“Будеш мати велике щастя і п’ятнадцять років самоти. Рівно п’ятнадцять. Ні днем більше, ні днем менше”: Оксана у ворожіння не вірила, але циганка щось таки знала

Під вечір почало добряче підмерзати. Оксана вийшла з бібліотеки і мало не впала на сходах. Чобітки її зовсім не слухались.

Тротуаром вона ступала досить обережно. Задумалась про одногрупника Маркіяна, який через свої залицяння дихнути не дає, і… опинилася в обіймах високого, міцного парубка. Джерело.

– Ой! – знітилася, а потім засміялася дівчина.

– Назаре, ти упіймав зиму у квітчастій хустині, – пожартував товариш Оксаниного «рятівника». – Ми вас не відпустимо саму, проведемо, куди треба. А ви за це скажете своє ім’я.

– Оце знайшли таємницю. Оксана я.

– Актриса? З фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки»? А я гадаю: на кого ж ви схожа?

– Студентка, а не актриса, – засміялася дівчина. – На історичному вчуся в педінституті.

– Тримайтеся за мою руку.

Але Оксана узяла під руку Назара.

Її дівчата-однолітки носили шапки. Модно. А Оксана любила хустки. Вони їй личили. У квітчастих хустинах дівчина справді була схожа на актрису з гоголівських «Вечорів». Ще й ім’я однакове.

Подруги, які бачили, як тендітна Оксана дріботіла біля Назара, запитували, де натрапила на такого здорованя. Щоправда, дівчатам більше подобався його товариш. Симпатичний. А здоровань якийсь простакуватий.

– Він мені побачення призначив.

– Цей гарненький? – поцікавилась подруга Марійка.

– Ні, цей височенький.

– Тоді, Оксанко, знайом з його товаришем. Буде мій, – засміялася Марійка. – Як його звати?

– Сергієм.

…Оксана не наважувалася знайомити Назара зі своїми батьками. До міських хлопців батько ставився не вельми прихильно. Особливо після того, коли їхня сусідка Зоя привезла з міста дитину замість диплома. Малій уже чотири роки, а люди й досі Зойку в зубах носять.

А Назарові мати радила не задивлятися на вродливих дівчат, щоб потім не шкодувати. А Оксана така гарна.

Оксана з Назаром уже рік зустрічаються. А Марійка з Сергієм тим часом до весілля готуються.

– Дружкою в мене будеш, Оксанко. А Назар – дружбою в Сергія. Наступна забава ваша.

Назар з Оксаною виходили з магазину. А їм на зустріч…

– Моя мама, – знітився хлопець.

– Де ж ти таку красуню знайшов, сину? Вона ж на актрису подібна.

– Так, мамо, – зітхнув. – На Оксану, наречену Вакули.

– Справді! Вам, красуне, личить хустина. Чому ж ти, Назаре, не запрошуєш дівчину в гості на мої пиріжки? І батько буде радий.

– Мамо, я… ви.

…Назарові батьки гарно сприйняли Оксану. Не переймалися, що вона сільська дівчина. І коли Назар провів Оксану, мати мовила:

– Одружуйся. Серцем відчуваю: гарна дитина.

– Ви ж мамо, казали, не заглядати на вродливих дівчат.

– Казала… Ну, казала. Але Оксана… Вона добра.

– І розумна, – додав батько. – От, тільки дрібненька, – пожартував.

Оксана хвилювалася, коли їхала з Назаром до себе додому. Мати знала, що донька зустрічається з міським хлопцем. А батько ще ні.

Роман дивився на міцного здорованя. Донька біля нього така маленька.

– На руках її мусиш носити, – серйозно мовив Роман до хлопця, а очі сміялися.

– Буду, – відповів Назар.

Коли повернулися до міста, на автовокзалі циганка причепилася.

– Не вірю у ворожіння, – засміялася Оксана. – Неправда все це.

– Будеш мати велике щастя і п’ятнадцять років самоти. Рівно п’ятнадцять. Ні днем більше, ні днем менше.

Назар «позолотив» руку циганці, аби та відчепилася.

Ті, хто знав Назара й Оксану, казали: про них любовні романи можна писати. Жартували: мабуть, Назар свою дружину на «ви» кличе. Бо так уже дмухає на неї. Так оберігає. На руках носить.

А він і справді носив Оксану на руках. Від щастя. А коли народилися двійнята – Марійка з Сергійком (дітей назвали на честь своїх найкращих друзів), Назар і пелюшки прав, і каші варив, і ночами до малих вставав.

Назарова мама кликала невістку донею. А сусідки аж мліли, коли вона хвалила Оксану.

– Ой, Митрофанівно, дуже гарна ваша невістка. Певно, в школі за нею всі вчителі-чоловіки заглядають.

– Артистка… Як зав’яже ту квітчасту хустину.

– Треба Назарові за Оксаною в чотири ока дивитися. Бо, хтозна.

– Цитьте! І не заздріть! – відповідала на те Назарова матір. – І не обмовляйте моїх дітей. Вам би таких невісток.

От, і Зойка, сусідка, при першій-ліпшій нагоді запитувала Оксану:

– Що ти знайшла в Назарові? Не красень. Ручища, як лопаті в млині. Велетень якийсь. За тобою ж стільки хлопців сохнуло.

Минали роки. Час не спив Оксаниної вроди. І кохання. Виросли Марійка з Сергієм. А Назар і далі дивиться на дружину таким поглядом, як у той день, коли упіймав її у свої обійми.

…Назара не стало зимового дня.

Дуже сумувала Оксана. Її розраджували дві Марії – донька і подруга. І два Сергії – син і Назарів товариш. А вона плакала, мов мала дитина, яка загубила іграшку, що важила для неї півсвіту. Для Оксани ж Назар був цілим світом.

– Як жити без нього? – запитувала сама в себе.

– Тепер зізнаюся, – мовила подруга, – колись ми з дівчатами не вірили, що ти вийдеш заміж за Назара. Ти ж красуня, хоч картини пиши. А потім ми вами захоплювалися. Ти завжди щастям світилася.

– Марусю, в Назара душа була світла, наче в ангела. І добра, як у дитини. За те й кохала.

Читайте також: “Поки була в Італії – заробила пройдисвіту на квартиру. А коли додому приїхала, донька до “психушки” відправила”

Оксані часто снився Назар. Мабуть, тому, що її думки і спогади крізь міріади зірок летіли до коханої душі. А ще вона часто звертала на вулицю, де колись зустрілася з Назаром. Зупиниться. Згадає. Зітхне.

Оксана відійшла у засвіти тихо. У сні. Навіть ніхто не очікував. Не хворіла. Звечора збиралася до храму і на могuлу до Назара. Завтрашній день – особливий для Оксани. День її болю і смутку. Рівно п’ятнадцять років тому не стало коханого.

Оксанина дyша відлетіла на Небеса над ранок. Ні днем раніше, ні днем пізніше, коли не стало Назара. Циганка таки щось знала.

Автор – Ольга Чорна

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram