Початок у приморському санаторії
Літнє сонце гріло піщаний берег Чорного моря, а легкий морський бриз приносив прохолоду до приморського санаторію “Сонячний”.
Саме тут, серед пахощів сосен і шуму хвиль, Богдан, тридцятип’ятирічний інженер із Києва, сподівався відпочити від метушні міста.
Він приїхав сюди за порадою лікаря, щоб відновити сили після напруженого року. Богдан був високим, з темним волоссям і задумливими очима, які завжди видавали його меланхолійну натуру.
Першого ж вечора, під час прогулянки алеєю санаторію, він побачив її — Галину. Вона стояла біля фонтану, тримаючи в руках склянку лимонаду, і сміялася, розмовляючи з кимось із відпочивальників.
Її світле волосся спадало м’якими хвилями на плечі, а блакитна сукня підкреслювала струнку фігуру. Галина була молодшою за Богдана, їй було близько двадцяти восьми, і в ній відчувалася невимушена грація, яка притягувала погляди.
Богдан зупинився, ніби зачарований. Вона помітила його погляд і усміхнулася — щиро, відкрито, ніби запрошуючи до розмови. Він набрався сміливості й підійшов.
— Добрий вечір, — сказав він, трохи ніяковіючи. — Ви, мабуть, тутешня зірка? Усі погляди на вас.
Галина розсміялася, її сміх був легким, як дзвін кришталю.
— Ой, та що ви! Просто люблю поговорити з людьми. А ви хто? Теж на відпочинок приїхали?
— Так, з Києва. Богдан, — він простягнув руку.
— Галина, — вона потиснула його руку, і її долоня була теплою та м’якою. — З Одеси. Приїхала сюди, щоб трохи відволіктися від усього. Знаєте, море завжди допомагає.
Вони розговорилися. Галина виявилася дотепною, харизматичною, з іскоркою в очах, яка змушувала Богдана забувати про все на світі.
Вона розповідала історії про свої мандри, про улюблені книги, про те, як одного разу загубилася в Карпатах і випадково знайшла притулок у старенькій хатині. Її слова лилися легко, а Богдан слухав, ніби зачарований.
— Знаєте, Богдане, — сказала вона якось увечері, коли вони сиділи на лавці біля моря, — я хочу, щоб мене любили просто так. Без умов, без причин. Просто за те, що я є.
Ці слова вразили його. Вони звучали так щиро, так глибоко. Він подивився на неї, і в ту мить зрозумів: він закохується.
— Я розумію, — тихо відповів він. — Це ж і є справжнє кохання, правда?
Вона лише усміхнулася, але в її очах промайнула тінь, яку Богдан тоді не помітив.
Два тижні щастя
Наступні два тижні стали для Богдана казкою. Вони з Галиною проводили разом кожен день: гуляли пляжем, купалися в морі, сміялися над дурними жартами і ділилися мріями.
Галина була — яскрава, непередбачувана, але водночас тепла й близька. Вона розповідала про своє життя в Одесі, про роботу в туристичній агенції, про те, як любить танцювати під зоряним небом.
Богдан же ділився спогадами про дитинство, про свої мрії стати архітектором і побудувати будинок біля моря.
— Уяви, Галино, — казав він, коли вони сиділи в кафе, поїдаючи морозиво. — Будинок із величезними вікнами, щоб щоранку бачити море. І сад, повний троянд.
— Ти романтик, Богдане, — сміялася вона. — Але знаєш, мені подобається твоя мрія. Може, колись ти запросиш мене в той будинок?
Він посміхався, але в душі відчував, що готовий зробити все, щоб ця мрія стала реальністю — і щоб Галина була поруч.
Одного вечора, під час танців у санаторії, Галина запросила його на повільний танець. Вони кружляли під мелодію старої пісні, і Богдан відчував, як її рука лежить у його долоні, як її подих ледь торкається його щоки.
У ту мить він зрозумів, що кохає її. По-справжньому.
— Галино, — прошепотів він, коли музика стихла. — Я… я не знаю, як сказати. Але ти для мене особлива.
Вона подивилася на нього, і в її очах промайнула якась невловима емоція — суміш ніжності й тривоги.
— Ти хороший, Богдане, — тихо сказала вона. — Але давай не поспішати, добре? Давай просто насолоджуватися моментом.
Він кивнув, хоча в душі відчув легке розчарування. Але її слова про те, що треба “насолоджуватися моментом”, заспокоїли його. Він вирішив, що у них ще буде час.
Тінь сумнівів
Коли відпочинок добігав кінця, Богдан помітив, що Галина стала трохи відстороненою. Вона уникала розмов про майбутнє, не відповідала на його запитання про те, як вони спілкуватимуться після повернення додому.
Одного разу, коли він запропонував обмінятися адресами чи номерами телефонів, вона змінила тему.
— Давай краще ще раз підемо на пляж, — сказала вона, усміхаючись. — Хто знає, коли ще побачимо море?
Богдан не наполягав, але в його серці зародилася тривога. Чому вона уникає цих розмов? Невже він їй не такий важливий, як вона йому?
Останнього дня в санаторії вони сиділи на терасі, дивлячись на захід сонця. Богдан набрався сміливості.
— Галино, — почав він, — я хочу, щоб ми продовжили спілкуватися. Ти ж повертаєшся до Одеси, так? Може, я приїду до тебе? Або ти до Києва?
Вона відвела погляд, дивлячись на море.
— Богдане, ти чудовий. Але… давай не будемо планувати. Життя саме покаже, що буде далі.
Він відчув, як його серце стиснулося. Її слова звучали як відмова, але він не хотів цього визнавати.
— Я просто хочу знати, що ти відчуваєш, — тихо сказав він.
Галина повернулася до нього, її очі блищали в променях призахідного сонця.
— Я вдячна за ці два тижні, — сказала вона. — Вони були особливими. Але давай залишимо це як гарний спогад, добре?
Богдан не відповів. Він відчував, що втрачає її, але не розумів чому.
Правда на вокзалі
Наступного дня вони їхали в одному поїзді до Одеси. Богдан сподівався, що дорога дасть йому шанс поговорити з Галиною, переконати її не обривати їхній зв’язок. Але вона була мовчазною, більшу частину часу читаючи книгу або дивлячись у вікно.
Коли поїзд прибув на одеський вокзал, Богдан знову спробував.
— Галино, дай мені хоча б твій номер. Або адресу. Я хочу бачити тебе.
Вона похитала головою, її усмішка була сумною.
— Богдане, повір, так буде краще. Ти заслуговуєш на когось, хто зможе бути з тобою по-справжньому.
Він не встиг відповісти, бо до них підійшла молода жінка — струнка, з коротким темним волоссям і доброзичливою усмішкою. Вона обійняла Галину.
— Галинко, нарешті! — вигукнула вона. — Я вже зачекалася! А це хто?
— Це Богдан, — відповіла Галина, і в її голосі було щось невловимо напружене. — Ми познайомилися в санаторії.
— О, приємно познайомитися! — жінка простягнула руку. — Я Олена, подруга Галини. А ти, Богдане, звідки?
— З Києва, — відповів він, намагаючись усміхнутися.
Олена раптом подивилася на Галину здивовано.
— Слухай, а чому ти не сказала, що познайомилася з кимось? Олег же чекає тебе вдома, він уже сто разів дзвонив!
Богдан завмер. Олег? Хто такий Олег? Він подивився на Галину, але вона відвела погляд.
— Олено, не треба, — тихо сказала Галина.
— Що не треба? — Олена знизала плечима. — Богдане, ти ж знаєш, що Галина заміжня, правда? Олег її чоловік, вони вже три роки разом.
Світ навколо Богдана ніби зупинився. Він відчув, як усе всередині обірвалося. Галина була заміжня? Усе це — їхні розмови, танці, її слова про кохання “просто так” — було лише грою?
— Галино, це правда? — його голос тремтів.
Вона нарешті подивилася на нього, і в її очах були сльози.
— Богдане, я не хотіла тебе образити. Я… я просто хотіла відчути себе вільною. Хоча б на два тижні.
Він не знав, що сказати. Біль, розчарування, злість — усе змішалося в його душі. Він повернувся і пішов геть, не озираючись.
Новий початок
Олена наздогнала його біля виходу з вокзалу.
— Богдане, зачекай! — вона доторкнулася до його плеча. — Вибач, я не знала, що Галина тобі нічого не сказала. Я думала, ти в курсі.
Він зупинився, намагаючись опанувати себе.
— Я не в курсі, — глухо відповів він. — Я думав, що вона… що ми…
Олена зітхнула.
— Галина така. Вона любить увагу, любить фліртувати. Але вона не погана людина. Просто… у неї своє життя. І в неї з Олегом усе складно.
— Мені байдуже, — різко сказав Богдан. — Вона могла сказати правду.
— Так, могла, — погодилася Олена. — Але знаєш, ти виглядаєш як людина, яка заслуговує на щось краще. Хочеш, я пригощу тебе кавою? У нас в Одесі найкраща кава.
Богдан подивився на неї. Олена була іншою — не такою яскравою, як Галина, але в її очах була щирість, якої він так прагнув. Її усмішка була теплою, і в ній не було жодної фальші.
— Добре, — нарешті сказав він. — Чому б і ні?
Вони сиділи в маленькій кав’ярні біля моря, і Олена розповідала про себе.
Вона була вчителькою музики, любила грати на піаніно і мріяла відкрити свою школу. Богдан слухав, і з кожною хвилиною біль у його серці ставав меншим. Олена була справжньою — без масок, без ігор.
— Знаєш, Богдане, — сказала вона, коли вони прощалися. — Може, це доля, що ми зустрілися. Хто знає?
Він усміхнувся — вперше за весь день.
— Може, й так, — відповів він.
Минув рік. Богдан повернувся до Одеси, але цього разу не заради Галини. Він приїхав до Олени, яка стала для нього не просто подругою, а кимось набагато більшим.
Вони гуляли тими ж вулицями, де колись Богдан мріяв про Галину, але тепер його серце було спокійним. Він зрозумів, що справжнє кохання не потребує ігор чи обману. Воно просто є — як море, як музика, як усмішка Олени.
А Галина? Вона залишилася спогадом — красивим, але болючим. І Богдан був вдячний їй за одне: вона привела його до Олени, до людини, яка навчила його любити по-справжньому.
Наталія Весела
