Змушує багато про що задуматися.
Наше життя іноді буває дуже дивним і непередбачуваним. Ніколи не знаєш чого очікувати від інших людей. Одні можуть бути злими і агресивними, хоча начебто зовні добрі. А інші – вірять в щастя, доброту і намагаються завжди допомогти іншим. Пропонуємо вам історію двох людей, яка наповнить ваше серце любов’ю і чуйністю.
Їду я в електричці. Входить бомж. Синяк синцем. Морда опухла. На вигляд років тридцять.
Озирнувшись, починає:
– Громадяни панове, три дні не їв. Чесно. Красти боюся, тому що сил немає втекти. А їсти дуже хочеться. Подайте, хто скільки зможе. На обличчя не дивіться, п’ю я. І те, що дасте, напевно, теж проп’ю! – і пішов по вагону.
Народ у нас добрий – швидко накидали бомжу рублів п’ятсот.
В кінці вагона бомж зупинився, повернувся до пасажирів обличчям, вклонився в ноги.
– Спасибі, громадяни-панове. Дай Вам всім Бог!
І тут раптом сидить у останнього вікна злобного виду мужик, в окулярах, раптом як закричить на бомжа:
– Мepзота, гнида, жeбpaк, сyка. Грошей просиш. А мені, може, сім’ю нічим годувати. А мене, може, звільнили третього дня. Але я от не прошу, як ти, мpaзь.
Бомж раптом дістає з усіх своїх кишень все, що у нього є, тисячі дві, напевно, різними папірцями з дріб’язком, і простягає мужику.
– На Візьми. Тобі треба.
– Що? – ошелешений мужик.
– Візьми! Тобі потрібніше! А мені ще дадуть. Люди ж добрі! – суне гроші мужику в руки, відвертається, відкриває двері і йде в тамбур.
– Гей, стій! – схоплюється мужик і з грошима в руках вибігає за бомжем в тамбур.
Весь вагон, не змовляючись, замовк. Хвилин п’ять ми всі уважно слухали діалог в тамбурі. Мужик кричав, що люди – лайно. Бомж запевняв, що люди добрі і прекрасні. Мужик намагався повернути гроші бомжу, але той назад грошей не брав. Скінчилося все тим, що бомж пішов далі, а мужик залишився один. Повертатися він не поспішав. Запалив сигарету.
Поїзд зупинився на черговій станції. Вийшли і увійшли пасажири. Мужик, докуривши сигарету, теж увійшов назадн вагон і присів на своє місце біля вікна. На нього ніхто особливо не звертав уваги. Вагон вже жив своїм звичайним життям. Поїзд іноді зупинявся. Хтось виходив, хтось входив.
Проїхали зупинок п’ять. Ось уже й моя станція. Я встав і пішов на вихід. Проходячи повз мужика, я кинув на нього швидкий погляд. Мужик сидів, відвернувшись до вікна, і плакав.
