесно-чесно.
— Подивимося, — Андрій усміхнувся. — Справи важливіші за слова.
Це був кінець однієї історії й початок іншої. Історії про те, як зіпсована дівчинка вчилася ставати дорослою. Як заново будувала своє життя — тепер без рожевих окулярів і ілюзій. А через півроку, Світлана працювала старшим продавцем, повністю платила за кімнату й потроху гасила борги. Вона часто приходила до брата, допомагала з малям, готувала обіди.
Батьки спочатку намагалися знову взяти над нею опіку, але Світлана твердо стояла на своєму:
— Ні, мамо. Я сама. Годі няньчитися зі мною, як із маленькою.
І тільки тоді Андрій остаточно повірив — його сестра справді подорослішала.
