Брату — трикімнатна квартира, мені — старі меблі. Здається, у нас різні батьки.
— Мені меблі, а Максиму квартиру? — я стояла посеред бабусиної кімнати й не вірила почутому.
Мама поправляла штучні квіти, не дивлячись у мій бік:
— Лєночко, ти ж розумна. Розберешся з продажем, ще вторгуєш — твоє. Твоє. Право торгувати радянським мотлохом, поки брат отримує трикімнатну квартиру. Максиму з Іриною розширюватися треба, сім’ю створювати, — провадила мама. — А в тебе своя площа є.
Моя площа — двадцять п’ять квадратів, за які я працювала без вихідних п’ять років. До стоматолога піти не можу, на море не їжджу. А Максим знімає квартиру в центрі й машину нову купив. Ось так: брату — трикімнатна квартира, а мені — старі меблі. Здається, у нас різні батьки.
Я провела рукою по різьбленому буфету з лев’ячими лапами. Пам’ятаю, як бабуся показувала мені секретні шухлядки: «Наш скарб, Лєночко».
— Добре, мамо. Займусь.
Але всередині щось обірвалося.
Увечері набрала Максиму:
— Поясни, чому такий поділ?
— Лєно, ти що? — голос покровительський, як із вередливою дитиною. — Тобі ж вигідно. Продаси мотлох — грошенят заробиш.
— А якщо навпаки? Тобі меблі, мені квартиру.
Максим розсміявся:
— У мене сім’я! Нам жити десь треба, а не в твоїй комірчині тулитися. Ти просто жадібна, Лєно. Чоловіка б нормального підчепила — і з боргами допоміг би, і брюлики дарував. Тільки швидше розбирайся — нам документи подавати треба.
Я подивилася на своє відображення в темному екрані телефона. Усе життя була зручною Лєною. Зручно допомогти, зручно погодитися, зручно промовчати. Досить.
— Михайле, пам’ятаєш, в інституті про антикваріат розповідав? — зателефонувала однокурснику-оцінювачу. — Можеш подивитися меблі?
Він приїхав за годину. Обходив кімнати мовчки, фотографував, світив ліхтариком. Біля буфета затримався особливо довго.
— Лєнко, — голос у нього був дивний, — ти розумієш, що тут?
— Радянські шафи?
— Буфет — робота артілі імені Калініна, п’ятдесяті роки. Колекціонери за такі борються. А цей годинник — ще царських часів.
Серце закалатало.
— Скільки це коштує?
— Якщо правильно продати — дуже пристойно. У мене є клієнти.
— Ну як справи з мотлохом? — зателефонувала мама.
— Розбираюся.
— Тільки не затягуй. Максиму з Іриною документи подавати час.
— Мамо, а пам’ятаєш, бабуся казала: «Лєна — берегиня сімейних цінностей»?
— Старі люди всяке кажуть. Головне — швидше звільни квартиру.
Я набрала Михайла:
— Продаємо. Але з однією умовою — повна конфіденційність.
Покупці знайшлися швидко. Буфет, годинник, ще кілька предметів — загальна сума вийшла така, що я не повірила своїм очам.
— Лєно, як справи? — зателефонував Максим. — Уже розпродала той мотлох?
— Так, вивозять.
— Багато вторгувала?
— Достатньо.
— Ну хоч приблизно, десять тисяч гривень є?
— Приблизно, — збрехала я.
У неділю мама влаштувала сімейну вечерю. «Відзначити вирішення житлового питання». Максим з Іриною сяяли.
— Лєночка розумниця, — мама наливала чай. — Так швидко з меблями впоралася.
— А багато отримала? — поцікавилася Ірина. — Ми думали тобі подарунок купити за допомогу.
Подарунок за допомогу. Яка щедрість.
— Достатньо отримала.
— Ну конкретно скільки? — наполягав Максим.
Я відпила чай і подивилася на їхні задоволені обличчя. Такі щасливі. Такі справедливі.
— Двісті тисяч гривень.
Тиша. Навіть годинник перестав цокати.
— Що?! — мама мало не впустила чашку.
— Антикваріат виявився цінним.
— Ти серйозно? — Максим зблід.
— Буфет пішов дорого. Годинник теж. Решта по дрібниці.
— Лєночко, ти ж поділишся? — мама тремтячим голосом. — Це спільний спадок!
— Спільний? А квартира була спільною?
— Але Максиму потрібніше!
— А мені не треба?
Максим скочив:
— Ти злодійка! Це шахрайство!
— Ти сам просив зайнятися меблями. Я й зайнялася.
— Ми не знали ціни!
— А я не знала, скільки коштує трикімнатна квартира. Але вас це не бентежило.
— Поверну через суд!
— Спробуй, — я встала. — Угода законна.
Біля дверей озирнулася:
— А, чоловіка, до речі, підчеплю. Тепер є на що.
Минуло три місяці. Максим до адвоката ходив, але той пояснив: угода чиста, претензій бути не може. Зустріла Ірину в магазині:
— Як новосілля?
— Плани змінилися, — підтиснула губи. — Взяли двокімнатну квартиру.
— А допомога батьків?
— Менша, ніж обіцяли. Максим каже, сестра його зрадила.
— Передай: я його не зраджувала. Я просто навчилася рахувати справедливо.
Сижу у своїй квартирі — тепер повністю моїй, без банківських боргів. На столі квиток до Львова й довідка про закриття кредиту. Зуби вилікувала, відпустку замовила, курси англійської оплатила.
Підійшла до дзеркала. Дивлюся на жінку, яка перестала бути зручною. Яка зрозуміла: справедливість не приходить сама — її створюють своїми руками. Максим мав рацію — у мене тепер усе чудово. Щоправда, зовсім не так, як він думав.
На кухні відкрила пляшку напою — купила вчора просто тому, що захотіла. Налила в келих, підняла за справедливість. Прийшло повідомлення від мами: «Лєночко, може, все-таки поговоримо? Сім’я дорожча за гроші».
“Сім’я дорожча за гроші. А я, виходить, не сім’я? Коли вирішували мою долю, про мене не думали”. Видалила повідомлення. Дзвінок у двері. Дивлюся у вічко — Максим. Сам. Обличчя пом’яте, втомлене.
— Лєно, відчини. Поговорити треба.
Відчинила, але ланцюжка не зняла:
— Говори.
Він зітхнув:
— Ірина подала на розлучення. Каже, не планувала жити в двокімнатній квартирі у старому будинку. Батьки її теж охололи — допомогу урізали в рази.
— То в бабусиній жили б.
— Там будинок старий, я не хочу. Лєно, ну не можна ж так! Ми ж брат і сестра!
— Ти про це раніше думав?
— Я не знав, що меблі стільки коштують!
— А якби знав?
Максим замовк. По обличчю було видно — знай він ціну, ні копійки б мені не дісталося.
— Гаразд, може, частину повернеш? Хоч третину?
— Ні.
— Чверть?
— Максиме, ти мене жадібною назвав. Сказав, мужика підчепити. Тепер сам того мужика шукай — нехай допоможе.
Зачинила двері й притулилася до них спиною. Руки тремтіли. Не від страху — від полегшення. Усе життя я була зручною. У школі — позичала гроші на обіди й не просила повернути. В інституті — писала курсові за всіх. На роботі — брала додаткові зміни за інших. А сім’я? Сім’я звикла, що Лєна зрозуміє, Лєна допоможе, Лєна не образиться. Але я образилась. І зробила те, що мала зробити давно — поставила себе на перше місце.
Наступного ранку збирала валізу. Перша відпустка за шість років до Львову. У двері знову зателефонували. Цього разу мама.
— Лєночко, впусти маму.
Відчинила без ланцюжка. Мама виглядала постарілою.
— Максим розповів… Ірина від нього пішла.
— Шкода.
— Як шкода?! Ти сім’ю зруйнувала!
— Мам, я нічого не руйнувала. Ірина пішла не через гроші. Вона зрозуміла, що вийшла заміж за маминого синочка, який сам нічого вирішити не може.
— Але гроші-то можна повернути!
— А квартиру мені віддасте?
Мама розгублено закліпала:
— Яка квартира? Документи вже оформлені…
— От і мої гроші вже витрачені.
— На що?!
— На своє життя, мам. Уперше за тридцять років.
Мама пішла, грюкнувши дверима. А я повернулася до валізи. На дні шафи знайшла стару фотографію — ми з бабусею біля того самого буфета. Мені років сім, сиджу в неї на колінах. Бабуся усміхається й обіймає мене.
— Пам’ятай, Лєночко, — казала вона тоді, — сім’я має берегти одне одного. А не користуватися.
Здається, я єдина запам’ятала ці слова. Поклала фотографію в сумочку. Завтра вона поїде зі мною до Львова. А Максим нехай шукає того самого мужика, який мав мені допомогти. Тільки тепер допомога потрібна йому самому. Справедливо, чи не так?
