Село розкинулося вздовж річки, заколисане вишневими садками. Саме тут, у чепурній хаті під черепичним дахом, виросли троє дітей Олексія та Марії Ковальчуків: Андрій, Оксана та найменша, Світланка.
Родина була працьовитою. Доки батьки знемагали на роботі, Світлана з Оксаною крутилися на кухні, а Андрій порався біля худоби та в саду.
— Дивись, Світланко, які в нас діти золоті ростуть, — часто говорив батько, примостившись увечері на ґанку. — Не пропадемо на старість.
Але час летів птахом. Тільки-но випускні вечори відлунали, як пташенята випурхнули з гнізда. Андрій поїхав до столиці, вступив до університету, але швидко зрозумів, що наука — не його.
Кинув навчання, зайнявся перепродажем автівок, зустрів тиху, лагідну дівчину Олену, одружився й пустив коріння в місті. Оксана теж не забарилася: знайшла роботу у великому обласному центрі, орендувала квартиру й заявила, що сільське життя — то не для її тонкої натури.
Тільки Світлана після диплому повернулася додому. Серце її належало рідному краю та Максиму — першому красеню на селі, у якого ще зі шкільних років були закохані всі дівчата.
Але Максим обрав саме її, скромну та щиру Світланку. Весілля відгуляли скромно, звели свій невеличкий будиночок по сусідству з батьками й зажили спокійним, хоч і важким козацьким побутом.
Народилися дітки, пішли приємні клопоти. Батьки не могли натішитися онуками.
Батьківське щастя обірвалося раптово. Однієї осінньої ночі в Олексія зупинилося змучене серце. Він просто заснув і не прокинувся. Марія не змогла витримати цієї самотності й злягла. За кілька місяців пішла слідом за чоловіком.
На похорон з’їхалася вся родина. Андрій в дорогому костюмі та Оксана в модних чорних окулярах гірко плакали. Після поминального обіду вони обійняли заплакану Світлану.
— Світланко, сестричко, ти тільки тримайся, — говорив Андрій, поплескуючи її по плечу. — Ми ж тепер одна кров, що в нас залишилася. Ніколи тебе в біді не кинемо! І підтримаємо, і грошима допоможемо.
— Так, люба, — підхопила Оксана, поправляючи зачіску. — Ми тепер часто приїжджатимемо. Головне — не сумуй.
Минув рік. Обіцянки, розвіяні вітром, так і залишилися словами. Андрій разом із чоловіком Оксани, заможним міським підприємцем, відкрили мережу будівельних магазинів. Справи у них ішли вгору, капітали росли, а разом із ними росла й стіна відчуження між міськими родичами та сільською сестрою.
Світлана ж буквально розривалася. Їй доводилося обходити власну хату, глядіти дітей, а ще — доглядати порожній батьківський дім.
Взимку вона щодня ходила туди палити грубу, аби стіни не зацвіли від сирості, обмітала павутиння, косила бур’яни на подвір’ї.
Максим працював на лісопилці у дві зміни, щоб прогодувати родину, тому допомогти фізично просто не встигав.
Напередодні Великодня Світлана знову набрала номер брата.
— Андрію, привіт! Ви на свята приїдете? Я вже й пасок напекла, і м’ясо запекла. Батьківську хату прибрала, вікна помила. І на цвинтар треба сходити, могилки до ладу привести…
— Світлано, ну які свята? — роздратовано зітхнув у слухавку Андрій. — У нас тут відкриття нового філіалу, перевірки, податкова. Мені дихнути ніколи!
— Але ж ти обіцяв… Минулого року вас не було, позаминулого теж.
— Ой, не починай, будь ласка. Надішлю я тобі якусь копійку наступного тижня. Все, бувай, мені кличуть.
Світлана змахнула сльозу й набрала Оксану.
— Оксанко, хоч ти приїдь. Важко мені самій. Може б, твій Ігор поговорив із кимось у місті, забрав мого Максима на фірму? Він же майстер на всі руки, а в селі за копійки здоров’я гробить.
— Свєто, ти з глузду з’їхала? — обурилася сестра. — У нас серйозний бізнес, там потрібні люди з вищою освітою та зв’язками, а не твій тракторист. І взагалі, у мене завтра запис у салон, потім презентація. Немає часу на ці сільські розмови.
Правда відкрилася випадково й жорстоко. Одного дня Світлана йшла повз батьківське подвір’я і помітила біля паркану дорогу іномарку. З машини вийшов чоловік із текою в руках і почав фотографувати будинок з усіх ракурсів.
— Доброго дня! — гукнула Світлана, підходячи ближче. — А що ви тут робите? Це будинок моїх покійних батьків.
— Доброго дня, — здивовано глянув на неї чоловік. — Я ріелтор. Цей об’єкт виставлений на продаж. Ось, дивіться, оголошення на сайті. Власники — Ковальчук Андрій Олексійович та…
— Що?! — у Світлани підкосилися ноги. — Які власники?
Вона вихопила телефон, руки тремтіли так, що вона ледь потрапляла по цифрах. Першим відповів Андрій.
— Андрію! Що це означає?! Чому коло батьківської хати ходять якісь люди й кажуть, що вона продається?!
— О, дізналася вже… — глухо відповів брат. — Ну а що ти хотіла, Світлано? Нам потрібні обігові кошти для бізнесу. Хата стоїть пусткою, тільки руйнується.
— Пусткою?! — закричала Світлана так, що сороки здимували з найближчого дерева. — Я туди щодня ходжу! Я спину гну, бур’яни рву, взимку дрова туди ношу на своїх плечах, щоб хата не згнила! А ви її продаєте?!
— Заспокойся і не кричи на мене! — підвищив голос Андрій. — Ти там нічого не будувала. Ми з Оксаною юридично оформили спадщину ще після пів року, як мами не стало. Ти ж у нас така «благородна», про гроші ніколи не думала, от ми все й вирішили самі.
— Ви обікрали мене! Обікрали власну сестру за моєю спиною! — Світлана вже не стримувала сліз, які душили її від гніву й образи.
У цей момент до розмови підключилася Оксана — Андрій, очевидно, зробив конференц-зв’язок.
— Знаєш що, дорогенька сестричко? — крижаним тоном заговорила Оксана. — Годі влаштовувати цей дешевий театр! Які в тебе можуть бути претензії? Ти живеш у своєму будинку, чоловік у тебе є. А нам цей продаж допоможе вийти на новий рівень.
— На новий рівень?! — Світлана задихалася від обурення. — Оксана, ти хоч раз за ці роки на могилі у мами була? Ти знаєш, що там трава вища за мене росла, поки я її не викосила? Ви пальцем об палець не вдарили, щоб пам’ять про батьків зберегти! Тільки обіцяли, що не кинете в біді!
— Ми тобі нічого не винні! — відрізав Андрій. — Земля і хата — наші. Закон на нашому боці. А твої сльози та істерики нам не цікаві. Ми знайдемо покупця, і хату знесуть, бо ділянка там хороша, під комерцію підійде.
— Знесуть?! — Світлана відчула, як серце стиснулося від невимовного болю. — Батько цю хату власними руками будував!
Кожну цеглину випестив! Як у вас совість не здригнеться?! Ви ж не просто хату продаєте, ви пам’ять нашу продаєте! Нашу родину!
— Совість у кишеню не покладеш і на хліб не намажеш, — цинічно кинула Оксана. — Живи своїм життям і не лізь у наші справи. Андрію, вимикай телефон, немає про що з нею говорити.
У слухавці залунали короткі гудки.
Світлана стояла посеред вулиці, затиснувши телефон у кулаку. Сльози висихали на її обличчі, поступаючись місцем гіркій, але тверезій дійсності.
Вона зрозуміла, що відсьогодні у неї більше немає ні брата, ні сестри. Залишилися лише чужі, жадібні до грошей люди, які заради чергового прибутку легко перекреслили і спільне дитинство, і батьківську любов.
Вона повернулася спиною до автівки ріелтора й повільно пішла до своєї хати, де на ґанку її чекав коханий чоловік та двоє прекрасних дітей — її справжня, єдина і чесна родина.
Галина Червона
