Богдан сидів за кухонним столом, тримаючи в руках телефон. Екран світився повідомленням від тітки Оксани:
“- Богдане, Христино ми вас звісно запрошуємо на наш ювілей, але дітей не беріть з собою.”
Він перечитав це кілька разів, намагаючись зрозуміти, що ж за цим стоїть. Ювілей? Який ювілей? Ах, так, 30 років шлюбу дядька Петра і тітки Оксани.
Вони завжди були ексцентричною парою – любили влаштовувати грандіозні свята, але цього разу щось було не так.
“Дітей не беріть з собою.” Чому? У них з Христиною двоє малюків: п’ятирічний Максимко і трирічна Аліса. Зазвичай на сімейні зібрання діти були бажаними гостями. Богдан потер скроні, відчуваючи, як напруга наростає.
Христина увійшла до кухні, тримаючи в руках кошик з білизною. Вона була втомленою після довгого дня на роботі – вчителька в школі, де завжди панував хаос.
“Що там, коханий? Знову повідомлення від твоєї тітки?” – запитала вона, кидаючи кошик на стілець.
Богдан простягнув їй телефон. Вона прочитала і зморщила брови.
“Що це значить? Чому без дітей? Вони ж завжди раділи нашим малюкам. Пам’ятаєш, як минулого року Оксана годувала Алісу тістечками, а Петро грав з Максимком у футбол?”
“Сам не розумію,” – відповів Богдан, зітхаючи. “Може, це через те, що ювілей буде в ресторані? Або вони планують щось доросле – танці,? Але ж вони могли б сказати прямо.”
Він підвівся і почав ходити по кухні. “Давай подзвонимо їм. Не можу так залишити.”
Христина кивнула. “Добре, але не зараз. Діти вже сплять. Завтра зранку. А зараз давай подумаємо, чи поїдемо ми взагалі. Якщо вони не хочуть дітей, то може, це знак, що нам там не місце.”
Наступного ранку, коли сонце ледь пробилося крізь штори, Богдан набрав номер тітки Оксани. Телефон задзвонив кілька разів, перш ніж вона відповіла.
“Алло, Богданчику! Як справи? Ви отримали запрошення?” – її голос був веселим, як завжди, з ноткою театральності.
“Так, тітко, отримали. Дякуємо. Але… чому без дітей? Христина теж здивована,” – прямо запитав Богдан.
Оксана засміялася. “Ой, милі мої, не хвилюйтеся! Це не тому, що ми не любимо ваших ангелочків. Навпаки! Але ювілей буде особливим. Ми плануємо сюрприз – подорож у часі, так би мовити. Буде багато спогадів, дорослих розмов, може, навіть трохи пригод. Діти можуть нудьгувати. Залиште їх з бабусею, і приїжджайте. Обіцяю, ви не пошкодуєте!”
Богдан переглянувся з Христиною, яка стояла поруч і слухала на гучномовці. “Подорож у часі? Тітко, ви жартуєте?”
“Ні-ні, все серйозно! Приїжджайте 15-го числа до нашого будинку. О 18:00. І без дітей, будь ласка. Це важливо,” – наполягла Оксана і поклала слухавку.
Дні минали в рутині: Богдан ходив проекти, Христина готувала уроки, діти гралися в садку. Але думки про ювілей не покидали. “А якщо там буде щось серйозне? Може, вони хочуть оголосити про спадщину чи проблеми зі здоров’ям?” – припустив Богдан одного вечора, коли вони лягали спати.
“Не накручуй себе. Тітка Оксана завжди була оптимісткою. Пам’ятаєш, як вона після операції Петра влаштувала пікнік для всієї родини?” – заспокоїла Христина, обіймаючи його.
15-го числа вони залишили дітей з бабусею і поїхали. Будинок дядька Петра і тітки Оксани стояв на околиці міста – великий, з садом, де влітку цвіли троянди. Сьогодні ввечері він сяяв вогнями, з вікон лунала музика – старі українські пісні.
Двері відчинила Оксана в елегантній сукні, з намистом на шиї. “Богдане, Христино! Які ви гарні! Заходьте, всі вже чекають!” – вигукнула вона, обіймаючи їх по черзі.
Всередині зібралося десь 20 гостей: родичі, старі друзі, сусіди. Дітей дійсно не було – тільки дорослі. Стіл був накритий щедро: вареники, борщ, м’ясо по-домашньому, салати. Петро, сивий, але бадьорий, підійшов з келихами.
“Радий вас бачити! Як дорога? Діти не сумують?”
“Все добре, дядьку. Бабуся їх балує,” – посміхнувся Богдан, потискаючи руку.
“Молодці, що приїхали без них. Сьогодні буде вечір спогадів. Хочемо поговорити про те, що не для дитячих вух,” – сказав Петро, і в його очах блиснув вогник.
Гості сіли за стіл. Оксана підняла келих. “Дорогі друзі та рідні! 30 років тому ми з Петром одружилися. Це був не простий шлях – радянські часи, перебудова, незалежність. Але ми разом. Тост за кохання і родину!”
Всі випили, і почалися розмови. Спершу легкі: про погоду, роботу, новини. Але поступово перейшли до спогадів. Пані Марія, подруга Оксани, сказала: “Оксано, пам’ятаєш, як ви з Петром познайомилися? Ти була студенткою, а він – молодим інженером на заводі.”
Оксана засміялася. “О, так! 1995 рік, Київ. Я навчалася на художницю, малювала портрети на вулиці. Петро проходив повз і сказав: ‘Дівчино, намалюйте мене як козака!’ Я відповіла: ‘Тільки якщо ви заплатите подвійно!'”
Петро кивнув. “І я заплатив. А потім запросив на каву. ‘Не бійтеся, я не хуліган,’ – сказав я. ‘А я і не боюся,’ – відповіла вона. Так і почалося.”
Богдан слухав зацікавлено. “Дядьку, а чому ви вирішили одружитися так швидко? Всього через півроку?”
Петро зітхнув. “Були причини. Тоді часи були важкі. Я працював на заводі, де виробляли машини, але зарплати не платили.
Оксана жила в гуртожитку. Ми вирішили: разом легше. ‘Давай одружимося, і будемо боротися разом,’ – сказав я їй. Вона погодилася.”
Оксана додала: “Але не все було гладко. Пам’ятаєте, як після весілля ми поїхали в Карпати на медовий місяць? Грошей не було, жили в наметі. ‘Це наша пригода,’ – казала я. Але дощ лив, і ми промокли. Петро розвів вогонь і сказав: ‘Головне – ми разом.'”
Гості ділилися своїми історіями. Дядько Василь, брат Петра, розповів: “Петро, ти завжди був упертим. Пам’ятаєш, як у 2000-х ти звільнився з заводу і відкрив свій бізнес – ремонт техніки? Всі казали: ‘Не ризик, криза!’ А ти: ‘Я впораюся!’ І впорався.”
Христина запитала: “Тітко, а чому сьогодні без дітей? Ви завжди любили галас.”
Оксана подивилася на Петра. “Бо є теми, які не для них. Ми хочемо поговорити про труднощі. Про те, як ми ледь не розлучилися 10 років тому.”
Запала тиша. Богдан здивовано підняв брови. “Розлучилися? Ви ж ідеальна пара!”
Петро кивнув. “Так, але життя – не казка. У 2010-х бізнес пішов погано. Я втратив гроші, почав пити.
Оксана сказала: ‘Петре, або ти змінюєшся, або я йду.’ Я відповів: ‘Дай шанс.’ Ми пішли до психолога, працювали над собою. Тепер все добре, але це урок.”
Оксана продовжила: “І ще про дітей. Ми не могли мати своїх довго. Лікувалися, плакали. ‘Чому нам не дано?’ – запитувала я. Петро заспокоював: ‘Будемо жити для племінників.’ Потім появилася наша дочка, але шлях був важким.”
Гості почали ділитися подібними історіями. Пані Марія сказала: “У мене теж було схоже. Чоловік зрадив. Я сказала: ‘Йди геть!’
Але він благав: ‘Пробач.’ Ми врятували шлюб.”
Розмови стали глибокими. Богдан розповів про свої труднощі: “У нас з Христиною теж бувають сварки. Діти маленькі, втома. Але ми говоримо: ‘Кохаю тебе,’ і все минає.”
Христина додала: “Так, пам’ятаю, як після народження Аліси я мала депресію. Богдан сказав: ‘Ми разом пройдемо це.’ І пройшли.”
Вечір перейшов у ніч. Вони перемістилися в сад, де горіло багаття. Петро витягнув гітару. “Співаймо!” – запропонував він. Заспівали “Червону руту”, “Ніч яка місячна”.
Опівночі Богдан і Христина попрощалися. “Дякуємо, це був особливий вечір,” – сказала Христина, обіймаючи Оксану.
“Приїжджайте з дітьми наступного разу. Але сьогодні було потрібно так,” – відповіла Оксана.
Дорогою додому Богдан сказав: “Тепер розумію, чому без дітей. Це були дорослі розмови.”
Христина кивнула. “Так, і ми багато дізналися. Наша родина сильна.”
Наступного дня вони забрали дітей. Максимко запитав: “А чому нас не взяли?”
“Бо то було свято для дорослих. Але наступне – з вами,” – відповів Богдан.
Але в душі вони знали: такі вечори зміцнюють родину.
Після ювілею життя Богдана і Христини змінилося. Вони частіше говорили про почуття. “Той вечір відкрив очі,” – сказав Богдан за сніданком. “Ми повинні більше ділитися.”
Христина погодилася: “Так, давай влаштуємо сімейний вечір щотижня. Без телефонів, тільки розмови.”
Діти росли, і батьки намагалися бути ближчими. Але через місяць подзвонила Оксана. “Богданчику, як ви? Хочемо запросити вас на чай. З дітьми цього разу!”
“З радістю, тітко!” – відповів Богдан.
Вони приїхали з малюками. Оксана спекла пиріг. “Максимку, Алісо, їжте! А тепер розкажіть, що в садочку?”
Діти щебетали. Потім дорослі пішли в кухню. “Після ювілею ми з Петром вирішили написати мемуари,” – сказала Оксана. “Для нащадків.”
“Чудова ідея! Розкажіть більше,” – зацікавилася Христина.
Петро приніс зошит. “Ось, початок. ‘Я народився в 1960-х у селі. Батько казав: ‘Сину, вчися, бо життя важке.’ Я поїхав до Києва, вивчився на інженера.”
Оксана додала: “А я з міста. Мама говорила: ‘Доню, мистецтво – твоє покликання.’ Ми зустрілися випадково.”
Вони читали вголос, сміялися над анекдотами. “Пам’ятаєте, як у 90-х ми стояли в чергах за хлібом? Петро казав: ‘Терпи, скоро краще буде,'” – згадувала Оксана.
Богдан поділився: “У нас теж були труднощі. Коли я втратив роботу в 2020-му через пандемію, Христина сказала: ‘Знайдемо нову.’ І знайшли.”
Розмови тривали годинами. Діти гралися, дорослі ділилися. “Це краще, ніж телевізор,” – пожартував Петро.
З того часу зустрічі стали регулярними. Одного разу Богдан запропонував: “Давайте організуємо сімейну поїздку. В Карпати, як ви в молодості.”
“Гарна ідея! Але з дітьми,” – засміялася Оксана.
Вони поїхали. В горах орендували хатинку. “Дивіться, діти, це природа!” – казав Петро, показуючи стежки.
Максимко бігав, Аліса збирала квіти. Вечорами біля вогнища розповідали історії. “Колись тут ми з Оксаною заблукали,” – згадував Петро. “Я сказав: ‘Не бійся,’ а вона: ‘Я не боюся, я з тобою.'”
Христина запитала: “А як ви пережили кризи?”
Оксана серйозно: “Розмовами. Не мовчіть про проблеми. Ми ледь не розійшлися, бо не говорили.”
Богдан кивнув: “Ми теж вчимося. Дякуємо за приклад.”
Поїздка зміцнила зв’язки. Повернувшись, вони продовжували ділитися. Оксана закінчила мемуари. “Ось книга. Для вас,” – подарувала вона.
Читання стало сімейним ритуалом. “Тату, розкажи про дідуся,” – просив Максимко.
“Добре. Дідусь Петро був сильним. Він казав: ‘Життя – боротьба, але з коханими – перемога.'”
Роки минали. Діти виросли, мали свої сім’ї. Але традиція вечорів спогадів залишилася. На 40-річчя ювілею Оксани і Петра зібралася вся родина. “Цього разу з усіма дітьми і онуками!” – сказала Оксана.
Вечір був галасливим, але теплим. “Дякуємо за уроки,” – сказав Богдан у тості.
“І за те запрошення без дітей. Воно почало все,” – додала Христина.
Історія родини тривала, повна розмов і любові.
Минуло ще кілька років. Богдан став керівником у компанії, Христина – завучем у школі. Діти: Максим – студент, Аліса – школярка. Але сімейні зустрічі не припинялися.
Валентина Довга
