Вероніка сиділа на лавці в парку, тримаючи в руках вафельний ріжок з ванільним морозивом. Сонце пекло нестерпно, а повітря було наповнене ароматом свіжоскошеної трави та далеким сміхом дітей.
Навпроти неї сидів Богдан, її хлопець уже майже два роки. Він усміхався, дивлячись, як вона облизує краплі, що танули.
“Смачне?” – запитав він, простягаючи їй серветку.
“Дуже! Дякую, що купив,” – відповіла Вероніка, але в її голосі прозвучала нотка сумніву. Вона подивилася на нього уважніше.
“Стривай, а де ти взяв гроші?.”
Богдан знизав плечима, намагаючись виглядати безтурботно. “Ну, позичив у колеги. Нічого страшного, віддам наступного тижня.”
Вероніка завмерла. Морозиво раптом стало несмачним. Вона відклала ріжок і витерла руки.
“Ти що, навіть на морозиво для мене позичив гроші? То якби ми мали далі жити? О, ні, не хочу такого, прощай!”
Богдан ошелешено подивився на неї. “Вероніко, зачекай! Це ж дрібниця. Я просто хотів тобі приємне зробити. Ми ж не в злиднях, просто тимчасові труднощі.”
Але вона вже встала, кидаючи недоїдене морозиво в смітник.
“Дрібниця? А якщо завтра на хліб не вистачить? Я не хочу жити в постійній позиці! Прощай, Богдане. Це кінець.”
Вона пішла геть, не озираючись. Богдан сидів на лавці, дивлячись їй услід, і відчував, як серце стискається.
“Вероніко…” – прошепотів він, але вона вже зникла за поворотом алеї.
Той день став поворотним для обох. Вероніка, 25-річна дівчина з амбіціями, працювала менеджеркою в модному бутіку в центрі Києва.
Вона мріяла про розкішне життя: подорожі, дорогі сукні, вечері в ресторанах.
Богдан, її ровесник, був програмістом у невеликій IT-компанії. Зарплата була стабільною, але не високою, і часом доводилося економити.
Вони познайомилися на вечірці друзів, і спочатку все було ідеально: романтичні прогулянки, спільні мрії про майбутнє. Але Вероніка завжди хотіла більше.
Після розриву Вероніка відчула полегшення.
“Нарешті вільна від цих дрібних проблем,” – подумала вона, повертаючись додому. Вдома її чекала подруга Оксана, з якою вони ділили квартиру.
“Що сталося? Ти така зла,” – запитала Оксана, помітивши вираз обличчя Вероніки.
“Розійшлася з Богданом. Уяви, він навіть на морозиво позичив гроші! Як ми б жили далі? В боргах?” – вигукнула Вероніка, сідаючи на диван.
Оксана засміялася. “Ой, Вероніко, ти така вимоглива. Богдан – хороший хлопець. Багато хто так живе на початку. Головне – кохання.”
“Кохання? Без грошей воно швидко зникне. Я хочу чоловіка, який може забезпечити. От як у тебе з Андрієм – він же бізнесмен, ви скрізь їздите.”
Оксана зітхнула. “Андрій не ідеальний. Він багато працює, ми рідко бачимося. Але ти права, гроші дають свободу. То що, йдемо на вечірку сьогодні? Забудеш про нього.”
Вероніка погодилася. Тієї ночі вона танцювала в клубі, знайомилась з хлопцями, відчуваючи себе королевою.
“Життя тільки починається,” – шепотіла вона собі.
Тим часом Богдан повернувся до своєї маленької квартири на околиці. Він сів за комп’ютер, але не міг зосередитися.
“Як вона могла? Через морозиво?” – думав він. Подзвонив другові Сергію.
“Старий, Вероніка мене кинула. Сказала, що я бідний,” – розповів Богдан.
Сергій засміявся. “Жінки… Але ти ж знаєш, що ти талановитий. Чому не шукаєш кращу роботу? Твоя програма для автоматизації – геніальна штука. Продай її фрілансерам.”
Богдан замислився. “Може, й так. Я просто боявся ризикувати.”
Після того дзвінка Богдан вирішив змінити життя. Він допрацював свій проєкті почав шукати клієнтів. Перші місяці були важкими – позичив гроші в друзів, працював ночами. Але поступово замовлення пішли.
Через три місяці він звільнився з роботи і заснував власний стартап.
Вероніка ж тим часом жила на повну. Вона познайомилася з Максимом, успішним бізнесменом, який водив її в дорогі ресторани.
“Ти – моя принцеса,” – казав він, даруючи квіти та прикраси.
“Бачиш, Оксана, ось що я хотіла!” – хвалилася Вероніка.
Але Максим виявився не тим. Він був одруженим, і коли Вероніка дізналася, то розірвала стосунки.
Потім був Ігор, банкір. “Я забезпечу тобі все,” – обіцяв він. Але він виявився скупим – рахував кожну копійку, навіть на каву.
“Ти ж казав, що багатий!” – дорікала Вероніка.
“Багатство – в економії,” – відповідав він.
Вероніка знову розійшлася. Робота в бутіку йшла добре, але зарплата не росла. Вона почала витрачати більше, ніж заробляла: нові сукні, косметика, вечірки. Кредитна картка наповнювалася боргами.
Минув рік. Економіка в країні погіршилася – інфляція, скорочення. Бутік, де працювала Вероніка, закрився.
“Вибачте, дівчата, криза,” – сказав власник.
Вероніка шукала нову роботу, але вакансій було мало. “Я маю досвід!” – казала вона на співбесідах.
“Але ми шукаємо когось з вищою освітою,” – відповідали.
Гроші закінчилися швидко. Оксана позичила трохи, але сказала: “Вероніко, ти мусиш економити. Не можу вічно допомагати.”
Вероніка сиділа в квартирі, дивлячись на порожній холодильник.
“Навіть на хліб немає,” – подумала вона. Тоді вона згадала Богдана. “Цікаво, як він? Може, він все ще самотній?”
Вона знайшла його в соцмережах. Богдан виглядав успішним: фото з конференцій, нова машина, подорожі.
“Він розбагатів?” – здивувалася вона.
Вероніка написала: “Привіт, Богдане. Давно не бачилися. Як ти?”
Він відповів через годину: “Привіт, Вероніко. Нормально. А ти?”
“Не дуже. Втратила роботу. Може, зустрінемося? Поговоримо.”
Богдан завагався, але погодився. Вони зустрілися в тому ж парку, на тій самій лавці.
Вероніка виглядала втомленою, але намагалася усміхатися.
“Богдане, я так шкодую про той день. Я була не при собі.”
Він подивився на неї. “Шкодуєш? Через що? Через морозиво?”
“Не тільки. Я зрозуміла, що гроші – не головне. Ти був добрим, а я… Я витрачала все на дурниці. Тепер у мене борги, немає роботи. Допоможи, будь ласка.”
Богдан мовчав. “Вероніко, я змінився. Після тебе я працював над собою. Заснував компанію, тепер у мене команда. Я не позичаю на морозиво – я купую, що хочу.”
“То ти мене пробачиш? Ми можемо почати заново?” – благала вона.
“Почати? Ти кинула мене через дрібницю. А тепер, коли в тебе проблеми, згадала? Ні, Вероніко. Я знайшов іншу – Олену. Вона цінує мене, а не мої гроші.”
Вероніка заплакала. “Але ж ми любили одне одного!”
“Любили. Але ти обрала гроші. Прощай.”
Він пішов, а Вероніка залишилася сидіти. “Що я наробила?” – шепотіла вона.
Але історія на цьому не закінчилася. Вероніка вирішила змінитися. Вона знайшла тимчасову роботу офіціанткою.
“Добрий день, що бажаєте?” – усміхалася клієнтам, хоч ноги боліли.
Одного вечора в кафе зайшов Богдан з Оленою. Вероніка завмерла.
“Привіт,” – сказала вона, підходячи.
“Вероніко? Ти тут працюєш?” – здивувався він.
“Так. Вітаю з успіхом. Я рада за тебе.”
Олена усміхнулася. “Дякуємо. Замовимо каву.”
Вероніка принесла замовлення. “Смачного. І… вибач за все.”
Богдан кивнув. “Удачі тобі.”
Після того Вероніка почала вчитися – записалася на курси маркетингу. “Я не здаюся,” – казала собі.
Через рік вона знайшла кращу роботу. Зустріла хлопця – простого вчителя, але доброго.
“Гроші – не все,” – зрозуміла вона.
Богдан же одружився з Оленою. “Пам’ятаєш той день з морозивом?” – запитав він якось.
“Пам’ятаю. То був урок,” – відповів він.
Історія Вероніки та Богдана стала прикладом для друзів. “Не суди по дрібницях,” – казали вони.
Тетяна Макаренко
