Стіни старого будинку в передмісті дихали сирістю. Софія викручувала кухонний рушник так, ніби хотіла задушити власну безпорадність. У спальні, за важкими дубовими дверима, батько — старий Гліб Аркадійович, людина зі сталевим характером і чималим рахунком у банку.
Тишу розірвав вереск гальм. У двір влетів новенький позашляховик Матвія. Брат вискочив з машини, на ходу поправляючи краватку, а за ним, ледь встигаючи, дріботів худий чоловік з портфелем.
— Софіє, відчини! — Матвій не стукав, він гатив у двері кулаком. — Я привіз нотаріуса. Часу обмаль, батько ледь дихає, а ми досі не владнали справу з майном!
Софія відчинила двері, заступивши собою прохід. Очі її палахкотіли від утоми та гніву.
— Ти не з’являвся тут пів року, Матвію. Батько кликав тебе на свій ювілей, він чекав тебе, коли стався перший напад. Де ти був?
— Я працював! — вигукнув брат, відштовхуючи її плечем. — Хтось же має заробляти гроші, поки ти тут бавишся в милосердну самаритянку за його рахунок. Пане нотаріус, заходите, не звертайте уваги на цей емоційний фон.
— Бавишся? — голос Софії затремтів. — Я підіймаю його тричі на ніч! Я знаю назву кожного препарату в його аптечці, поки ти навіть не знаєш номера його палати в госпіталі! Ти привів юриста до людини, яка вчора забула моє ім’я?
— Саме тому ми тут! — Матвій зупинився посеред вітальні, розмахуючи руками. — Поки він ще може тримати ручку. Ти ж хочеш, щоб цей будинок і фірма дісталися комусь чужому? Або щоб держава все відібрала? Ти ж у нас «правильна», але жити в злиднях не захочеш!
— Мені байдуже на фірму! Я хочу, щоб він спокійно дожив свої дні, не бачачи твого злого погляду біля ліжка!
— Досить драми! — обірвав Матвій. — Пане нотаріус, готуйте папери. Передача прав власності на нерухомість та частки в капіталі на моє ім’я. Софії залишимо… ну, скажімо, цю хату. Будь вдячна, сестро.
Вони увійшли до спальні. Гліб Аркадійович лежав на високих подушках. Очі його були заплющені, але почувши тупіт ніг, він важко підняв повіки.
— Тату, — Матвій схилився над ліжком, імітуючи турботу, яка виглядала як погана акторська гра. — Це я, твій син. Треба підписати кілька паперів. Щоб усе було в порядку. Щоб Софія ні про що не турбувалася. Розумієш?
Старий мовчав. Його погляд повільно перемістився з сина на нотаріуса, який нервово розкладав документи на тумбочці біля ліків.
— Він не може писати, — прошепотіла Софія, стаючи біля узголів’я. — Залиште його в спокої.
— Він усе може! — Матвій всунув батькові в пальці дорогу ручку. — Тату, просто постав підпис. Ось тут. І ось тут.
Гліб Аркадійович раптом стиснув ручку з несподіваною силою. Його рука, вкрита старечими плямами, здригнулася. Він відштовхнув підсунутий юридичний документ і притягнув до себе чистий аркуш, що лежав зверху на теці нотаріуса.
— Бачиш! Він хоче написати волю сам! — переможно вигукнув Матвій. — Пиши, тату. Пиши, я все зроблю, як ти хочеш.
У кімнаті запала мертва тиша. Було чути лише шкрябання пера по паперу. Старий писав повільно, кожна буква давалася йому з болем. Закінчивши, він випустив ручку, і вона з гуркотом покотилася по підлозі.
Матвій миттєво схопив аркуш. Його обличчя, спочатку червоне від азарту, почало бліднути. Очі розширилися, а губи затремтіли.
— Що там? — холодно запитала Софія. — Читай вголос, Матвію. Ти ж так хотів почути його волю.
Матвій мовчав. Він дивився на три слова, написані розмашистим, хоч і слабким почерком. Ці слова були не про майно, не про гроші й не про спадок. Це був вирок.
На аркуші було написано: «Я ВСЕ ПАМ’ЯТАЮ».
Матвій згорнув папірець, наче той обпік йому пальці. Він згадав усе: як відмовив батькові в допомозі, коли той просив про операцію; як не відповідав на дзвінки; як сміявся за його спиною, називаючи «старим».
— Це… це помилка, — прохрипів Матвій. — Він не при собі. Пане нотаріус, це не має сили!
— Це має найбільшу силу у світі, — Софія взяла брата за лікоть і силоміць вивела з кімнати. — Він пам’ятає, як ти зрадив його. І він пам’ятає, хто був поруч. Геть звідси.
Матвій вискочив на ґанок, навіть не глянувши на свою дорогу машину. Він просто йшов до воріт, відчуваючи, як руйнується його світ.
Він більше ніколи не повертався до цього будинку. А Софія повернулася до батька, взяла його за руку, і вперше за довгий час старий ледь помітно посміхнувся.
За дверима почувся гуркіт двигуна — Матвій поїхав, лишивши по собі лише запах дорогого парфуму та гіркоту приниження. Софія повільно повернулася до кімнати.
Батько все ще тримав очі розплющеними, а його рука, що щойно вивела фатальні слова, безсило лежала на ковдрі.
— Він пішов, тату. Його більше немає, — тихо промовила Софія, сідаючи на край ліжка.
Гліб Аркадійович ледь помітно кивнув, а потім вказав поглядом на стару тумбочку, де під стопкою книг лежала пожовкла фотографія.
Софія витягла її. На знімку був маленький Матвій — років десяти, усміхнений, з вудкою в руках. Але коли вона перевернула фото, серце її тьохнуло.
Там, дрібним батьковим почерком, була зроблена замітка десятирічної давнини:
«Сьогодні Матвій продав мою нагороду за порятунок заводу, щоб купити собі перший “Ролекс”. Він сказав, що це просто шматок металу. Я пробачив, але зрозумів — він бачить у людях лише цінники».
Софія здригнулася. Вона й не знала, що той славнозвісний годинник брата був куплений ціною батьківської гордості.
— Ти тому написав ці слова? — запитала вона. — Бо пам’ятаєш не тільки останній рік, а кожну його дрібну зраду?
Старий заплющив очі, і по його щоці скотилася одинока сльоза. Він пам’ятав усе: як син підробляв звіти у фірмі, як просив батька швидше «відійти від справ», як жодного разу не запитав, чи болить йому серце.
Через тиждень, коли Софія розбирала документи, вона знайшла другий конверт, адресований тільки їй. У ньому не було акцій чи нерухомості. Там був ключ від старої банківської комірки та коротка записка:
«Матвій шукав золото, але воно давно переплавлене на твою освіту та майбутнє. А в комірці — щоденник. Опублікуй його. Нехай світ знає, що чесність коштує дорожче за будь-який підпис нотаріуса».
Матвій намагався оскаржити заповіт, наймав найкращих адвокатів, кричав про «недієздатність», але щоразу, коли він заплющував очі, перед ним поставали ті три слова. Вони стали його особистим покаранням.
Він отримав гроші, на які так розраховував, але разом із ними — повну ізоляцію від родини та вічне тавро людини, чию ницість батько задокументував наостанок.
Зала засідань була заповнена задушливим запахом кави та дорогої шкіри портфелів. Матвій сидів навпроти Софії, самовпевнено схрестивши руки. Поруч із ним вишикувалися троє адвокатів у костюмах, вартість яких перевищувала річний бюджет невеликої лікарні.
— Ваша честь, — почав старший адвокат Матвія, поправляючи окуляри. — Мій клієнт наполягає на експертизі. Записи в блокноті, які надала сторона захисту, свідчать про глибоку провальність в пам’яті покійного Гліба Аркадійовича. Ці «три слова» на аркуші — плід хворої уяви людини, яка не розуміла, що робить.
Софія підвелася. Вона не брала адвокатів. У її руках був лише старий зошит у шкіряній палітурці — той самий щоденник.
— Мій брат хоче знати, що саме пам’ятав батько? — її голос був тихим, але він розрізав тишу зали. — Він хоче довести, що батько був божевільним? Добре. Я зачитаю лише один запис. Датований сьомим травня два тисячі двадцять четвертого року.
Матвій здригнувся. Його обличчя вмить набуло сіруватого відтінку.
— «Сьогодні Матвій прийшов до мене в лікарню, — почала читати Софія. — Я ледь розплющив очі після операції. Він не запитав, як я почуваюся. Він нахилився до мого вуха і прошепотів: “Тату, не затягуй. Підпиши відмову від частки в компанії зараз, бо потім твої ліки коштуватимуть дорожче, ніж твоє життя. Ти ж не хочеш, щоб Софія залишилася на вулиці через твою впертість?”»
У залі стало так тихо, що було чути, як цокає годинник на стіні. Один з адвокатів Матвія опустив очі в стіл.
— Це брехня! — вигукнув Матвій, зриваючись із місця. — Він усе вигадав! Він марив!
— Далі цікавіше, — Софія перегорнула сторінку, ігноруючи крик. — «Він думав, я сплю, коли він витягав з мого гаманця картку, щоб оплатити свій черговий борг у казино. Я бачив його відображення у склі тумбочки. Я не заплющив очей, Матвію. Я дивився на твою потилицю і думав: де я схибив як батько? Яка хвороба страшніша — моя чи твоя порожнеча в серці?»
— Досить! — Матвій ударив кулаком по столу. Його очі бігали по кімнаті, шукаючи підтримки, але навіть його юристи тепер відсунулися від нього, ніби боялися заразитися його ганьбою.
— Останні три слова, які він написав нотаріусу, — Софія закрила щоденник, — були не просто фразою. Це був дзеркальний щит. Він пам’ятав кожен твій крок, кожну брехню. І зараз, Матвію, цей щоденник піде в пресу. Всі твої бізнес-партнери дізнаються, як ти “допомагав” батькові в реанімації.
Матвій побілів. Його юридична стратегія розсипалася в прах. Гроші, за які він так боровся, раптом стали токсичними. Жоден банк не захоче мати справу з людиною, чий батько в записці фактично звинуватив сина в мародерстві.
— Я пропоную мирову, — прошепотів адвокат Матвія, смикаючи клієнта за рукав.
— Пізно, — Софія спокійно поклала щоденник у сумку. — Батько хотів, щоб ти ніколи більше не приїжджав. І ти не приїдеш. Не тому, що тобі заборонять, а тому, що ти сам не витримаєш власного відображення в цих стінах.
Вона вийшла із зали суду, не озираючись. Позаду залишився брат, оточений паперами, які більше нічого не вартували.
Валентина Довга
