За своїм «ледачим» халатом Наталя довго сумувала. Вона його дуже любила. По-перше — мамин подарунок. Дорога серцю річ. По-друге — річ і справді недешева. А по-третє — халат безславно загубила Зінка. Загубила, як завжди, не задумуючись. Ну й що такого? Халат! Тьху, дрібниця ж яка!
— Та ну тебе, Наталко, через дрібницю так перейматися, — відмахувалася Зіна.
У ті моменти Наталія кидала слухавку, бо просто ображалася сестру. Якби Зінка не була за тисячу кілометрів від неї, Наталія, мабуть, влаштувала б їй.
У Зінки все в житті якось легко й невимушено: загубила парасольку — то й що, дрібниця. Наталія подарувала їй пальто — тепле, гарне, трохи приталене. «Радій обновці, Зіночко», — думала вона. А за тиждень сестричка віддала його «поносити» якійсь подружці. Де пальто? Нема. І вже не буде.
Бо все Зінці завжди діставалося просто так. Вона й дня не працювала по-справжньому — то з батьків гроші тягне, то з випадкових кавалерів. Звикла «пурхати» світом, не замислюючись про наслідки. Навчитись десь? Навіщо? Вона ж красива, а для красивих життя саме все влаштовує. Улюблена донечка Галини Степанівни та Миколи Васильовича Коваленків. Їхня «кровинка», промінчик світла в темному царстві.
А от до Наталі, молодшої доньки, ставилися інакше. Усю свою любов вони віддали Зіні, їхньому пухнастому талісману. А на Наталку вже почуттів не залишилося. Ні, ніхто її не ображав, не виганяв у ліс по підсніжники й не саджав під ялинку, аби замерзла. Просто…
— Наташо, ну ти ж не ображайся, доню, — лагідно пояснював батько.
— Ти ж у нас самостійна, розумна. Відповідальна, доросла. Якщо ми будемо над тобою стояти — тільки дратуватимемо. А Зінка без допомоги й кроку ступити не може. Її треба контролювати. Ось ми й контролюємо. Розумієш?
Наталія розуміла. Але все одно було важко. Зіну оберігали, цілували й обіймали, хвалили навіть за дрібниці. Якось сестричка підмела підлогу, та ще й сміття під килим запхнула, і мама вже в захваті: «Ой, яка в нас Зіночка молодець!». А Наталія щосуботи мила квартиру до блиску, вибивала доріжки на снігу — і максимум, що чула: «Дякую, доню». Буденно, без захоплення. Бо вона ж не Зіна — домашній янгол, маленький кумир у кучерях.
А найбільше Наталію дратувало те, що вони з сестрою спали на одному ліжку. У кімнаті поставили велику тахту — зручно, м’яко. Але комфортно було б, якби спала на ній лише одна.
— Ну хоч розкладачку купіть! — благала Наталія.
Розкладачку так і не купили. І скоро стало ясно — чому.
Одного разу Наталія прокинулася від того, що Зінку трясло. Її немов била судома: тіло вигиналося дугою, на губах виступила піна. Наталія вискочила з кімнати:
— Тату! Мамо!
Батьки одразу все зрозуміли. Кинулися до старшої доньки.
— У Зіночки така хвороба. Ти маєш за нею наглядати, Наталю. Ти повинна її оберігати, — пояснила мама.
Тоді Наталія збагнула: її батьки не менше дивні, ніж сама Зіна. Як можна було покласти її спати з сестрою, не попередивши та нічого толком не пояснивши?
Наталія ще п’ять років терпіла все це, а потім поїхала вчитися в інше місто. Хай живуть собі всі разом, як хочуть, із своєю «принцесою». З Наталі вистачить! Тепер вона спала сама, на своєму ліжку в гуртожитку, серед безпроблемних дівчат. Студентські роки видалися насиченими: лекції, заліки, танці, дискотеки, прогулянки містом, закоханості, симпатії, а головне — справжня дружба. От де було добре!
А Зіночка тим часом «пурхала». У неї теж настав період «любові та дружби». Тільки зі своїми особливостями: дружила вона з дивними особистостями, а кохала відвертих «героїв району». Закохувалась по самі вуха й назавжди. Батьки літрами пили заспокійливе. Але терпіли: дівчинка ж хвора. За чотири роки Зіна встигла «нажити» стільки проблем, що й лікарям було дивно. «Любов…»
Наталія не сперечалася. Додому приїжджала рідко, грошей не просила — знала, що батьки самі ледь зводять кінці з кінцями. Привозила ліки, мила квартиру до блиску, як колись, і поверталася назад.
Після отримання диплома Наталія вийшла заміж за Вадима. Весілля було скромним: лише рідні та кілька близьких друзів. Вирішили відсвяткувати в ресторані. І все було б чудово, якби не Зіна. Вона відкрито загравала з нареченим, крутнулася біля нього раз, другий. Ну а що такого? «Що я, не маю права?»
Вадим зрозумів натяки по-своєму: в ресторані, де Зіна тихцем поплелася за ним, він відчутно «повернув її до тями»:
— Ти що, зовсім розум втратила? — тихо, але серйозно запитав він.
Зіна, потираючи вухо, ображено кинула:
— Сам ти дивний. Наталка тобою все життя користуватиметься, а я — лише один раз. Вам же не убуде.
Вадим розгубився: ну й логіка! Обережно тряхнувши Зіну за плече, пояснив їй, що таке добре і що таке погано. Умів пояснювати. Після цієї розмови Зіна образилася й залишила свято.
Наталія здогадувалася, чому. Але удала, що нічого не знає. Вадимові вона довіряла, а сваритися з сестрою не хотіла. Та й навіщо? Чоловік сам розібрався. Гарний у Наталії чоловік — розумний, спокійний. Батьки нічого не помітили, або, можливо, просто не хотіли помічати — надто вже були втомлені витівками Зіни. Вони радо розмовляли зі сватами, знаходили спільні теми й уперше за довгий час навіть відпочивали душею.
А потім Наталя переїхала до Одеси, де працював її Вадим. Жити було нескладно: Наталія вміла пристосовуватися, та й особливих вимог не мала. Гроші були, житло теж, нехай і скромне, але скаржитися було гріх. З Вадимом легко, з’явилися подруги. А решта додасться.
Незабаром у молодят з’явився синок. Ілюшка. Наталія з головою поринула в материнство.
Неспокій приходив тільки від батьків: один за одним почали хворіти. Замість відпустки Наталія поїхала в рідне місто доглядати тата й маму. Увесь декретний провела вдома. І ніхто навіть не здивувався, що вона залишила чоловіка й приїхала. Усі дні — поруч. І ще Ілюшка на руках. Сприйняли це, як належне.
— Усе в тебе добре, доню, — казав тато, — але чутливості трохи не вистачає. Ти надто сувора з Ілюшкою. Він же ще такий маленький, а ти його так рідко балуєш. Хлопчикам ласка навіть більше потрібна, ніж дівчаткам.
Наталія мовчки перестеляла таткове ліжко. Мама в той час майже не виходила з лікарні. Зіни вдома не було — вона «переживала» чергове нещасливе кохання зі своїм сумнівним кавалером.
Хотілося вигукнути:
— Справді, тату? Це мені чутливості не вистачає? А чому ж я, така черства, тут із вами вожусь, дитину запустила, казки йому не читаю, а ваша ніжна старша доня тиняється по кавалерах? І в лікарню до мами зазирнути часу не має?
Але Наталія мовчала. Ілюха спав у колишній дитячій, де колись жили вони із Зіною. А вдень грався розібраною м’ясорубкою біля мами під ногами, поки вона поралась на кухні, і не вередував, не вимагаючи особливої уваги. Звик. З мамою кричи-не кричи — їй не до тебе. У мами, бачте, «не вистачає чутливості».
Тата не стало за рік. І ховала його, звісно ж, Наталія. Добре, що приїхали свекри — допомогли. Прийшли й далекі родичі, сьома вода на киселі. Тітка Катя, дружина таткового брата, неприємна жінка, ходила за Наталею по п’ятах і бубоніла:
— У серванті ж сервізи дорогі, і солонка срібна, і польський набір із графинчиком… Ти собі їх забери, а то «ця» все розтринькає.
— А моя мама як? Не людина? — не витримувала Наталія.
— Та мама твоя й не встане. Їй же все одно.
— Дякую, що так грамотно всю посуду перерахували. Якось обійдусь без ваших порад!
Наталія готувала поминальний стіл і шкодувала, що не замовила кафе: свекри сиділи з онуком, а вона геть замоталася на кухні. Зіна з’явилася на похороні вся в сльозах, показово кидалася до тата. Її відтягували, а вона знову рвалася, ридаючи:
— Таточку, таточку!
Було неприємно дивитися. Але Наталія мовчала. У неї взагалі емоцій не залишилося. У голові крутилася тільки одна думка: чи вдався холодець.
Холодець вдався на славу. І голубці, і салати. Ще й залишилось чимало. Поховали, як годиться. Відспівали по-божому. Гріх нарікати. Тепер ось треба посуд перемити, підлогу протерти, мамі ліки дати. Добре, що Ілюшка зараз у діда з бабусею — зовсім не до нього сьогодні.
Мама, чистенька й прибрана, лежала спокійно. Після ліків Наталія, як завжди, поцілувала її в щоку й хотіла вимкнути нічник. Але мама раптом попросила залишитися.
— Тяжко тобі, доню? — запитала, — і з похороном намучилася, і я ще, і гості, і свати, і Ілюшка…
— Мамо, годі. Що вже зробиш. Зате тата провели як слід.
— Провели… — зітхнула мама. — Він уже не мучиться. А мене покинув. Зіну покинув. Утік на той світ і горя тепер не знає. А Зіна де?
— Спить, мамо, — зітхнула Наталія. — У неї ж «горе».
Мама не почула іронії, а може, й удала, що не чує. Вона попросила Наталю відкрити верхню полицю шафи й дістати великий м’який пакунок.
— Це ми з татом тобі купили. Думали, зберемося, приїдемо в Одесу. А бачиш, як вийшло. Усе не так.
Як це назвати? Співпадіння? Доля? Наталія не знала. Але факт лишався фактом: мама пішла з життя рівно в день закінчення декрету. Усі три роки Наталія жила тут. Уже й забула про Одесу. Та й про чоловіка, мабуть, забула б, якби він не приїжджав на свята й відпустку. Допомагав дружині, грався з сином, учив його говорити.
Коли матері не стало, Вадим був в Одесі. Зіна жила у коханого. Мама давно звикла до її постійної відсутності. Та й усі звикли: не дивувалися, не ображалися. Ну хіба сердяться на кішку, яка гуляє сама по собі? Ні. Це її природа, що ж тут поробиш. Усі турботи про похорон знову впали на плечі Наталії.
Наталія багато разів набирала номер сестри. Нічого не вимагала — просто прийти. Але телефон уперто відповідав: «поза зоною досяжності». Зіна на похорон не прийшла.
Тітка Катя знову нишпорила по шафах хижим поглядом і знову радила забрати «цінності».
В голові крутилися зовсім інші думки: на кого залишати квартиру, хто платитиме за комуналку. Сама ж так і не виписалася. Якщо що — борги ляжуть на неї… Потім вирішила: буде платити. Все-таки чудова квартира. Спадок, як не як. Не переломиться — заплатить. Спокійніше так. Зачинила двері. Ключ у Зінки знайдеться. А не знайдеться — байдуже. Надоїло няньчитися.
Повернулася в Одесу. Життя увійшло у звичне русло. Син пішов у садок, завів друзів, почав засипати маму сотнями «чому». Все, як у людей.
У Наталії була змінна робота — доба через троє. Коли вона йшла на чергування, Ілюшка залишався з сусідкою. Він не плакав і не вередував, бо розумів: у мами — робота. Дуже відповідальна робота. У тата — почесна, а в мами — відповідальна. Треба потерпіти. А плакати хлопчикам узагалі соромно! Тато ж не плаче перед відрядженням. І навіть мама! Тож краще вести себе чемно, потерпіти.
Ілюшці подобалося, коли вони з мамою удвох. Можна заснути поруч, уткнувшись носом у той м’який халат, вдихати запах маминих парфумів і думати про хороше: що влітку тато з мамою відвезуть його на море — воно дуже тепле й дуже солоне; що ввечері можна буде випросити морозиво з холодильника або шоколадку з горішками. І мультики подивитися. І казку почути! Добре, що є цей мамин халат!
Цього разу море довелося скасувати. Раптово зателефонувала сестра.
— Наташко, я в лікарні! Ні речей, нічого!
— Зінко, що сталося?
— Наташко! — голос сестри був повен розпачу, — врятуй мене! Більше нікому! Я ж не на три дні, а на кілька місяців лягаю!
Наталія аж сіла. Спитала про хворобу — і мало не впала зі стільця.
Явно набута хвороба через необережний спосіб життя.
— Як? Як ти примудрилася, Зінко, чума ти така!
— Так. Допоможи мені, ну допоможи!
Ну що ж… допомогла. Куди подінешся. Речі збирала похапцем. Ілюшку брати з собою не ризикнула — завезла сина до бабусі й дідуся. Не місце дитині в тій квартирі. І яка ж вона, та Зінка…
Наталія помчала на ринок: купила кілька змін одягу, пару нічних сорочок, шкарпеток, хусточок, футболок, тапочок. Мило, шампунь, гребінець, косметику. Сварилася на себе: усе це можна було й у на місці купити, не тягти з собою важелезну сумку. Але розгубилася. Так буває. І найбезглуздішим поривом було покласти в сумку голубий халат. Улюблений халат. Роздумувати було ніколи: за дві години потяг.
— Наташенько, Наташко! Слава Богу, що ти в мене є…
Наталія терпляче зносила Зінчині примхи, щодня слухала скарги на життя. Звісно, лікарня — не санаторій. Зіна дзвонила, плакала, знову дзвонила й знову плакала, відбираючи у сестри час, гарний настрій і сили… Але Наталія терпіла.
«Хто, якщо не я», — думала вона. Та невдовзі Зіна загубила халат.
Просто загубила.
— А що такого? Подумаєш, халат…
Ось тоді Наталія вперше у житті обірвала розмову з сестрою. Пояснити свій вчинок вона не могла. Душею розуміла, але слів не знаходила.
Ілюшка допоміг. В один із «ледачих» днів, коли все вже давно минуло, він запитав:
— Мамо, а куди подівся твій «ледачий» халат?
Доросла, самостійна, розсудлива жінка раптом розповіла синові — куди.
— Знаєш, мені так шкода тієї речі, так шкода… Тітка Зіна його загубила. Каже, забула покласти в сумку.
Хлопчик одразу відчув стан мами.
— Тітка Зіна вчинила погано. Ти їй подарувала любов, а вона просто забула про неї.
Наталія уважно подивилася на сина.
— Як ти сказав?
Ілюшка відповів їй багатозначним, зовсім недитячим поглядом:
— Ну… той халат був дуже м’який і пухнастий. І смачно пахнув. І ти в ньому була не такою суворою. Узагалі не суворою. І ми смажили сирники. Ти мене більше любила, коли вдягала халат. Це був халат для любові! Отже, ти дуже хотіла подарувати любов тітці Зіні!
Який же він мав рацію!
Наталія поцілувала Ілюшку в маківку. Який чуйний хлопчик, яка тонка душа в цього малого!
— Я тебе дуже люблю. І без халата люблю більше за всіх на світі!
Наталія все ще допомагала Зіні. Але довго так тривати не могло — власна родина теж потребувала уваги і турботи. Спілкування поступово зійшло нанівець: рідкісні дзвінки, кілька слів — і все. Та й колись Зіна не балувала сестру своєю увагою, і Наталія звикла не нав’язуватися. Якщо Зіні буде треба — сама знайде і зателефонує.
Виявилося, так робити не можна. Останнім часом на голову Наталії все частіше сипалися докори:
— Ти переймаєшся лише речами. Думаєш тільки про себе. Тобі байдуже, як там твоя рідна сестра! Мені так самотньо! Невже тобі зовсім не цікаво?
Мабуть, Зіна вибрала не найкращий момент для претензій. У Наталії спалахнуло щось неприємне. Вона не виправдовувалася, не намагалася заспокоїти сестру.
— Ти маєш рацію. Мені зовсім не цікаво, як ти живеш. Так. Я думаю лише про себе. Про себе, свого чоловіка і свою дитину. Пробач.
Наталія відключила телефон. Трохи згодом додала номер сестри у «чорний список».
Вона потім ловила себе на думці, що… зовсім не переймається через сварку. Вадим розвіяв усі її сумніви:
— Досить жити життям невдячної людини. Просто ти тягнеш, а вона їде.
Вона завжди їхала на тих, хто покірно везе. А тепер хай іде пішки.
— А совість, Вадіку?
— А чому б тобі нарешті не пожити без совісті? Просто для себе?
Того року Наталчина родина нарешті поїхала у відпустку на море в Болгарію.
