Мар’яна стояла на пероні залізничного вокзалу в Києві, тримаючи в руках стару валізу, набиту домашніми харчами від мами.
Сонце вже сідало, і місто виблискувало вогнями, ніби зірки впали на землю. Вона приїхала з маленького села на Волині, де життя текло повільно, як річка влітку.
“Київ – це шанс,” – казала собі Мар’яна, але серце калатало від страху. Двадцять два роки, закінчена школа і курси бухгалтера, але ніякого досвіду.
“Столиця перевірить тебе на міцність,” – попередила мама на прощання. “Не здавайся, доню.”
Вона вийшла на площу, де машини гули, а люди кудись бігли. “Куди йти?” – подумала Мар’яна. Грошей вистачить на тиждень у хостелі, а потім – робота. Вона витягла телефон і набрала подругу Оксану, яка вже рік жила в Києві.
“Мар’яно, привіт! Ти приїхала? – вигукнула Оксана в трубку. – Зустрінемося біля метро ‘Вокзальна’. Я тобі все покажу!”
Через півгодини вони обіймалися. Оксана, з модною зачіскою і яскравим макіяжем, виглядала як справжня киянка. “Ходімо, поселишся в мене на тиждень. Моя квартира маленька, але зручна. А завтра – на пошуки роботи!”
Перше випробування столиці почалося наступного ранку. Мар’яна наділа найкращу сукню – просту, але чисту – і пішла на співбесіду в бухгалтерську фірму.
Оголошення знайшла в інтернеті. Будівля була висока, скляна, в центрі міста. “Це ж Хрещатик,” – подумала вона, дивлячись на натовп туристів.
У кабінеті сиділа строга жінка в костюмі – пані Ірина, менеджер. “Сідайте, Мар’яно. Розкажіть про себе.”
“Добрий день. Я з села, закінчила курси бухгалтера. Хочу працювати в Києві, бо тут можливості,” – сказала Мар’яна, намагаючись не тремтіти голосом.
Пані Ірина підняла брову. “Досвід? Рекомендації?”
“Досвіду немає, але я старанна. В селі допомагала батькам з рахунками на фермі,” – відповіла Мар’яна.
Жінка засміялася тихо. “Дитино, Київ – не село. Тут конкуренція. Нам потрібні люди з досвідом, не мрійники. Спробуйте десь інше.”
Мар’яна вийшла, відчуваючи, як сльози навертаються. “Столиця мене відкинула,” – подумала вона. Але не здалася. Того ж дня – ще дві співбесіди. В одній сказали: “Ви надто молода,” в іншій: “Без столичного диплома не візьмемо.”
Ввечері Оксана заспокоювала: “Мар’яно, це нормально. Я теж так починала. Завтра підемо на ярмарок вакансій. Там простіше.”
Ярмарок був у великому центрі. Стенди компаній, люди з резюме. Мар’яна підійшла до одного: “Добрий день, шукаєте бухгалтера?”
Чоловік за стійкою посміхнувся. “Так, помічника. Досвід?”
“Ні, але вчуся швидко,” – сказала вона.
“Гаразд, заповніть анкету. Ми передзвонимо.”
Але не передзвонили. Друге випробування – знайти житло. Хостел коштував дорого, Оксана не могла тримати вічно. Мар’яна шукала кімнату в інтернеті. “Ось, недорого, на Троєщині,” – сказала вона подрузі.
Вони поїхали. Квартира була старою, з обдертими шпалерами. Господар, дядько років п’ятдесяти, оглянув Мар’яну. “Ти з села?
Плати наперед за два місяці – п’ять тисяч.”
“Але в оголошенні – три,” – заперечила Мар’яна.
“То для киян. Для приїжджих – більше. Або шукай інше,” – буркнув він.
Мар’яна заплакала в метро по дорозі назад. “Київ мене ненавидить. Всі думають, що я ні на що не здатна.”
Оксана обійняла: “Не плач. Знайдемо. Я поговорю з подругами.”
Нарешті, через тиждень, знайшлася кімната в гуртожитку для дівчат. “Тут дешево, і сусідки хороші,” – сказала Оксана.
Але перша ніч була жахливою – шум з вулиці, сусідка хропла. “Столиця перевіряє мене,” – подумала Мар’яна. “Але я витримаю.”
Друге випробування прийшло несподівано. Мар’яна знайшла роботу – не бухгалтером, а офіціанткою в кафе на Подолі.
“Тимчасово,” – сказала собі. Зарплата маленька, але на життя вистачить.
“Вітаю в команді! – сказав менеджер кафе, молодий хлопець на ім’я Дмитро. – Починай завтра. Буде важко, але ти впораєшся.”
Перший день – хаос. Замовлення, клієнти, крики з кухні. “Дівчино, де моя кава? – гримнув один чоловік. – Я чекаю десять хвилин!”
“Вибачте, зараз принесу,” – відповіла Мар’яна, червоніючи.
Інша жінка: “Це не той салат! Переробіть!”
До вечора ноги гули, спина боліла. “Я не витримаю,” – скаржилася Оксані по телефону.
“Витримаєш! Київ – для сильних,” – заохочувала подруга.
Але в кафе Мар’яна зустріла його – Олега. Він був постійним клієнтом, програмістом, приходив на обід. Високий, з теплими очима. Одного дня посміхнувся: “Ти нова? Я Олег. А ти?”
“Мар’яна. З Волині,” – відповіла вона, подаючи каву.
“Красиве ім’я. Розкажи про себе,” – сказав він.
Вони почали говорити. Олег запрошував на прогулянки. “Київ – магічне місто. Ходімо на Андріївський узвіз,” – пропонував.
Мар’яна закохалася. “Він розуміє мене,” – думала вона. Але столиця перевіряла. Олег жив у елітному районі, мав машину, друзів з грошима. “Мар’яно, мої батьки хочуть познайомитися,” – сказав він одного разу.
Зустріч була в ресторані. Батько Олега, бізнесмен, оглянув її: “З села? А освіта?”
“Курси бухгалтера,” – тихо сказала Мар’яна.
Мати скривилася: “Сину, ти заслуговуєш на кращу. Київ – не для селянок.”
Олег мовчав. Пізніше сказав: “Вони не схвалюють. Давай почекаємо.”
Але Мар’яна відчула – це кінець. “Столиця каже, що я не гідна,” – плакала вона Оксані.
“Не слухай! Він слабак, якщо не захистив,” – відповіла подруга.
Мар’яна розірвала з Олегом. “Я не для твоєї родини,” – сказала вона.
Він: “Мар’яно, почекай…”
Але вона пішла. Друге випробування – розбите серце. “Київ забрав кохання,” – думала вона.
Третє випробування було найважчим. Мар’яна вирішила вчитися – вступила на заочне до університету на економіста. Працювала вдень, вчилася ввечері. “Я доведу столиці,” – казала собі.
Але одного дня – криза. Мама подзвонила: “Доню, батько занедужав. Потрібні гроші – тридцять тисяч.”
Мар’яна заплакала. “Де взяти? Моя зарплата – копійки.”
Вона позичила в Оксани, працювала понаднормово. “Дмитре, дай більше змін,” – просила менеджера.
“Добре, але не перепрацюй,” – відповів він.
Але втома далася взнаки. Одного вечора в кафе впала – запаморочення. “Мар’яно, що з тобою? – кричав Дмитро. – Викликаю швидку!”
В лікарні сказали: “Виснаження. Треба відпочити.”
Але як? Гроші потрібні. “Столиця хоче мене зламати,” – думала Мар’яна в палаті.
Оксана прийшла: “Друже, тримайся. Я допоможу з грошима.”
Але Мар’яна встала. “Ні, я сама.” Вона знайшла підробіток – репетиторство математики для школярів. “Добрий день, я
Мар’яна. Допоможу з уроками,” – казала батькам.
Гроші зібрала, батько одужав. “Доню, дякую,” – сказав він по телефону.
Мар’яна повернулася до життя. “Я витримала тричі,” – подумала вона. Перше – робота і житло, друге – кохання, третє – криза.
Але історія не скінчилася. Через рік Мар’яна стала бухгалтером у тій же фірмі, де відкинули. “Пам’ятаєте мене? – сказала пані Ірині. – Тепер маю досвід.”
“Вітаю! Беремо,” – відповіла жінка.
Вона зустріла нового хлопця – Антона, теж приїжджого. “Мар’яно, ти сильна,” – казав він.
І столиця стала домом. “Київ перевірив мене, але я перемогла,” – казала Мар’яна друзям.
Після третього випробування Мар’яна змінилася. Вона більше не боялася міста. “Київ – як вчитель, суворий, але справедливий,” – казала вона Оксані за кавою.
“Ти права. Пам’ятаєш, як ти плакала після Олега?” – запитала подруга.
“Пам’ятаю. Він дзвонив недавно: ‘Мар’яно, пробач’. Але я сказала: ‘Забудь. Я знайшла себе’.”
Антон був іншим – простий хлопець з Полтави, працював інженером. Вони познайомилися в університеті. “Мар’яно, ти мені сподобалася одразу,” – сказав він на першому побаченні.
“А ти не боїшся столиці?” – запитала вона.
“Боюся, але разом легше,” – відповів він.
Вони гуляли Києвом – по Дніпру, в парках. “Дивися, це Києво-Печерська лавра,” – казав Антон.
Мар’яна посміхалася: “Я вже знаю. Місто стало моїм.”
Але життя кидало нові виклики. Батьки приїхали в гості. “Доню, Київ – велетень,” – сказала мама, дивлячись на хмарочоси.
“Так, мамо. Але я його приборкала,” – відповіла Мар’яна.
Батько кивнув: “Горда за тебе.”
На роботі Мар’яна росла. “Мар’яно, ти найкраща помічниця,” – казала пані Ірина. “Підвищення?”
“Дякую!” – вигукнула вона.
З Антоном вони одружилися – скромно, в колі друзів. “Мар’яно, ти моя міцність,” – шепнув він.
А столиця дивилася, ніби посміхаючись. “Я витримала твої випробування,” – подумала Мар’яна.
Роки минали. У них появилася дочка – маленька Софійка. “Бабусю, розкажи про Київ,” – просила вона Мар’яну, коли та стала бабусею.
“То була історія про три перевірки,” – починала Мар’яна. “Перша – на роботу…”
І розповідала, з діалогами, емоціями. “Столиця перевіряє всіх, але сильні залишаються.”
Так Мар’яна стала легендою для родини – жінка, яку Київ випробував, але не зламав.
Галина Червона
