Весілля було схоже на ілюстрацію з дорогого журналу. Марк тримав мою руку так ніжно, ніби я була зроблена з найтоншої порцеляни.
«Я завжди буду твоїм щитом», — шепотів він під звуки скрипок. І я вірила. Вірила кожному руху його губ, кожному погляду цих глибоких, теплих очей. Перші три місяці пройшли в золотистому мареві. Він приносив квіти без приводу, готував каву в ліжко і слухав мої розповіді про роботу, ніби це були хроніки порятунку світу.
А потім я дізналася, що чекаю дитину. Я пам’ятаю той вечір. Свічки, тест на столі, мої сльози радості. Марк завмер.
На мить у його очах промайнуло щось дивне — не радість батька, а задоволення мисливця, який нарешті почув, як клацнула клямка капкана.
— Тепер ти точно нікуди не втечеш, маленька, — сказав він, обіймаючи мене. Тоді я сприйняла це за невдалий жарт.
Трансформація не відбулася миттєво. Вона просочувалася в наше життя, як отруйний газ — без кольору і запаху, поки не стає запізно. Перший дзвінок пролунав через тиждень. Я затрималася в подруги на пів години. Коли я відчинила двері, Марк не читав книгу і не дивився телевізор. Він сидів у повній темряві на кухні.
— Де ти була? — голос був сухим, як наждачний папір.
— У Олі, я ж казала. Ми заговорилися про дитячі візочки…
— Пів години, — він підвівся, і його тінь на стіні здалася мені велетенською. — Ти не взяла слухавку на третій гудок. Ти знаєш, як я хвилювався? Чи, може, ти була не в Олі? Я засміялася, думаючи, що це гормони або надмірна турбота.
— Марку, ну що за дурниці? Ти мене ревнуєш до візочків?
— Я не терплю, коли мені брешуть, — він підійшов впритул, взяв мене за підборіддя. Не боляче, але занадто міцно. — Ти тепер носиш мою дитину. Ти вся і твій час належать цій сім’ї. Зрозуміла? Я кивнула, заціпенівши від холоду в його очах. Того вечора я вперше відчула: маска сповзла. Під нею не було того лагідного чоловіка. Там був контролер.
Через місяць я зрозуміла правила гри. Марк шукав приводи для сварок. Він прискіпувався до всього: сорочка випрасувана не з тим кутом стрілки, суп занадто солений, погляд у вікно — «занадто мрійливий».
— Про що ти думаєш? — запитав він якось за вечерею, різко поклавши виделку.
— Просто про те, що завтра дощ обіцяли, — спокійно відповіла я.
— Брешеш. Ти думаєш про те, як би вирватися з дому. Я бачу по твоїх зіницях. Ти хочеш піти до своєї мами і скаржитися на мене, так? Я не стала сперечатися. Я зрозуміла: він хоче моєї істерики. Йому потрібні мої сльози, щоб потім «великодушно» мене вибачити і знову відчути себе господарем ситуації.
«Добре», — подумала я. — «Ти хочеш бачити ідеальну дружину? Ти її отримаєш. Але ти ніколи не дізнаєшся, що насправді в мене в голові».
Я почала грати роль. Я посміхалася, коли він дорікав. Я кивала, коли він перевіряв мій телефон. Я стала тінню самої себе. Кожного дня я прасувала його сорочки з маніакальною точністю. Кожна складка була моїм внутрішнім маніфестом: «Дивись, я роблю все правильно. Тобі немає за що вхопитися». Але всередині мене зріла крижана лють.
Тиск зростав, бо площа мого терпіння звужувалася до точки.
П’ятниця. Марк мав бути вдома о сьомій. Я приготувала його улюблений стейк, виставила прибори по лінійці. Восьма. Дев’ята. О пів на десяту ключ повернувся в замку. Він зайшов, знімаючи піджак, намагаючись виглядати втомленим.
— Вибач, люба. Звіти в кінці кварталу. Шеф завалив роботою, навіть голову не було коли підняти. Він підійшов, щоб поцілувати мене в щоку — цей його звичний жест «милостивого господаря». Я не відсторонилася. Я вдихнула. Це не був запах кави, паперу чи офісного кондиціонера. Крізь його звичний парфум пробивався солодкий, нудотний аромат ванілі та мускусу. Жіночі парфуми. Дорогі, вечірні.
— Дивно, — тихо сказала я, продовжуючи розправляти серветку на столі.
— Що дивно? — він напружився.— Твій шеф почав користуватися «Chanel №5»? Чи це новий освіжувач повітря в бухгалтерії?
У кімнаті стало так тихо, що я чула власне серцебиття. Марк повільно повернувся до мене. Його обличчя почервоніло, вена на лобі здулася.
— Що ти верзеш? — просичав він.
— Ти брешеш мені, Марку. Ти не був на роботі. Ти був з нею. Поки я тут «граю в ідеальну сім’ю», ти навіть не спромігся прийняти душ, перш ніж нести цей запах у мій дім.
Він не став виправдовуватися. Його тактика змінилася миттєво — від захисту до нападу.
— Ти зовсім з’їхала з глузду зі своєю вагітністю! — крикнув він, зробивши крок до мене. — Ти смієш мене звинувачувати? Ти, яка живе за мій рахунок? Ти, яка без мене — нуль?
— Я не нуль, Марку. Я людина, яка бачить тебе наскрізь. Він замахнувся. Це був швидкий, лютий рух. Я заплющила очі, чекаючи удару, рука автоматично прикрила живіт. Але удару не було. Його кулак зупинився в сантиметрі від мого обличчя, розтинаючи повітря.
— Ще одне слово, — прохрипів він, — і ти пошкодуєш, що взагалі відкрила рот. Ти будеш сидіти тут і мовчати. Ти будеш робити те, що я скажу, бо ти нікому не потрібна з дитиною на руках.
Він розвернувся і пішов у спальню, з гуркотом зачинивши двері. Я залишилася стояти на кухні. Стейк на столі застиг, вкриваючись білою плівкою жиру. Годинник цокав: тік-так, тік-так. Я не плакала. Страх зник, залишивши по собі дивну, кришталеву ясність. Я підійшла до вікна і подивилася на нічне місто.
Він думав, що очікування дитини — це моя слабкість. Він думав, що залежність — це ланцюг. Але він помилився. Вагітність дала мені те, чого в мене ніколи не було до цього — інстинкт захисту. Тепер я відповідала не тільки за себе. І я точно знала: у цій «ідеальній» квартирі ми з дитиною більше не проведемо жодної зайвої ночі.
Я пішла в коридор, тихо взяла свою сумку, де вже кілька тижнів лежали документи і відкладені гроші. Я не влаштовувала скандал. Я просто прочинила двері. Попереду була ніч, але вперше за довгий час повітря було чистим. Без запаху брехні. Без запаху чужих парфумів. Без запаху страху.
Автор: Наталія
