Село Липівка лежало в долині, де дві річки зливалися в одну, наче дві плітки, що не можуть розійтися. Хати стояли так близько, що дим із однієї труби міг залітати в чужу хату, а курка сусіда могла знести яйце в чужому курнику й ніхто б не здивувався.
Люди тут знали, хто коли кашлянув, хто яку сорочку зашив, хто з ким посварився й за що. Радість була спільною — весілля гуляли всім селом, хрестини — з піснями до ранку.
Горе теж не ховалося: коли не стало баби Параски, то плакали не тільки її діти, а й сусіди, що бачили, як вона колись носила їм свіже молоко.
Та от між Мар’яною й Степаном сталася така історія, що ніхто й досі не знає, що ж там було насправді. Хоч усі бачили, як вони колись бігали босоніж по росі, як Степан ніс Мар’яні перші проліски, як вона сміялася так, що навіть собаки в дворі вити переставали.
А потім — тиша. Ні сварок, ні сліз на людях. Просто Мар’яна пішла до іншого кінця села, а Степан перестав ходити на вечорниці.
— Бачила, як Мар’яна вчора йшла повз хату Степана? — шепотіла тітка Олена, сидячи на лавці біля своєї хати. — І не то що привіталася, а навіть очей не підвела.
— А я чула, як Степан у кузні казав ковалю: «Не треба мені підкови для коня, що вже не бігає», — додала баба Ганна, в’язячи шкарпетку. — І дивись, коня свого продав!
— Та то не про коня, — втрутилася тітка Солоха, що саме несла відро з водою. — То про серце.
Так і пішли плітки селом, наче дим по хатах.
Мар’яна жила з матір’ю в старій хаті на краю села, де колись був сад, а тепер росли тільки бур’яни й кропива. Мати її, баба Дарія, була глуха на одне вухо, але чула все, що казали за три хати.
— Дочко, — казала вона щовечора, коли Мар’яна приходила з городу, — люди говорять.
— Нехай говорять, мамо, — відповідала Мар’яна, не підводячи очей від картоплі, що чистила. — Їм же треба про щось балакати.
— А ти б хоч раз сказала, що там було.
— Нічого не було.
Але було.
Степан жив на іншому кінці села, у хаті, яку збудував його дід. Батьків його не стало рано, тож він ріс із дядьком, що вчив його кувати й мовчати. Степан умів і те, й інше.
— Степане, — казав дядько Петро, коли той приходив із кузні, весь у сажі, — ти ж не камінь. Чому не скажеш їй?
— А що казати, дядьку? — відмахувався Степан, сідаючи на поріг і дивлячись у далечінь. — Вона й так усе знає.
Але не знала.
Почалося все три роки тому, коли Мар’яні було дев’ятнадцять, а Степану — двадцять один. Весна була рання, сніг зійшов ще в лютому, і річка розлилася так, що затопила місток.
Треба було йти в об’їзд, через ліс, де росли старі дуби й пахло мохом.
— Мар’яно, — сказав тоді Степан, наздоганяючи її на стежці, — підожди.
Вона зупинилася, обернулася. Волосся її було розпущене, вітер грався з ним, наче з хмарами.
— Чого тобі, Степане? — спитала, але в голосі не було злості, тільки здивування.
— Хочу, щоб ти знала… — почав він і замовк.
— Що знала?
— Що я… — він потер долонею потилицю, як завжди, коли ніяковів. — Що я тебе…
— Степан, — перебила вона, — ти ж знаєш, що я…
— Знаю, — сказав він швидко. — Але все одно хотів сказати.
Вона посміхнулася.
— Смішний ти, Степане.
— Може, й смішний.
І пішли далі разом.
Того літа вони зустрічалися щовечора. То біля річки, то в лісі, то на городі, коли мати Мар’яни вже спала.
— А пам’ятаєш, як ми в дитинстві лазили на черешню до пана Якова? — сміялася Мар’яна, сидячи на траві.
— Пам’ятаю, — відповідав Степан, лежачи поруч і дивлячись у небо. — Ти тоді впала, а я тебе ловив.
— І розбив собі ніс.
— Зате ти не розбилася.
— Ти завжди мене ловив, Степане.
— І завжди буду.
Так і казав.
А потім прийшла осінь. І з осінню — лист.
Мар’яна знайшла його під дверима своєї хати. Папір був грубий, чорнило розмазане, наче писали поспіхом.
«Мар’яно,мені треба їхати. Дядько захворів, у місті. Треба допомогти. Не чекай.
Степан.»
Отак. Без «прощавай», без «люблю». Просто «не чекай».
Вона перечитувала той лист сто разів. Спочатку думала, що пожартував. Потім — що помилився. Потім — що боїться.
— Мамо, — сказала вона бабі Дарії, — Степан поїхав.
— Куди?
— У місто.
— Надовго?
— Не знаю.
І більше не питала.
Степан справді поїхав. Дядько Петро захворів і лікар сказав, що треба везти до міста, до лікарні. Степан узяв коня, віз, і поїхав. Дорога була довга, три дні й три ночі.
У місті він залишив дядька в лікарні, а сам пішов шукати роботу. Бо грошей не було. Кузня в місті була велика, майстер суворий, але платив добре.
— Ти звідки, хлопче? — спитав майстер.
— Із Липівки.
— А чому поїхав?
— Треба.
— Дівчина є?
Степан мовчав.
— Є, значить, — усміхнувся майстер. — То й сиди тут. Поки не заробиш.
І Степан сидів.
Листів не писав. Спочатку думав, що скоро повернеться. Потім — що не варто. Потім — що вона вже забула.
А Мар’яна не забувала.
Спочатку чекала. Щодня ходила на пошту, хоч знала, що листів із міста не буває. Потім перестала. Потім почала ходити на танці.
— Мар’яно, — казав їй Василь, син мельника, — підеш зі мною на вечорниці?
— Піду, — відповідала вона.
І йшла.
Степан повернувся через рік. Дядька не стало, але залишив йому трохи грошей. Степан купив собі нову сорочку, чоботи, і поїхав додому.
Село зустріло його тишею.
— Степане, — сказав коваль, коли той зайшов до кузні, — давно тебе не було.
— Був у місті.
— А Мар’яна…
— Що Мар’яна?
— Та нічого.
Але було.
Вона вже ходила з Василем. Не то щоб любила, але він був добрий, і мати казала, що пора.
— Мар’яно, — сказав Степан, наздоганяючи її біля церкви в неділю, — можна поговорити?
— Про що, Степане? — спитала вона, не зупиняючись.
— Про той лист.
— Який лист?
— Ну, той…
— А, той. Я його спалила.
І пішла далі.
Степан стояв, дивився їй услід. Потім пішов до кузні. І більше не говорив.
Так і жили. Поруч, але окремо.
Люди плели плітки.
— Чув, Степан у місті з кимось загуляв, — казала тітка Олена.
— Ні, то Мар’яна йому роги наставила, — заперечувала баба Ганна.
— А я чула, що вони посварилися через гроші, — додавала тітка Солоха.
А правди ніхто не знав.
Бо Мар’яна мовчала.
— Дочко, — казала баба Дарія, — скажи хоч мені.
— Нічого казати, мамо.
А Степан мовчав.
— Степане, — казав коваль, — ти ж не камінь.
— Камінь, — відповідав Степан.
І кував.
Минуло ще два роки.
Мар’яна вийшла за Василя. Весілля було тихе, без пісень. Василь був добрий, але не сміявся так, як Степан.
— Мар’яно, — казав він, — ти щаслива?
— Щаслива, — відповідала вона.
А вночі плакала.
Степан не прийшов на весілля. Поїхав у ліс, рубав дрова до ночі.
— Степане, — сказав йому дядько Іван, коли той повернувся, — ти ж її любиш.
— Любив, — відповів Степан.
— А вона?
— Не знаю.
І більше не питав.
А потім сталася ще одна історія.
Одного разу, взимку, коли сніг падав так густо, що хати зникали, Мар’яна пішла до річки по воду. Лід був тонкий, вона посковзнулася, впала.
Василь був у млині, мати спала.
Степан ішов повз, побачив.
— Мар’яно! — крикнув, кинувся до неї.
Вона лежала, не рухалася.
Він витягнув її, поніс до своєї хати.
— Степане, — прошепотіла вона, коли прийшла до тями, — пусти.
— Лежи, — сказав він, гріючи їй руки.
— Я не можу.
— Чому?
— Бо я…
— Що?
— Бо я тебе досі…
Він подивився на неї.
— А я думав, ти забула.
— Не забула.
— А Василь?
— Він добрий.
— А я?
— Ти… ти поїхав.
— Я писав.
— Один раз.
— Я думав, ти не чекаєш.
— Я чекала.
Вони мовчали.
— Мар’яно, — сказав він нарешті, — я не проситиму.
— Я знаю.
— Але якщо ти…
— Я не можу.
Вона встала, пішла.
І більше не говорили.
Василя не стало через рік. Захворів, як дядько Петро. Мар’яна доглядала його до останнього.
— Мар’яно, — сказав він наостанок, — прости.
— За що?
— За те, що не сміявся, як він.
Вона плакала.
Степан прийшов на прощання. Стояв осторонь.
Після Мар’яна пішла до нього.
— Степане, — сказала, — можна поговорити?
— Можна.
Вони сіли на лавці біля його хати.
— Я все життя чекала, — сказала вона.
— Я знаю.
— А ти?
— Я боявся.
— Чого?
— Що ти не чекаєш.
— А тепер? — спитала вона.
— Тепер пізно.
— Чому?
— Бо ти була з Василем.
— Він знав.
— Що?
— Що я тебе люблю.
Степан мовчав.
— Степане, — сказала вона, — я піду.
— Іди.
Вона встала.
— Мар’яно, — сказав він, — а пам’ятаєш, як ми лазили на черешню?
— Пам’ятаю.
— Я тоді розбив ніс.
— Зате я не розбилася.
— Ти завжди падала, а я ловив.
— А тепер?
— Тепер ти сама.
Вона пішла.
І більше не приходила.
Село плело плітки.
— Бачили, як Мар’яна йшла до Степана? — шепотіла тітка Олена.
— А він її вигнав, — додавала баба Ганна.
— Ні, то вона його, — заперечувала тітка Солоха.
А правди ніхто не знав.
Бо Мар’яна мовчала.
— Мамо, — казала вона бабі Дарії, — не питай.
А Степан мовчав.
— Степане, — казав коваль, — ти ж не камінь.
— Камінь, — відповідав Степан.
І кував.
Минуло ще п’ять років.
Мар’яна жила сама. Мати не стало, хата стояла порожня. Вона ходила до церкви, до городу, до річки.
Степан кував. Іноді продавав підкови, іноді — просто сидів на порозі й дивився в далечінь.
Одного разу, восени, коли листя падало, наче сльози, Мар’яна прийшла знову.
— Степане, — сказала, — я йду.
— Куди?
— У місто. Там робота є, в лікарні.
Він подивився на неї.
— А хата?
— Продам.
— А я?
— Ти залишайся.
Вони мовчали.
— Мар’яно, — сказав він, — а пам’ятаєш той лист?
— Пам’ятаю.
— Я не так написав.
— Як?
— Я хотів написати «чекай».
— А написав «не чекай».
— Боявся.
— Чого?
— Що не повернуся.
Вона посміхнулася.
— Смішний ти, Степане.
— Може, й смішний.
— Я поїду завтра.
— Прощавай.
— Прощавай.
Вона пішла.
Він стояв, дивився їй услід.
Наступного дня Мар’яна поїхала.
Село плело плітки.
— Чули, Мар’яна поїхала до міста? — шепотіла тітка Олена.
— А Степан її проводжав? — питала баба Ганна.
— Ні, — відповідала тітка Солоха. — Стояв на порозі.
А правди ніхто не знав.
Бо Мар’яна поїхала.
А Степан залишився.
І кував.
Минуло ще десять років.
Село змінилося. Хати порожніли, молодь поїхала до міста. Залишилися тільки старі.
Степан постарів. Волосся посивіло, руки тремтіли. Але кузня стояла.
Одного разу, взимку, коли сніг падав тихо, хтось постукав у двері.
— Заходь, — сказав Степан.
Увійшла жінка. Стара, в хустці, з валізою.
— Степане, — сказала вона.
Він подивився.
— Мар’яно?
— Я.
— Чого приїхала?
— Попрощатися.
Він мовчав.
— У місті холодно, — сказала вона. — А тут… тут тепло.
Він встав, підійшов до печі, підкинув дров.
— Сідай, — сказав.
Вона сіла.
— Степане, — сказала, — а пам’ятаєш, як ми…
— Пам’ятаю.
— Я все життя чекала.
— Я знаю.
— А ти?
— Я боявся.
Вони мовчали.
— Мар’яно, — сказав він, — я не проситиму.
— Я знаю.
— Але якщо ти…
— Я залишуся.
Вона залишилася.
Село плело плітки.
— Бачили, Мар’яна повернулася? — шепотіла тітка Олена.
— І живе у Степана? — питала баба Ганна.
— Так, — відповідала тітка Солоха. — Разом.
А правди ніхто не знав.
Бо вони мовчали.
Сиділи ввечері біля печі, дивилися на вогонь.
— Степане, — казала вона, — а пам’ятаєш той лист?
— Пам’ятаю.
— Ти не так написав.
— Знаю.
— А я не так зрозуміла.
— Знаю.
Вони посміхалися.
— Мар’яно, — казав він, — а пам’ятаєш, як ми лазили на черешню?
— Пам’ятаю.
— Я розбив ніс.
— Зате я не розбилася.
— Ти завжди падала, а я ловив.
— А тепер?
— Тепер ми разом.
Вона клала голову йому на плече.
Він тримав її руку.
І більше не говорили.
Село плело плітки.
Але правди так і не дізналося.
Бо між Мар’яною й Степаном було те, що не скажеш словами.
Було кохання.
Було чекання.
Було прощення.
І було тепло біля печі, коли сніг падав за вікном.
Тетяна Макаренко
