У маленькому українському містечку, де вулиці ще пам’ятали звуки старих трамваїв, а повітря було наповнене ароматом свіжого хліба з місцевої пекарні, жила родина Кравчуків.
Батько, Петро Іванович, був простим робітником на заводі, де виробляли трактори, а мати, Марія Степанівна, працювала вчителькою в місцевій школі.
Вони одружилися молодими, у 1970-х, і мрії про краще життя були скромними, але щирими. Єдина донька, Соломія, народилася в 1985 році, стала для них центром всесвіту.
Петро Іванович завжди мріяв про власний дім.
“Маріє, у квартирі тісно, як у консервній банці. Дитина росте, їй потрібен простір, сад, де можна бігати босоніж по траві,” – казав він дружині, коли вони ввечері сиділи за кухонним столом, п’ючи чай з малиною.
Марія кивала, бо й сама уявляла, як їхня Соломійка гратиметься в саду, а вони на старості років сидітимуть на ганку, дивлячись на захід сонця.
Тож, ще в молодості, вони почали збирати гроші. Петро брав додаткові зміни на заводі, Марія шила на замовлення сукні для сусідок.
Копійка до копійки – і через десять років, у 1995-му, вони купили ділянку за містом, у селі неподалік.
Будівництво тривало п’ять років. Петро сам мурував стіни, Марія допомагала з внутрішніми роботами.
“Дивися, Соломіє, це буде твій дім. Ми для тебе стараємося,” – говорив батько доньці, яка тоді була підлітком і більше цікавилася модними журналами, ніж цеглою.
Соломія посміхалася, але в душі вже мріяла про велике місто, про Київ чи навіть за кордон.
“Тату, дякую, але я хочу подорожувати, бачити світ,” – відповідала вона, але батьки не звертали уваги, думаючи, що це дитячі фантазії.
Коли будинок був готовий – двоповерховий, з великим садом, де росли яблуні та вишні, – вони оформили його на доньку. “Це твій подарунок, доню.
Ми з мамою сподіваємося, що на старості ти нас забереш до себе. Будемо жити разом, як одна родина,” – сказав Петро, вручаючи документи.
Соломія обійняла їх: “Звичайно, тату! Обов’язково! Я вас ніколи не покину.” Ті слова були щирими тоді, але життя змінило все.
Соломія виросла красивою та амбітною. Після школи вступила до університету в Києві на економічний факультет. Там вона познайомилася з хлопцями з багатих сімей, почала ходити на вечірки, мріяти про кар’єру в Європі.
“Мамо, тут у Києві все так швидко рухається. Я хочу жити в Берліні чи Парижі, заробляти справжні гроші,” – розповідала вона по телефону.
Марія зітхала: “Доню, а як же ми? Будинок чекає на тебе.” Соломія заспокоювала: “Не хвилюйся, мамо. Я повернуся, і ми будемо жити разом. Обіцяю.”
Після університету Соломія знайшла роботу в київській фірмі, що займалася імпортом. Зарплата була добра, але їй хотілося більшого.
Вона познайомилася з Андрієм, молодим бізнесменом, який мав зв’язки в Німеччині. “Соломіє, поїдьмо разом. Там можливості – небо! Продамо той старий будинок, купимо квартиру в Берліні,” – шепотів він їй на вухо під час романтичних вечерь.
Спочатку Соломія вагалася: “Але батьки… Вони на мене покладаються.” Андрій сміявся: “Вони зрозуміють. Життя одне, не можна жити чужими мріями.”
Рішення дозріло поступово. Соломія почала шукати покупців на будинок. “Це хороша інвестиція, – казала вона ріелтору. – За містом, свіже повітря, великий сад.” Ціна була привабливою – 150 тисяч доларів.
Покупці знайшлися швидко: молода сім’я з Києва, яка шукала спокій від міського шуму. “Ми хочемо тут виховувати дітей,” – сказали вони, підписуючи угоду.
Соломія не сказала батькам ні слова. Навпаки, коли дзвонила, запевняла: “Тату, я ремонтую будинок. Скоро запрошу вас. Будемо жити разом, як ви мріяли.”
Батьки тим часом старіли. Петро вийшов на пенсію, Марія теж. Квартира в місті стала тісною, рахунки за комуналку – важкими.
“Маріє, може, продамо квартиру і поїдемо до Соломії? Не хочемо приїжджати порожніми руками,” – запропонував Петро.
Марія погодилася: “Так, доню буде рада. Ми їй допоможемо грошима.” Вони продали квартиру за 50 тисяч доларів – всі заощадження життя.
“Соломіє, ми приїдемо через тиждень. Готуємося!” – подзвонив батько. Соломія, вже з квитками до Берліна в кишені, відповіла: “Чудово, тату! Чекаю на вас.”
Але коли батьки приїхали – з валізками, повними речей і подарунків, – двері відчинили незнайомці. “Добрий день, ви хто?” – запитала молода жінка з дитиною на руках.
Петро зблід: “Ми батьки Соломії. Це наш… її будинок.” Новий господар, чоловік, здивовано відповів: “Вибачте, але ми купили цей будинок місяць тому.
Соломія сказала, що все в порядку, батьки в курсі.” Марія заплакала: “Боже, що це? Доню, де ти?” Вони подзвонили Соломії, але телефон був вимкнений.
Лише пізніше прийшло повідомлення: “Вибачте, батьки. Я поїхала до Німеччини. Будинок продала, бо хочу нове життя. Гроші ваші я залишила на рахунку. Люблю вас.”
Батьки стояли на порозі чужого тепер дому, з валізками в руках. “Петре, що робити? Квартиру ми продали…” – шепотіла Марія.
Петро, стримуючи сльози, відповів: “Знайдемо вихід. Не можемо ж на вулиці жити.” Вони пішли до села, до старої знайомої, тітки Галини, яка дала притулок на ніч.
“Діти, як так? Соломія завжди була такою милою,” – зітхала тітка, наливаючи чай.
Наступні дні були пеклом. Гроші від продажу квартири лежали на рахунку, але будинок був втрачений. Петро пішов до нотаріуса: “Чи можна оскаржити продаж?” Нотаріус похитав головою: “Будинок був оформлений на доньку. Вона мала право.”
Марія дзвонила Соломії щодня, але відповіді не було. Лише через тиждень прийшов дзвінок з невідомого номера. “Мамо, не плач. Я в Берліні, з Андрієм. Ми відкриваємо бізнес. Ви можете зняти квартиру в місті,” – сказала Соломія холодно.
Марія закричала: “Доню, як ти могла? Ми для тебе все віддали!” Соломія відповіла: “Ви самі вирішили продати квартиру. Я не просила. Життя – це вибір.” І поклала слухавку.
Батьки оселилися в дешевій орендованій квартирі в сусідньому містечку. Петро знайшов підробіток на фермі, Марія – доглядала за сусідськими дітьми.
“Маріє, ми виживемо. Головне – здоров’я,” – казав Петро, але в очах була порожнеча. Вони згадували минуле: як Соломія маленькою бігала по саду, як вони будували будинок цеглина за цеглиною.
“Може, вона повернеться? Зрозумівши помилку,” – сподівалася Марія.
Минув рік. Соломія в Берліні жила розкішно. Квартира в центрі, модні вечірки, бізнес з Андрієм процвітав – імпорт українських продуктів.
“Андрію, батьки дзвонили знову. Кажуть, що бідують,” – скаржилася вона. Андрій знизав плечима: “Це їхні проблеми. Ти ж надіслала гроші.” Соломія кивнула, але вночі не спала, згадуючи батьківські обійми.
Одного дня Петро занедужав. Марія подзвонила Соломії: “Доню, батько в лікарні. Приїдь, будь ласка.” Соломія вагалася, але полетіла.
У лікарні побачила батька – старого, слабкого. “Доню… Ти прийшла,” – прошепотів Петро. Соломія заплакала: “Тату, вибач. Я була егоїсткою.” Марія обійняла її: “Головне, що ти тут.”
Але зрада не забувається легко. Петро одужав, але родина змінилася. Соломія почала надсилати гроші, відвідувати, але довіра була підірвана.
“Ми думали, ти нас забереш,” – сказала якось Марія. Соломія відповіла: “Я заберу. Обіцяю по-справжньому.”
Історія тривала. Соломія розлучилася з Андрієм, повернулася до України, купила новий будинок для батьків.
“Це моя спокута,” – сказала вона.
Батьки пробачили, бо любов сильніша за зраду. Але шрам залишився – нагадування, що плани життя можуть руйнувати серця.
Віра Лісова
