Вечір у квартирі Ковальчуків пахнув не затишком, а дешевою піцею з супермаркету та виснаженням. Олена стояла біля вікна, притиснувши чоло до холодного скла, і дивилася, як місто вкривається мереживом вогнів.
У відображенні вона бачила Богдана: він сидів на дивані, підібравши під себе ноги, і зосереджено клацав мишкою, вкотре «рятуючи світ» у черговій грі.
— Богдане, — тихо почала вона, не повертаючись. — Сьогодні дзвонили з банку. Заборгованість по кредитці вже критична.
Клацання не припинилося. — Угу, я чув. Розберемося.
Олена різко розвернулася. Її терпіння, яке вона плекала останні чотири місяці, луснуло, як перетягнута струна. Вона підійшла до столу і просто натиснула кнопку вимкнення на системному блоці. Монітор згас. У кімнаті повисла важка, дзвінка тиша.
— Ти що твориш? У мене там рейд був! — Богдан підхопився, його обличчя почервоніло від обурення.
— Рейд у тебе? А в нас вдома — катастрофа! — Олена схрестила руки.
— Богдане, коли ти вже влаштуєшся хоч на якусь роботу? Хоч на якусь, розумієш? Мені байдуже, чи буде це «проєкт твого життя», чи просто розвантаження фур.
Богдан завмер. Він повільно опустив погляд на коробку з піцею, взяв кусок, підніс його до рота, але під палким поглядом дружини завагався.
— А я що, тебе дуже об’їдаю? — образившись, буркнув він і з розмаху відставив кусок назад на картон. — Тобі шкода цього шматка тіста для власного чоловіка?
— Мені не шкода піци, Богдане! — вигукнула Олена, переходячи на крик. — Мені шкода свого життя, яке я витрачаю на те, щоб оплачувати твій ілюзорний комфорт! Ти дорослий чоловік, тобі тридцять два. Ти кажеш «об’їдаю», ніби ти — підліток, якого мама сварить за зайве печиво. Але я тобі не мама!
— Ти зараз поводишся саме як моя мати! — відпарирував Богдан, починаючи міряти кімнату кроками.
— Та теж вічно точила: «Богданчику, треба стабільність, треба завод, треба запис у трудовій». А я — творча особистість! Я шукаю себе. Я не можу просто піти в офіс і перекладати папірці з дев’ятої до шостої.
— А в мені думаєш що нічо? — Олена підійшла впритул. — Коли я беру додаткові зміни в аптеці, коли я приходжу додому з набряклими ногами, а ти навіть посуд не помив, бо «шукав натхнення» у стрічці новин? Твоя «творча особистість» дуже добре адаптувалася до безкоштовного інтернету і повного холодильника.
— Ти перебільшуєш, — Богдан спробував пом’якшити тон, але в голосі все ще бриніла образа. — Я ж розсилав резюме минулого тижня.
— Куди? Богдане, ти дизайнер без портфоліо за останні три роки! Ти відмовляєшся від замовлень на логотипи, бо вони «занадто примітивні для твого рівня». А твій рівень зараз — це нуль на картці й борг за комуналку.
— Знаєш що? — Богдан зупинився і тицьнув пальцем у бік вікна. — Гроші — це не головне в сім’ї. Куди подівся твій отой блиск в очах, коли ми тільки познайомилися? Ти казала, що віриш у мене! Що я стану великим!
— Я вірила в людину, яка мала амбіції, а не в диванного філософа! — Олена відчула, як на очі навертаються сльози. — Віра не купує хліб. Віра не латає твої черевики, які вже розвалюються. Я просто хочу знати, що у мене є опора. Що якщо я завтра захворію, ми не опинимося на вулиці.
— То ти вважаєш мене тягарем? — голос Богдана став тихим і дрижачим від люті. — Так і скажи: «Богдане, ти невдаха». Давай, полегши душу!
— Ти не невдаха, Богдане. Ти — ледар. І це набагато гірше. Бо невдаха — це той, хто намагається і в нього не виходить. А ти навіть не намагаєшся, бо боїшся почути «ні». Тобі зручніше сидіти тут і ображатися на весь світ, ніж піти й довести, що ти чогось вартий.
Богдан різко схопив куртку з вішака. — Куди ти? — запитала Олена, витираючи щоку. — Піду пройдуся. Подивлюся, чи не завагається хтось нагодувати «ледаря» просто так, за красиві очі.
Він грюкнув дверима так, що здригнулася люстра. Олена залишилася стояти посеред кімнати. Вона глянула на стіл: там лежав той самий кусок піци. Холодний, із застиглим сиром і дешевою ковбасою.
Вона сіла на стілець і закрила обличчя руками. Серце калатало, а в голові крутилася лише одна думка: чи повернеться він сьогодні з вакансією в телефоні, чи просто знову ображеним хлопчиком, який вимагає безумовної любові на порожній шлунок?
Минуло дві години. Олена не вмикала світло, сиділа в темряві, слухаючи, як за вікном гуркочуть трамваї. Вона вже почала картати себе за різкість, коли в замку повернувся ключ.
Богдан зайшов тихо. Від нього пахло морозом і вогкістю. Він не пішов на кухню і не ввімкнув комп’ютер. Замість цього він сів на пуф у передпокої, не знімаючи куртки.
— Я пройшов шість кварталів, — глухо мовив він. Його голос у темряві звучав інакше — без звичного пафосу. — Заходив у цілодобовий копіцентр біля метро. Ну, знаєш, той, де завжди черги і смердить фарбою.
Олена затамувала подих. Вона підійшла до дверей і зупинилася в дверному отворі. — І що?
— Там оголошення на дверях: «Потрібен оператор-дизайнер». Графік — доба через дві. Зарплата… — він зробив коротку паузу, — ну, скажімо так, на одну твою зміну в аптеці менше, ніж ти отримуєш. Я зайшов. Поговорив з власником.
Олена відчула, як всередині щось потеплішало, але боялася надіятися. — Ти ж завжди казав, що друкувати візитки для автослюсарів — це приниження для майстра.
Богдан підвів голову. У слабкому світлі вуличного ліхтаря було видно, що його очі зачервоніли. — Казав. І зараз так думаю. Але поки я йшов, то згадав, як ти минулого тижня заклеювала свої чоботи суперклеєм, щоб доходити до кінця місяця. І мені стало… не знаю, Олено. Мені стало так гидко від самого себе, що ніяка «творча криза» не змогла це перекрити.
Він витягнув із кишені зім’ятий папірець із номером телефону. — Я виходжу завтра на стажування. О дев’ятій ранку.Це підвал з поганою вентиляцією. Але там платять щотижня.
Олена підійшла ближче і поклала руку йому на плече. Богдан притиснувся щокою до її долоні.
— Знаєш, — прошепотів він, — я все ще злий на тебе за те, що ти вимкнула комп’ютер прямо під час рейду. Але, мабуть, це був єдиний спосіб витягнути мене з тієї реальності в цю.
— Піца ще залишилася, — тихо відповіла вона, відчуваючи, як величезний камінь, що лежав на серці місяцями, нарешті зрушив з місця. — Щоправда, вона вже зовсім холодна.
— Нічого, — Богдан підвівся і вперше за довгий час обійняв її міцно, по-справжньому. — Холодна піца — це чудовий сніданок для того, хто завтра йде на роботу.
Перший робочий день у копіцентрі «Швидкодрук» зустрів Богдана гуркотом старого плоттера та різким запахом озону й тонера. Це був підвал, де кожен квадратний метр був завалений папером, рулонами плівки та коробками з картриджами.
— Значить так, «майстре», — господар закладу, чоловік на ім’я Петро, який виглядав так, ніби не спав з часів винаходу друкарського верстата, тицьнув пальцем у монітор. — Тут у нас не галерея мистецтв. Треба швидко: обрізати фото на паспорт, підправити макет оголошення про продаж гаража і роздрукувати курсову. Впораєшся?
Богдан стиснув зуби. Всередині все кричало: «Ти ж створював концепт-арти для ельфів!», але він згадав обличчя Олени і просто кивнув.
Весь день був суцільним вихором. Приходили дівчата, яким треба було «рожевіше, але щоб не надто», пенсіонери з копіями пенсійних посвідчень та студенти, які благали виправити поля в дисертації за п’ять хвилин до захисту. До вечора у Богдана гуділа голова, а пальці стали сірими від графітового порошку.
Але в кишені лежав перший аванс за тиждень — Петро виявився людиною слова і видав «підйомні», побачивши, що новий співробітник не тікає після першої ж складної черги.
Дорогою додому Богдан пройшов повз той самий магазин взуття, біля якого Олена завжди трохи сповільнювала крок. Він зупинився. У вітрині на підставці стояли елегантні шкіряні чобітки — не на величезних підборах, а такі, в яких зручно бігати весь день в аптеці.
Він зайшов усередину, відчуваючи себе ніяково у своїй старій куртці. — Мені ось ці… тридцять восьмий розмір, — невпевнено промовив він.
Коли термінал пікнув, схваливши транзакцію, Богдан відчув дивний, майже забутий приплив адреналіну. Це було крутіше, ніж перемога над босом у грі.
Вдома Олена знову застала його в передпокої, але цього разу він не сидів на пуфі, а стояв, ховаючи руки за спиною.
— Знову піца? — втомлено посміхнулася вона, заходячи в квартиру. — Я сьогодні теж затрималася, вибач.
— Ні, не піца, — Богдан зробив крок вперед і виставив перед собою коробку з фірмовим логотипом. — Це… за те, що ти вірила, навіть коли я сам у себе не вірив. І за те, що вимкнула той клятий комп’ютер.
Олена завмерла. Вона повільно відкрила коробку, і запах якісної шкіри заповнив тісний коридор. — Богдане… вони ж дорогі. Тобі що, дали таку велику зарплату за один день?
— Ні, — він засміявся, вперше за довгий час щиро і легко. — Це аванс і мої старі заначки, які я беріг на нову відеокарту. Але знаєш, я подумав, що дивитися, як ти йдеш на роботу в новому взутті, набагато приємніше, ніж бачити 120 кадрів на секунду в моніторі.
Олена приміряла чобітки — вони підійшли ідеально. Вона подивилася на чоловіка, і в її очах нарешті з’явився той самий блиск, про який він згадував під час сварки.
— Ну що, операторе дизайну, — сказала вона, обіймаючи його за шию. — Йдемо вечеряти? Я сьогодні купила нормальні продукти. Сама приготую.
— Йдемо, — кивнув Богдан. — Тільки спочатку я помию руки. Тонер, знаєш, така в’їдлива штука. Але мені навіть подобається цей запах. Запах того, що я нарешті щось роблю.
Віра Лісова
