Дмитрові виповнилося п’ятнадцять, коли батьки зрозуміли, що син майже повнолітній, а так і не познав сільського щастя у свідомому віці. Дід із бабою жили далеко, Дмитро кожне літо проводив то у спортивних секціях, то у дитячих таборах, а з родичами бачився тільки на свята, коли ті самі приїжджали в гості.
— Там городи, риба в річці, свіжі курчи під ногами бігають, овочі на землі вирощені, — захлинаючись від ентузіазму, розхвалював батько свою малу батьківщину. — На світанку прокинешся, іван-чаю ковтнеш — і на город. А дрова, знаєш, як у печі тріщать та пахнуть? А лазеньку собі уявляєш сільську, з дубовим віничком? А що таке справжня тиша, хочеш зрозуміти? Ех… — пускаючи сльозу, допомагав він синові зібратися.
Дмитро не сперечався. Сам він хлопцем був невибагливим, а від батькових оповідей на душі й справді ставало тепліше, хотілося скуштувати цього безмежного, екологічно чистого захвату. З животиною подружитися, ключовою водою вмитися, відпочити душею й тілом. Загалом, Дмитро чекав найкращого літа в своєму житті.
Ось тільки за приїздом виявилося, що піч давно розібрали, а до будинку підвели газ і воду. «Свіже» курча беруть тепер у місцевому супермаркеті, куди воно потрапляє з сусідньої області, а вдома ще й безлімітний інтернет є. Баба з ранку до вечора працює в місті в аптеці, а дід, з обмеженими можливостями, цілими днями грає в «танки» на комп’ютері й нікуди не виходить.
— Ну, загалом, розважайся, насолоджуйся сільським життям, — сказав батько, озирнувшись і почесавши потилицю, помчав у зіпсований цивілізацією світ.
Дмитрові не терпілося почати радіти. Розібравши речі й обійшовши дім, він підійшов до діда, який голосно сперичався з монітором, і запитав:
— Діду, слухай, може, дров нарубати?
— Дров? — не відриваючись від комп’ютера, запитав дід. — А навіщо? Та й немає їх у нас. Лазню ми давно не топимо, якщо хочеш помитися — ось душ є.
— Ясно. А на риболовлю зходимо? — не відставав Дмитро.
— Можна якось піти, тільки я всі вудки давно роздав.
— Ось тобі й тиша, — подумав Дмитро.
— Слухай, діду, ну а худоба у вас є яка?
— Ні, давно не тримаємо. Невигідно це. Зараз усі ці комбікорми й інше подібне коштують дорожче, ніж м’ясо в магазині. Простіше купити. Ромка тільки залишився.
— Ромка? — перепитав Дмитро.
— Ага, порося. Усе якось у мене рука не піднімається його зарізати. Очі в нього такі, ну… знаєш…
— Розумні?
— Та не-е, куди там, дурень дурнем. Сумні. Я до нього втретє підходив із ножем, а він як очі підведе — аж серце стискається. Ніколи такого погляду не бачив. Сусіда просив його зарізати, так той після того, як до Роми в загородку зайшов, тиждень потім пив, шкільну любов згадував. Загалом, не знаю я, що з ним робити. Жере так, що тільки встигай накладати, а користі жодної. Продамо ми його до свят, щоб ціну побільшу вигадати, а там… Нехай люди самі його долю вирішують.
— А чим же мені цілими днями займатися? — запитав Дмитро, відчуваючи, що батько його дезінформував своїми неймовірно приторними оповідями.
— Підключайся до вай-фаю, дивися серіали або давай зі мною в танки! Разом цих негідників розноситимемо! Мережа називається «Хто», пароль латиницею — дід Піхто, — запропонував дід, так жодного разу й не повернувшись до онука. — Дід і Піхто з великої літери. І без пробілу.
— Та вже, ось тобі й розвага на все літо, — з такими думками Дмитро вийшов на заднє подвір’я й вирішив дійти до свинарника, де мешкав єдиний живий організм, не рахуючи діда, що приріс до стільця.
Сам свинарник був маленькою похиленою спорудою, з прибудованою до неї відкритим парканом, де в цей момент і перебував Роман. Порося стояло посеред паркану й просто дивилося в нікуди, немов розмірковуючи про свою скромну поросячу долю.
Дмитро підійшов до паркану й покликав порося, посвистівши, наче собаці. Тварина відреагувала й впіймала Дмитра своїми маленькими, але такими неймовірно сумними очима, що у підлітка аж у грудях заболіло. Дід мав рацію: очі в поросяти були надзвичайно сумні. Жоден актор такого погляду не зіграє. Дивишся на нього – і сльози самі набігають. І така туга бере, що хоча би вий.
Не довго думаючи, Дмитро витяг із кишені телефон і, на швидкоруч сконструювавши Роману персональний акаунт, запустив відео. Закадровим голосом Дмитро розповідав про важку долю Романа, вигадуючи її на ходу:
— Усім привіт! Мене звати Роман, і я найсумніша на світі свиня, — почав Дмитро свою оповідь і ледь не лопнув від сміху. Але знову глянувши в очі Роми, швидко втратив бажання посміхатися. Історія вигадувалася легко — так сильно надихало хлопця порося своїм виглядом. Зробивши паузу, Дмитро забіг додому й, пошаривши на книжковій полиці, узяв перше, що потрапило під руку. Повернувшись до загородки, він відкрив книжку посередині й з виразом прочитав вірш від імені Романа. Вийшло дуже органічно й переконливо.
— Я залишився зовсім один, — продовжував Дмитро, — моїх братів і сестер давно з’їли, а я… Моя доля вже вирішена. Для когось я просто бездушний шматок м’яса, але хіба м’ясо може цитувати… — Дмитро заглянув у книжку, — Мандельштама?
Закінчив Дмитро словами про огидну поросяті примітивну їжу, що складається з лушпиння та перловки. А ще про те, що Роман давно не шукає щастя, а шукає звичайного людського розуміння й трохи кращих умов, ніж цей кривий сарай, який дід збудував сто років тому. Адже Роман — за п’ять хвилин великий трагік! Просто поросят не приймають до творчої еліти.
Закінчивши зйомку, Дмитро подався до будинку, де збирався перекусити й віддатися перегляду серіалів. Дід так і не вийшов із-за комп’ютера, а втомлена після роботи баба вже повноцінно готувала вечерю.
— Бабулю, а тобі зарплату на картку переводять? — спитав Дмитро між ділом.
— Так, як і всім, — відповіла бабуся, закидаючи в киплячу воду макарони. — А ти чого хотів? Тебе дід підбурює? Знову збирається новий танк купити, танкіст хріновий? — грізно помахала вона половником у бік діда.
— Та ні… Не він, — поспішив захистити діда Дмитро. — Я мамі хочу номер скинути, щоб вона мені грошей надіслала, — збрехав онук.
— У гаманці візьми, на холодильнику, — помішуючи макарони, кивнула баба в бік.
Номер картки Дмитро збирався прив’язати до акаунту Романа, щоб збирати донати для поросяти. Хлопець не очікував жодних особливих успіхів у своїй наївній задумці — йому просто було нудно та шкода сумної свині.
Наступний ранок розпочався з голосної соковитої лайки.
— Дмитре, Дмитре! — гукала баба так голосно, ніби на неї напали. — Подивись-но, я нічого не натискала, а в мене тут телефон з глузду з’їхав! Якісь шахраї мені гроші надсилають. Вже кілька тисяч прийшло на картку!
— Шахраї гроші не надсилають, вони їх забирають! — кричав із сусідньої кімнати більш просунутий дід.
—Так це я шахрай, виходить? Ох, Господи, мене ж посадять! — збиралася вже розревітися баба, але Дмитро вихопив телефон і прочитав супровідні повідомлення: «На шампіньйони Ромі», «Сумному Ромі на вступ до театрального», «Роману від тезки. Тримайся, друже!»
— Це Ромці надсилають гроші! — поспішив із поясненнями онук, але зробив тільки гірше.
— Так це що виходить, Рома — шахрай?! Ах він, порося, вирішив нас підставити! Та я його зараз сама…
Баба вже збиралася учинити розправу над бідним поросям. Дмитрові довелося докласти чимало зусиль, щоб детально пояснити суть того, що відбувається. Наприкінці він закріпив свою оповідь показом відео, яке зняв учора й яке за ніч зібрало сотні тисяч переглядів. А гроші весь цей час продовжували надходити на картку. Люди потроху скидали. Хто заради забави, хто через цікавість, але сума набігла чимала.
— Ой, не знаю, не подобається мені все це. Ну Рома, ну артист, — прикмітувала баба, збираючись на роботу.
Підслуховуючи все це дід викотився на кріслі колісному із своєї кімнати й, усміхаючись, потріпав онука по голові:
— Ну ти красавчик!
— Діду, а ти можеш допомогти мені з новим відео?
— Чим зможу, — посміхнувся дідусь, вмикаючи комп’ютер.
— Мені б музику яку на задньому плані, та похмурішу. Батько каже, що ти колись музикантом був, добре грав.
— Гм, можна спробувати.
Дід повернувся до своєї кімнати, почувся страшенний шум. Щось падало, греміло, розбивалося. Нарешті в дверному прорізі з’явився величезний акордеон.
— Ех, як же давно це було, — розім’яв пальці дід і кілька разів стиснув і розтиснув міхи. — Треба настроїти.
— А ти вмієш?
— А чого там вміти? — Дід підійшов до холодильника й, витягнувши звідти напівпорожню пляшку міцного напою, плеснув собі в чарку. — Ну ось, настроївся, можна починати, — випивши й хмикнувши із задоволення, сказав дід, і вони разом із онуком вийшли у двір.
Над сирою травою плила легка імла, повітря пахло солодкими ватрами й добривами. Дмитро вперше відчув те, про що говорив батько. Ромка валявся на землі й насолоджувався своєю безтурботністю. Дід насипав йому в корито якихось харчових відходів і плеснув води з відра.
— Треба буде йому шампіньйонів купити, — сказав Дмитро.
— А не забагато йому? Я сам грибів давно не їв, — буркнув дід.
— Він заслужив, — сказав Дмитро й, коли Рома поснідав, почав знімати.
Дмитро розповідав про трагічну долю свині, про те, що він сумує за своєю загубленою любов’ю на ім’я Світлана, з якою їх колись розлучило життя. Він знову читав вірші від імені поросяти й розмірковував про вічне. Обливаючись сльозами, дід акомпанував оповіді онука. Слухаючи історію свого поросяти й дивлячись у його маленькі, але такі безодні оченята, дідусь щиро вірив, що так і було, хоча сам знав, як було насправді. Для надання більшої драми Дмитро детальніше зняв збудоване дідом житло Романа. А між ділом проронив пару слів про те, у якому селі Рома проживає.
Закінчивши, дід з онуком поплакали на пару й рушили у магазин купувати поросяті заслужену їжу.
Ввечері, коли бабуся прийшла з роботи, на ній не було лиця:
— Цей шахрай сьогодні зібрав грошей більше, ніж я заробляю за тиждень. Припиняй це безсовісне хулі… — вона не договорила, бо в двері постукали.
— Добрий вечір. Скажіть, сумний Рома тут проживає? — поцікавився незнайомий чоловік.
— Хто його величність питає? — насупилася жінка.
— У мене тут доставка для нього, я все ваше село вже об’їхав, приймете?
Сімейство у повному складі вийшло на вулицю, де біля паркану їх чекала автівка з відчиненими ворітьми. Усередині машини лежали якісь мішки, а ще нове корито.
— Що це?! — баба явно була незадоволена й обурена. Її уява малювала їй статтю, за яку її незабаром закриють у колонії суворого режиму. І виправдатися-то не вийде — свиня ж не зможе на суді взяти провину на себе.
— Морква, картопля, добавки в їжу, — розвантажуючи мішки, розповідав водій.
— Це що, порося замовило? — усміхнувся дід.
— Ні, замовив якийсь чоловік, оплатив усе, — знизав плечима водій і, закривши ворітця, поїхав.
Наступного дня баба взяла лікарняний і не пішла на роботу. Їй справді було ніяково від того, що відбувалося, і вона вимагала подробиць. Наступний сюжет довелося робити за присутності господині дому. Дмитро заздалегідь вигадав нову історію про Рому, для цього він пару днів гортав Шекспіра й надихався, а дід тим часом реально настроїв акордеон.
Ролики про сумного Романа вже били рекорди відеохостингів і соціальних мереж. У Романа з’явилося свої фанати, які вимагали покращення його життя та відеодоказів цього.
Перед тим як почати знімати новий сюжет, дід замовив дошки, кріплення, стовпи, фарбу. Разом із онуком вони замінили й розширили огорожу для Роми. Бабусю весь цей час доводилося відкачувати ромашковим чаєм і корвалолом. Кожна нова сума, що надходила на картку, підвищувала її тиск на кілька цифр. Щоб жінці стало трохи спокійніше, Дмитро запропонував їй оформитися як самозайняту й платити податки, що, природно, було зустрінуте ще більшими цифрами на тонометрі. Але коли дід з онуком провели зйомки нового сюжету, жінка відчула себе набагато легше.
— Ну артисти, — сміялася вона, дивлячись на чоловіка й онука, що крутяться довкола свині.
Рома ставав дедалі популярнішим. На пошту надходили пропозиції від рекламних кампаній. Сотні людей мріяли зустрітися з цим драматичним героєм і вимагали відшукати Світлану. Бабі довелося звільнитися з роботи й зайнятися господарством. Дід і Дмитро збудували Ромі новий комфортний свинарник.
— Фу, а чим так пахне? — запитав якось дід, зайшовши на кухню.
— Трюфелями, — відповіла бабуся. — Ромочці обід готую.
— Ось тобі й на! Йому, значить, трюфелі, а мені картопля з майонезом? — бубонів дід.
— Артист має добре харчуватися!
— А композитор?
— А композитор п’ятдесят років непогано харчувався, потерпить.
— Ха, дожили, порося вже краще нас живе, подумати тільки, — усміхнувся дід і пішов на вулицю, де вже зібралися туристи.
Комп’ютерна мишка й клавіатура давно вкрилися пилом. Усі дні дід з Дмитром займалися або зйомками, або приводили до ладу двір і покращували комфорт Романа. Справа йшла довго, адже дідусь був обмежений у можливостях, проте онук йому допомагав. До свинарника тепер була викладена кам’яна стежина, поруч було вирито ставок, все навколо засадили квітами. Рома тепер жив у естетичному раю, але продовжував сумувати очима.
Зрештою довелося придбати й Світлану – молоду породисту свиню, яку так довго жадали побачити глядачі. А потім літо закінчилося. Батько приїхав, щоб забрати Дмитра додому. Починався новий навчальний рік.
— Ну, як тобі? — запитав батько, відчуваючи за собою якусь провину.
— Це було найкраще літо! — не прикрашаючи, відповів Дмитро.
Рома зі Світланою перебралися до хліва, який був облаштований у хаті. А перед тим як поїхати, Дмитро закріпив там вебкамеру, щоб Рому відтепер транслювали цілодобово.
Тепер Дмитро кожного дня телефонував дідові й бабі, консультував їх телефоном, займався маркетингом і розповідав про побажання глядачів. А коли популярність Роми пішла на спад, грошей на рахунок стало надходити все менше й баба задумалася про повернення на роботу, Світлана опоросилася. У Дмитра якраз були канікули, і він одразу ж кинувся в село. Сумніших очей цих поросят не було на світі, хоча їхньому життю позаздрили б багато людей. Дід хотів продавати свиней й постійно влаштовував аукціони в прямому ефірі, але глядачі вимагали не розлучати сім’ю, і справи у Романа знову пішли вгору. А трохи згодом у них з’явився сусід, завжди усміхнений бик Микола.
