Боротися з хворобою Наталія Павлівна не хотіла. Та й подруги, приходячи до неї, радили змиритися й прийняти все, як є. Світлана не могла погодитися, тим більше лікар сказав, що є шанси відновитися.
— Наталію Павлівно, приїдьте до нас, будь ласка, на два тижні — побути з Юлею, — уперше попросила Світлана, подзвонивши свекрусі. — Мені запропонували роботу, від якої не відмовляються, та й не знайти потім гарного місця. А доньку до дитячого садка приймуть лише через півмісяця…
— Ні, — різко відсікла свекруха, — я не можу.
— Ну чому вона не може? — у сльозах скаржилася Світлана сусідці. — Щойно пішла у відпустку, а у неї, завідувачки дитячого садка, вона майже два місяці. Єдину онучку подивитися відмовилася.
— Не переймайся, — обійняла її сусідка. — Я подивлюся твою доньку, два тижні — це не два роки.
Свекруха не те щоб не прийняла першу та єдину невістку, вона звикла до безумовної покори, а Світлана одразу дала зрозуміти, що не дозволить втручатися у свою родину. Інцидент стався напередодні дня народження чоловіка.
— Сину, хочемо з татом зробити тобі подарунок, — сказала свекруха при зустрічі. — Купи собі щось, а ми потім віддамо гроші. Розраховуй на дві тисячі гривень.
Сказати, що чоловік зрадів, — нічого не сказати. Ця сума була не такою ж великою, але на джинси, про які він мріяв вистачило. Звичайно, купили джинси, про що радісний син одразу повідомив матір. Розсипався у подяках, але вона лише сухо підтиснула губи — не на такий подарунок розраховувала.
При зустрічі вона віддала обіцяну суму. А через деякий час подзвонила невістці:
— Що ви купили на гроші, які ми подарували?
— Як що? — здивувалася невістка від несподіванки. — Джинси Юркові, він же вам сказав.
— Ні, ну це не подарунок, треба купити щось солідніше…
— Стривайте, ви самі сказали, що син може купити те, що хоче, а тепер пропонуєте придбати на подаровані гроші щось інше? Ми не готові до таких витрат.
— Все, Юро, — сказала чоловікові ввечері дружина, коли той повернувся зі служби, — більше ні у кого не будемо брати гроші й звітувати за них ні перед ким не доведеться.
На щастя, подружжя жило далеко від свекрухи, тому на цьому її спроби диктувати умови невістці закінчилися. Згодом син з невісткою переїхали до іншого міста, де з роботою було краще, проте довелося винаймати житло. Свекор до того часу відійшов у вічність, Наталія Павлівна працювала на колишньому місці й жила сама у трикімнатній квартирі.
Їй навіть на думку не спало прихистити на час родину сина, і він із дружиною та маленькими дітьми тинявся по орендованих квартирах. Але — пощастило, допомогли батьки Наталії, трохи відклали грошей, продали дачу й швидко змогли купити чотирикімнатну квартиру. Стрімка інфляція зіграла на руку, і кредит виплатили за лічені роки. Свекруху забрали до себе.
Жодного разу, живучи пліч-о-пліч, свекруха не запропонувала допомогу. Власне, Світлана її й не чекала, справлялися самі. І коли молодший син ходив до садочка, і коли доні довелося міняти школу при переїзді в інше місто. Бабуся начебто була, але фактично у житті онуків її не було. У неї було своє життя, бурхливе й активне.
Юрій бував у матері гроші у борг, хоч бажанням навідати не палав. Віддавала Світлана:
— Це твоя мати. Мало що їй потрібно, а ти й знати не знаєш.
До переїзду Наталія Павлівна встигла вийти на пенсію, тому не працювала. Одного разу Юрій застав її лежачою на підлозі. Світлана тут же приїхала. На своїй машині доставили до лікарні, і вона буквально несла на собі свекруху, щоб зробити обстеження, кардіограму. Завела до палати й допомогла влаштуватися.
— Ось яка донька молодець, — говорили між собою санітарки, спостерігаючи за ними.
— Це не донька, а невістка, — не витримав Юрій, почувши розмову.
— Ну тоді взагалі ціни їй немає, — «вердикт» був одноголосним.
Боротися з хворобою Наталія Павлівна не хотіла. Та й подруги, приходячи до неї, радили змиритися й прийняти все, як є. Світлана не могла погодитися, тим більше лікар сказав, що є шанси відновитися. Прийшовши чергового разу й заставши біля ліжка свекрухи сердечних бабусь у хусточках, які фактично закликали пливти за течією, Світлана просто їх виставила й заборонила навідувати.
Людина, далека від сантиментів, вона була суворою та послідовною з Наталією Павлівною, чітко дотримуючись рекомендацій лікарів. Та не хотіла вставати навіть до вбиральні, вимагаючи «судно», а Світлана, прибігши з роботи, водила її коридорами, попри докори. Жінка навчилася робити масаж і розробляла свекрусі руку і всю праву сторону. Показувала вправи від логопеда й домагалася неухильного повторення.
Свекруха скаржилася на неї синові, але той знав інше — лікар сказав йому особисто:
— Ваша дружина — просто знахідка для матері. Не сумніваюся, що поставить її на ноги.
Так і сталося, Наталія Павлівна повністю одужала. Світлана з Юрієм пам’ятають подив, написаний на обличчях її подруг, яких зустріли дорогою з лікарні додому.
Однак через кілька років літню жінку знов наздогнало серце і наслідки були набагато важчими — вона опинилася прикутою до ліжка. Світлана обійшла всі соціальні установи в надії знайти найкраще для свекрухи. Але коли після реабілітації її привезли додому й вона побачила у якому стані матір, твердо сказала чоловікові:
— Справлятися будемо самі.
Найняли доглядальницю, й донині вдячні цій жінці за те, що вона робила для свекрухи й для них. Світлана приходила кожного вечора після роботи, мила, обробляла, годувала вечерею й займалася зі свекрухою. Попри її відмовки. А вранці рано-вранці вставала до плити, щоб встигнути приготувати для Наталії Павлівни сніданок та обід, і залишити доглядальниці.
Хвороба ще більше зіпсувала характер свекрухи. Вона відмовлялася від ліків та процедур, проте невістка стояла на своєму. Від лікаря Світлана знала, що Наталія Павлівна розуміє сенс звернених до неї фраз, тільки вони мають бути короткими — із двох-трьох слів. Свекруха кивала головою, дивлячись на невістку як на порятунок й раптом промовила:
— Рідненька.
З того часу називала Світлану лише так. А вона наполегливо з нею займалася й таки домоглася, що свекруха могла сидіти в подушках, самостійно їсти, підтримувати розмову, якщо не словами, то кивком голови.
Чого це коштувало невістці, яка працює, окрема розмова. Скільки разів бувало, що по дорозі додому дивилася у темряву за вікном машини, відчуваючи себе роботом і не помічаючи сліз, які залишали на обличчі дві доріжки. Чоловікові було не легше — від переживань за дружину й матір. У нього з’явилися проблеми зі здоров’ям і різко почав стрибати тиск.
Свекрусі ставало краще, але від доглядальниці сім’я не відмовилася.
— Вам треба за життя пам’ятник поставити, Світлано, — п’ять років такого догляду за лежачою хворою! — сказала доглядальниця одного вечора. — Напевно, любите свекруху, і вона багато для вас зробила?
Світлана нічого не відповіла. Вона просто виконувала обов’язок. А собі сказала, якщо майбутня невістка колись звернеться до неї по допомогу, ніколи не відмовить. Наталії Павлівні просто пощастило, що вона постаралася забути її категоричні «ні».
