— Братові квартира, сестрі машина, а тобі ми доручили турботу про бабусю та оплату всіх рахунків. Вітаємо. Можливо, у майбутньому, тобі буде батьківська квартира, у якій мати мешкає. Якщо ти за нею доглядатимеш.
— Вадиму відходить квартира, Світлані ми купуємо машину, — голос матері, Галини Петровни, розливався по кімнаті, наче тепле масло, обволікаючи та присипляючи пильність. — Ти все одно винаймаєш квартиру, тож, або до бабусі переїжджай, або забирай її до себе.
Вона зробила паузу, оглядаючи нас трьох. Вадим одразу втопив погляд у телефон, а Свєта ледве помітно посміхнулася, зловивши мій погляд. У її посмішці був тріумф переможця.
— А тобі, Кіро, ми доручаємо найцінніше. Турботу про хвору бабусю та повну оплату всіх рахунків. Вітаємо.
Повітря в кімнаті стало густим, в’язким. Слова матері не просто пролунали — вони зависли, наче вирок, остаточний і такий, що не підлягає оскарженню.
Я повільно підвела на неї очі. Вона дивилася на мене з тією самою фірмовою підбадьорливою посмішкою, яку приберігала для найнеприємніших моментів. Посмішкою, що говорила: «Заперечення не приймаються, люба, все вирішено за тебе».
— Квартира… бабусина, — витиснула я з себе.
Свєта обурилася.
— Ну й що? Бабусі вона не потрібна, а Вадикові сім’ю створювати треба. Не на вулиці ж йому з Юлею жити.
— А машина? — мій голос звучав чужим, наче доносився з глибокого колодязя.
— Гроші з дачі, — кинула сестра, з удаваним інтересом розглядаючи свій манікюр. — Дача батьківська, вони вирішили її продати. Тобі ж вона ніколи не подобалася. Завжди ти намагалася звідти втекти.
Вона мала рацію. Я не любила ту дачу, ті нескінченні грядки, ту літню повинність. Але я пам’ятала кожне літо, проведене там з бабусею. Пам’ятала, як ми збирали ягоди, а вона розповідала мені історії зі своєї молодості. І ці спогади були єдиним, що в мене залишилося від того місця. Тепер і їх монетизували.
— Але… ми ж завжди вважали її спільною, — прошепотіла я, розуміючи, як це звучить.
— Ось саме! — підхопила мати, і її голос став ще теплішим, майже медовим. — Ми й поділили. Кожному — за здібностями та потребами. Вадиму — дах над головою. Світлані — можливість бути мобільною, вона ж завжди у роз’їздах. А ти у нас завжди була найвідповідальнішою.
Вона промовила це так, наче вручала мені орден. Орден, вилитий зі свинцю, який одразу потягнув мене на дно. Все життя це було моїм клеймом. Кіра відповідальна — отже, Кіра зробить, доучиться, доробить, посидить, допоможе.
Я подивилася на брата. Вадим так і не підвів голови, судомісно гортаючи щось у своєму телефоні. Він завжди ховався, коли треба було прийняти рішення чи сказати правду.
— Ми вирішили, що так буде справедливо, — твердо закінчила мати, ставлячи крапку у цьому питанні. Тобі буде ще батьківська квартира, де наразі мати мешкає. Якщо, звісно, доглядатимеш за нею.
Справедливо. Вони вийняли з мого життя всі матеріальні опори, навалили на мене всю відповідальність й назвали це справедливістю. Я встала. Ноги здалися ватними.
— Мені треба до бабусі.
Ніхто не намагався мене зупинити. Я йшла коридором і відчувала їхні погляди. Полегшені. Задоволені. Вони провертіли це швидко і вигідно для себе.
У передпокої я натрапила на бабусину фотографію у рамці. Вона посміхалася мені звідти, молода й сповнена сил. Вони назвали це довірою. А я — довічним ув’язненням.
Перший дзвінок пролунав через два дні. На екрані висвітилося «Світлана».
— Кіро, привіт! Слухай, тут таке діло… — почала вона без довгих пояснень, весело та наполегливо. — Мені тут у салон треба з’їздити, шини зимові купити. Не позичиш пару тисяч гривень? А то всі гроші на оформлення пішли.
Я мовчала, притулившись чолом до холодного скла вікна. Вона просила у мене грошей на шини для машини, яку купили, продавши частину мого минулого.
— Світлано, у мене кожна копійка на рахунку. Ліки для бабусі дуже дорогі.
Сестра на мить замовкла.
— Ой, ну не починай. Я ж не назавжди прошу, віддам. Ми ж родина, повинні один одному допомагати.
— Я не можу.
— Зрозуміло, — холодно кинула вона й поклала слухавку.
За годину подзвонила мати. Вона не стала ходити навколо.
— Кіро, чому ти відмовила сестрі? У неї складний період, нова машина, стільки клопоту.
— Мамо, у мене теж складний період. У мене на руках бабуся й рахунки, які треба оплачувати.
— Не перебільшуй. Ми з батьком теж допомагаємо, чим можемо. І взагалі, я думала, ти зрадієш за сестру. А ти поводиш себе егоїсткою.
Вона говорила зі мною так, наче я була неслухняною дитиною, яка не хоче ділитися іграшкою.
Проте у суботу сталося непередбачуване. Я прийшла у бабусину квартиру, щоб приготувати їй їжу на кілька днів, і застала там Вадима з Юлею. Вони ходили по кімнатах з рулеткою, жваво щось обговорюючи.
— О, Кіро, привіт, — брат навіть не зніяковів. — А ми тут прикидаємо, де перегородку зноситимемо. Знайомся, це Юля.
Юля окинула мене оцінювальним поглядом і солодко посміхнулася.
— Ми все переробимо у скандинавському стилі.
Вони обговорювали майбутній ремонт у квартирі, де жила їхня бабуся. У квартирі, за яку платила я.
— Що ви тут робите? — мій голос зірвався.
— Мама дозволила, — знизав плечима Вадим. — Сказала, тобі все одно. Ти ж тут не живеш.
Я подивилася на нього. На його спокійне, сите обличчя. Він не бачив нічого поганого у своїх діях. Для нього це було нормою.
— Йдіть. Негайно.
— Гаразд-гаразд, чого ти, — він ліниво махнув рукою. — Все одно скоро приїдемо.
Коли за ними зачинилися двері, я опустилася на стілець. Вони не просто забрали квартиру. Вони стирали бабусю з її власного дому, поки вона хворіла.
Ввечері я сиділа над рахунками. Сиділка, ліки, комунальні платежі за дві квартири — мою й бабусину. Сума виходила чимала. Я відкрила банківський додаток і подивилася на свій баланс. Грошей ледве вистачало до наступної зарплати. Я спробувала поговорити з батьком. Він єдиний, хто міг би мене зрозуміти.
— Тату, це несправедливо. Я не впораюся сама.
Батько важко зітхнув, не відриваючись від газети.
— Доню, зрозумій матір. Вона хоче як найкраще для всіх. Вадим — спадкоємець, йому потрібне житло. Світлані потрібна підтримка. А ти сильна, ти впораєшся.
Він сказав це з гордістю. І ця гордість була для мене сильнішою, ніж егоїзм матері. Вони просто призначили мене сильною й на цьому заспокоїлися. Списавши з рахунків, повісивши на шию непідйомний тягар. Я зрозуміла, що розмови марні. Вони створили свою реальність, у якій все було логічно й правильно. І в цій реальності мої інтереси не враховувалися.
Межа настала у середу. Мені дзвонили з банку через прострочений платіж по кредитці. Сиділка писала, що закінчуються дорогі ліки. У моїй власній квартирі перегоріла проводка, і я сиділа без світла, бо не було грошей на електрика. Я крутилася як могла, взяла підробіток по ночах, спала по чотири години.
Мати подзвонила вдень. Голос бадьорий, діловий.
— Кірочко, у мене для тебе чудова новина! Ми розв’язали твою проблему з грошима.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Невже?
— Ми знайшли для бабусі чудовий пансіонат. Державний. Дуже пристойний, я довідувалася.
Я мовчала. Кожне її слово падало в мене, наче камінь у колодязь.
— Уявляєш, яка економія? — щебетала вона. — Тобі більше не доведеться платити сиділці, за квартиру… Ми домовилися, у суботу її перевеземо. Тобі потрібно лише зібрати її речі. Найнеобхідніше.
Вона говорила так, наче пропонувала відправити бабусю до санаторію.
— Ви вирішили за мене? — прохрипіла я.
— Ну звісно! Ми ж бачимо, як тобі важко. Ми вирішили допомогти тобі, розвантажити. Ти ж сама скаржилася батькові. Ось, ми знайшли вихід.
Це був не вихід. Це була заслання. Вони відправляли бабусю, щоб Вадим міг спокійно робити ремонт.
— Я не згодна.
— Кіро, ти не можеш, — у голосі матері з’явилися сталеві нотки. — Питання розв’язано. Батько дав попередню згоду як найближчий родич.
І тут щось сталося. Наче луснула туго натягнута струна, що тримала мене в рамках «хорошої, відповідальної доньки».
— Ні, — сказала я. Голос був рівний. — Ви нічого не зробите.
— Це ще чому? — щиро здивувалася мати.
— Тому що ви не маєте права.
Я поклала слухавку.
Руки діяли самі. Я підійшла до бабусиного комода, витягла нижню шухляду, яка завжди заклинала. Під стосом пожовклих серветок лежав щільний конверт. Я згадала той день рік тому. Бабуся покликала мене, її руки тоді тремтіли. «Кірочко, візьми. Це на всякий випадок. Твоя мати — хороша жінка, але вона бачить активи, а не людей. Коли прийде час, ти повинна будеш захистити не майно, а мене. Ти розумна, розберешся».
Я ніколи не відкривала його. Всередині лежав папірець, складений учетверо. Генеральна довіреність. На моє ім’я. Та, що давала мені повне, абсолютне право розпоряджатися всім майном, рахунками й, головне, приймати будь-які медичні рішення від імені бабусі. Документ був завірений нотаріально.
Вони думали, що у них усі карти на руках. Батько — «найближчий родич». Мати — «організатор». А я — просто виконавець. Але у мене був козир. Я взяла телефон. Пальці більше не тремтіли. Я знайшла в контактах номер, який колись зберегла на всякий випадок — юрист з сімейних справ, якого мені рекомендували.
— Алло, вітаю. Мене звуть Кіра Макарова. Мені терміново потрібна ваша консультація. У мене на руках є довіреність, і я хочу заборонити третім особам наближатися до моєї підопічної та її власності. Так, треті особи — це мої найближчі родичі.
У суботу родичі приїхали, наче на свято. Мати, батько й Вадим. Впевнені в собі, у своїй правоті. Я чекала на них. Двері у бабусину квартиру були відчинені.
— Ну ось, молодець, що все зрозуміла, — з порога заявила мати, оглядаючи коридор. — Де речі? Ми машину замовили.
— Ніякої машини не буде, — я вийшла їм назустріч і була абсолютно спокійна. Вперше за довгі тижні.
— Що це означає? — насупилася вона.
Я мовчки простягнула їй копію довіреності. Мати пробігла очима по рядках, і її обличчя почало змінюватися. Впевненість змінилася подивом, а потім — обуренням.
— Що це за фількіна грамота?
— Це офіційний документ, Галино Петровно, — лунув за моєю спиною спокійний чоловічий голос.
Із кімнати вийшов мій юрист, Ігор Сергійович. — Згідно з ним, єдиним законним представником Зінаїди Аркадіївни є моя клієнтка, Кіра Андріївна. Будь-які ваші дії щодо неї чи її майна без згоди Кіри Андріївни розцінюватимуться як самоврядство.
Вадим вихопив у матері папер.
— Але… квартира? Мені ж…
— Квартира належить вашій бабусі, — відрізала я. — А я, як її довірена особа, вважаю, що нинішні умови проживання для неї не підходять.
Батько дивився на мене з подивом.
— Доню, що ти робиш? Це ж родина…
— Родина? — я подивилася йому в очі. — Родина — це коли піклуються один про одного. А не коли скидають найслабшого до пансіонату, щоб забрати його майно.
Мати побагровіла.
— Та як ти смієш! Я тобі життя дала!
— І я за це вдячна. Але це не дає вам права руйнувати моє життя. Ви зробили свій вибір. Вадимові — квартира, Світлані — машина. А мені — відповідальність. Я приймаю її. Повністю.
Я зробила паузу, даючи їм усвідомити мої слова.
— Віднині ви не маєте жодного стосунку до бабусі та її фінансів. Бабуся залишиться у цій квартирі, разом зі мною.
— Ти не можеш! — процідив Вадим.
— Можу. І зроблю. А вам я раджу залишити це приміщення. Інакше нам доведеться викликати поліцію.
Вони дивилися на мене, як на чужу. Мабуть, у цей момент я й стала для них чужою. Вони пішли, голосно грюкнувши дверима. Батько обернувся востаннє. У його очах було щось схоже на каяття. Але було запізно. Тиша, що настала після того, як двері зачинилися, здалася мені нереальною. Я стояла посеред бабусиної вітальні, де все залишилося на своїх місцях: торшер, її улюблена хустка на спинці крісла, запах м’яти й чистоти. Вперше за багато місяців я відчула, що дихаю.
Бабуся сиділа у кімнаті, крихітна, зморшкувата, але уважна.
— Вони знову приходили, — тихо сказала вона.
— Так, — відповіла я. — Але тепер — більше не прийдуть.
Вона дивилася на мене довго, вдивляючись у моє обличчя, ніби щось звіряючи. Потім ледь усміхнулася.
— Я знала, що ти зможеш. Ти завжди була сильною. Але, Кірочко, запам’ятай: сильна — не означає тягнути все сама.
Я сіла поруч. Вперше за довгий час — не з втомою, а зі спокоєм.
— Знаєш, — сказала я, — мені здається, я нарешті зрозуміла, що таке справедливість.
— І що ж? — запитала бабуся.
— Це не коли всім порівну. І навіть не коли кожному за потребами. Це коли ти перестаєш дозволяти іншим вирішувати, скільки важить твоє життя.
Бабуся кивнула.
— Ти подорослішала.
Тієї ночі я написала заяву у банк, змінила всі паролі, відкрила окремий рахунок на ім’я бабусі, щоб контролювати кожну копійку. Я звільнила сиділку, яка постійно скаржилася, і знайшла іншу — через знайому, спокійну, уважну. Ми з бабусею провели кілька вечорів за старими альбомами. Вона розповідала про своє дитинство, я — про роботу, про плани, про те, що хочу закінчити на нові курси. Ми ніби повернули собі час, який у нас забрали чужі рішення.
Через кілька тижнів Свєта написала повідомлення: «Я, мабуть, тоді перегнула. Пробач, якщо можеш». Я не відповіла. Може, колись. Але не зараз. Мати не дзвонила. І я не дзвонила їй. Між нами була порожнеча — не сварка, не образа, а просто кінець дороги, якою ми йшли.
Бабуся переписала квартиру на мене, і це стало несподіванкою. Мати коли дізналася про квартиру, довго не могла заспокоїтися, адже хотіла залишити її брату.
