Вечір у домі Богдани почався не з аромату вечері, а з важкого мовчання. Богдана стояла біля вікна, стискаючи в руках квитанції за навчання, які знову залишилися неоплаченими. Денис і Мар’яна сиділи за столом, демонстративно ігноруючи матір.
— Я запитую востаннє, — голос Богдани тремтів від стримуваного гніву. — Куди поділися гроші, які я відклала на ваш семестр? Мар’яно, ти купила новий телефон? Денисе, звідки в тебе ці брендові кросівки?
— Ой, мамо, не починай цей свій плач Ярославни! — Мар’яна закотила очі. — Ми молоді, нам хочеться жити зараз, а не колись у світлому майбутньому.
— Жити за мій рахунок, обманюючи мене? — Богдана різко повернулася. — Я працюю на двох роботах, поки ви будуєте з себе золоту молодь!
У цей момент двері відчинилися без стуку. На порозі стояв Михайло, рідний брат Богдани — чоловік із вічною напівусмішкою та репутацією «вільного художника», який ніколи не мав власної родини, але обожнював вчити інших.
— Що за крики, сестричко? Знову муштруєш моїх улюблених племінників? — Михайло розставив руки для обіймів, і діти миттєво кинулися до нього.
— Михайле, не втручайся, — відрізала Богдана. — Вони вкрали гроші.
— «Вкрали» — яке грубе слово! — вигукнув дядько. — Вони взяли своє, Богдано. Ти занадто затисла їх у лещата. Подивися на них: вони ж залякані твоїми графіками та вічними обов’язками.
Бунт на кораблі
Денис, відчув підтримку, розправив плечі:
— Дядько Михайло правий! Ти не мати, ти — наглядач. Ти тільки й знаєш: «принеси», «приберіть», «вчися». А він розуміє нас. Він каже, що ми маємо право на самовираження!
— Самовираження за чужі гроші? — Богдана відчула, як до горла підступає клубок. — Михайле, ти підбурюєш їх проти мене у моєму ж домі?
— Я просто відкриваю їм очі, — спокійно відповів брат. — Діти, якщо вам набрид цей контроль, мої двері завжди відчинені. У мене немає правил, зате є повага до вашої свободи.
Мар’яна схопила сумку:
— Знаєш що, мамо? Ми йдемо. Нам набридло бути твоїми маріонетками. Ти вічно незадоволена, вічно втомлена. Від тебе йде лише негатив!
Богдана відчула, як щось всередині неї остаточно зламалося. Вона чекала, що вони схаменуться, що це просто дурний жарт.
Але діти вже пакували речі, кидаючи одяг у валізи під схвальне кивання Михайла.
— Ось так, значить? — її голос став тихим і холодним, як лід. — Ви обираєте людину, яка жодного разу не заплатила за ваш хліб, замість матері, яка витягла вас із хвороб і злиднів?
— Ти просто заздриш, що ми любимо його більше! — кинув Денис, проходячи повз неї з рюкзаком.
Фінальний акорд
Богдана відчинила вхідні двері навстіж. Холодне осіннє повітря увірвалося в коридор.
— Геть. — Вона вказала на поріг. — Якщо ви вважаєте, що дядько Михайло дасть вам більше, ніж я — йдіть. Але пам’ятайте: назад дороги немає. Ключі на стіл.
— Богдано, ти не посмієш… — почав був Михайло, але вона перебила його поглядом.
— А ти, брате, готуйся. Тепер їхні забаганки, їхні борги й їхнє «самовираження» — це твоя турбота. Побачимо, на скільки вистачить твоєї «свободи», коли закінчаться гроші в твоїй порожній кишені.
Мар’яна з викликом кинула ключі на підлогу. Металевий дзвін розрізав тишу.
— Ми не повернемося! Бувай у своїй порожній фортеці!
Вони вийшли, гучно тупаючи сходами. Михайло йшов останнім, і Богдана помітила, як на мить зникла його впевнена посмішка, коли він оцінив об’єм багажу племінників.
Богдана зачинила двері й повернула замок. У домі вперше за двадцять років стало тихо. Вона сіла на стілець, дивлячись на порожній стіл, де нещодавно лежали гроші на навчання.
На серці було боляче, але водночас дивно легко. Вона зробила все, що могла. Тепер настала черга життя викласти їм свій урок.
Минув місяць. Ейфорія від «свободи» вивітрилася швидше, ніж запах маминих пирогів у квартирі дядька Михайла. Його холостяцька однокімнатка, яка раніше здавалася Денису та Мар’яні оазисом демократії, перетворилася на захаращений склад речей і взаємних претензій.
Реальність без фільтрів
Ранок понеділка почався не з кави, а з гуркоту порожньої каструлі. Денис стояв на кухні, розгублено дивлячись у холодильник, де самотньо лежала половина завітреної цибулини.
— Дядьку Михайле, а де сніданок? — вигукнув хлопець у порожнечу кімнати.
Михайло з’явився на порозі в пом’ятому халаті, чухаючи потилицю. Його колишня грайливість кудись зникла.
— Сніданок, Денисе, у магазині. А магазин вимагає грошей. До речі, ви вже три тижні живете на мої заощадження, а вони, знаєш, не гумові.
— Але ж ви казали, що в нас спільний бюджет і повна свобода! — Мар’яна визирнула з-під купи одягу, що слугувала їй ліжком на розкладному кріслі. — Мої кросівки розклеїлися, мені потрібні нові. І в мене закінчився інтернет на телефоні.
Михайло нервово засміявся, і цей сміх був зовсім не схожий на той підбадьорливий тон, яким він підбурював їх місяць тому.
— Свобода, люба моя, — це не безкоштовний фуршет. Це коли ти сам несеш відповідальність. Я не Богдана, я не збираюся бігати по трьох роботах, щоб ви купували собі брендовий непотріб. Ви хотіли бути дорослими? Будь ласка! Ось рахунок за світло, ось список продуктів. Діліть на трьох.
Перша велика сварка
Денис кинув на стіл порожній гаманець:
— У мене немає грошей! Мама завжди давала на кишенькові витрати!
— То йди до мами! — раптом вибухнув Михайло. — Я думав, ви прийдете і будете мені допомагати, створювати затишок, а ви тільки смітите і вимагаєте!
Мар’яно, ти хоч раз помила підлогу? Денисе, ти хоча б виніс сміття без нагадування? Ви поводитеся як гості в готелі, але цей готель банкрутує!
— Ви нас самі покликали! — вигукнула Мар’яна, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами образи. — Ви казали, що мама — тиран, а ви — наш рятівник! А виявляється, ви просто хотіли мати когось, хто б розважав вас вечорами?
— Я хотів бачити вдячність, а бачу двох ледарів! — Михайло стукнув кулаком по столу. — Ваша мати була права: ви розпещені егоїсти. Я думав, вона перебільшує, але тепер я бачу, що вона — свята жінка, яка терпіла вас стільки років!
Денис підскочив зі стільця, його обличчя почервоніло:
— Ах ось як? Тепер ви на її боці? Коли треба купувати хліб, ви згадали про маму? Ви боягуз, дядьку Михайле! Ви просто підбурили нас, щоб допекти сестрі, а ми для вас — просто інструмент!
— Замовкни! — гаркнув Михайло. — Збирайте свої лахи й ідіть куди хочете. Можете під церквою стояти, можете на вокзалі жити.
Мені набридло вислуховувати ваші претензії. Ви думали, життя — це вічне свято? Ні, діти, життя — це коли треба платити за рахунками. А ви — неплатоспроможні.
Шлях додому?
Через годину Денис і Мар’яна стояли біля під’їзду з тими самими валізами. Вони виглядали значно менш упевненими, ніж місяць тому. Одяг був не таким охайним, а в очах замість виклику читався відчай.
— Ну що, підемо до неї? — тихо спитала Мар’яна, кутаючись у тонку куртку.
— Вона сказала, що дороги назад немає, — похмуро відповів Денис. — Ми кинули ключі на підлогу, пам’ятаєш? Ми кричали, що вона нам не потрібна.
Вони підійшли до свого рідного будинку. У вікні кухні горіло тепле, м’яке світло. Богдана сиділа за столом і спокійно читала книгу. На столі не було стосу квитанцій — там стояла лише одна чашка чаю. Вона виглядала спокійною. Навіть… щасливою.
Діти зупинилися біля хвіртки.
— Вона нас не впустить, — прошепотіла Мар’яна.
— Має впустити! Ми ж її діти! — звична самовпевненість Дениса дала тріщину.
— Ми не просто діти, Денисе. Ми зрадники, які обміняли її на порожні слова дядька.
Вони стояли в тіні дерев, боячись зробити крок до світла. А Богдана, відчувши чийсь погляд, підвела голову і подивилася у вікно.
Вона побачила їхні силуети, але не рушила з місця. Вона знала: урок ще не закінчено. Поки вони не навчаться цінувати не гроші, а серце, яке за ці гроші б’ється, двері мають залишатися зачиненими.
Холодний дощ почав сіяти за коміри, перетворюючи пил на валізах на брудні плями. Мар’яна першою не витримала — її підборіддя затремтіло, і вона, кинувши сумку просто в калюжу, підбігла до дверей і несамовито натиснула на дзвоник.
Денис стояв позаду, опустивши голову. Він вперше зрозумів, що «перемога» над матір’ю, яку вони святкували місяць тому, була насправді поразкою.
Двері відчинилися повільно. Богдана стояла в домашньому халаті, з тою самою книжкою в руках. Вона не виглядала здивованою. Її обличчя було спокійним, як застигла маска.
— Мамо… — прошепотіла Мар’яна, намагаючись зайти всередину. — Мамо, там Михайло… він нас вигнав. Він такий злий, він сказав, що ми ледарі…
Богдана не відступила ні на крок, перегородивши собою вхід.
— І що? — коротко кинула вона. — Михайло вільна людина, він має право не тримати у себе вдома чужих людей. А ви для нього — чужі. Ви ж так прагнули «свободи». Ось вона. Весь світ перед вами.
— Мамо, ну досить! — вигукнув Денис, підходячи ближче. — Ми зрозуміли, що він за людина. Він нас підставив. Ми хочемо додому. Відсунься, ми змерзли і хочемо їсти.
Богдана підняла брову, і в її очах спалахнув холодний вогонь.
— «Відсунься»? «Ми хочемо»? Денисе, ти, мабуть, помилився адресою. У цьому домі більше немає обслуговуючого персоналу, який терпітиме хамство за тарілку супу. Ви кинули ключі на цю підлогу. Ви сказали, що це «тюрма». То навіщо ви повертаєтеся до в’язниці?
— Матусю, пробач нам! — Мар’яна почала плакати вже вголос. — Ми дурні були, ми не знали, що все так дорого… що треба прибирати… Михайло тільки кричав!
— О, то ви просите вибачення не тому, що вам шкода моїх нервів чи моєї любові, а тому, що «все дорого»? — Богдана гірко посміхнулася. — Ви прийшли не до матері. Ви прийшли до безкоштовного холодильника.
— Це неправда! — крикнув Денис. — Ми скучили!
— Скучили? За місяць жодного дзвінка. Жодного «Мамо, як ти?». Тільки фотографії з бару у соцмережах, де ви підписували знімки «Нарешті без диктатури». Я бачила все, Денисе. Кожне ваше слово було ножем у мою спину.
Вона на мить замовкла, і в цій тиші було чути лише шум дощу.
— Слухайте мене уважно, — голос Богдани став сталевим. — Я вас впущу. Але не як «діточок», яким усе винні. Тепер правила інші. Завтра ви обоє йдете шукати роботу. Будь-яку.
Листівки, кур’єри, миття підлоги. Половину заробленого ви віддаєте мені — за комуналку і продукти. Другу половину — відкладаєте на навчання, яке ви самі ж і зірвали.
Жодних вечірок. Жодних нових телефонів. Поки не повернете до копійки те, що вкрали з моєї тумбочки — ви тут на правах мешканців, а не господарів.
— Ти знущаєшся? — очі Дениса округлилися. — Власним дітям такі умови?
— Не подобається? Дядько Михайло чекає. Або вулиця. Обирайте.
Мар’яна першою схопила свою валізу:
— Я згодна! Я на все згодна, тільки пусти… я більше не можу.
Денис довго дивився в очі матері, шукаючи там звичну слабкість чи всепрощення, але знайшов лише непохитну волю. Він зрозумів: колишня Богдана, яку можна було розжалобити сльозами, померла в ту ніч, коли вони пішли.
— Добре, — процідив він крізь зуби. — Я піду на пошту вантажником.
Богдана відійшла вбік, даючи їм шлях. Коли вони проходили повз, вона не обійняла їх. Вона лише зачинила двері й знову повернула замок.
— Вечеря на плиті, — сказала вона, йдучи у свою кімнату. — Помийте за собою посуд. Самі.
Тієї ночі в домі було тихо. Діти їли холодну кашу, а Михайло в цей час сидів у своїй захаращеній квартирі, насолоджуючись тишею, і навіть не підозрював, що Богдана щойно дала його племінникам єдиний справжній крок до дорослості, на який він сам ніколи не був здатний.
Це була не перемога і не поразка. Це був початок дуже довгого шляху до того, щоб знову стати сім’єю. Але тепер це була сім’я, заснована на повазі, а не на паразитуванні.
І Богдана знала: колись, через роки, вони скажуть їй за цей вечір «дякую». Але не сьогодні. Сьогодні вони просто мили посуд, вперше в житті відчуваючи вагу власної провини.
Валентина Довга
