Будиночок для тітоньки, або бідна родичка приїхала пожити
— Мамо, як ти могла пообіцяти будинок тітці Віці?! — Олеся з подивом дивилася на матір, Дар’ю Іванівну, і не знала, плакати чи сміятися. — Ми вже виклали оголошення про здачу будинку на травневі. Завтра потенційні орендарі приїдуть дивитися…
— Виклали оголошення? — задумливо перепитала Дар’я Іванівна.
— Так!
— Значить, знімайте його з публікації. Ми не можемо залишити Вікторію в такій ситуації. Зрештою, Юра — мій брат. І за його гріхи має розплачуватися не лише дружина. Ми теж не повинні залишатися осторонь.
Олеся мовчки дивилася на матір і хитала головою.
Увечері відбулася важка розмова.
— Що? Мій будинок чужій тітці? — чоловік Олесі, Тьома, навіть перепитав дружину, коли та розповіла йому про розмову з матір’ю. — З якого це дива?
— Мама сказала, що ми повинні допомогти.
— Я твоїм родичам точно нічого не винен. І ти теж.
— Там така ситуація… Дядько Юра, як виявилося, був у боргах як у шовках. Набрав позик і не зміг розплатитися. Тепер тітці Віці ніде жити. У неї хочуть будинок відібрати за борги, який у спадок від дядька Юри їй перейшов.
— Хочуть відібрати і виселяють — це різні речі.
— Вона сказала, що хтось із колекторів приходив, пригрозив, що її будинок «спалять», якщо вона платити не буде. Тітка Віка боїться там жити, каже, що зараз за три копійки людей життя лишають, а тут вартість будинку!
— Лесю, але нам теж гроші потрібні. А наш будиночок — це єдиний варіант підзаробити…
Будиночок у селі дістався Тьомі від бабусі. Перший час вони приїжджали туди на шашлики, але потім вирішили, що дачне життя не для них, і стали там бувати рідко. Пізніше, щоб майно не простоювало, було вирішено щоліта здавати дачу сім’ям з дітьми.
Будинок приносив непоганий дохід, і в сімейному бюджеті це був приємний бонус. Торік подружжя так потоваришувало з орендарями, що домовилися про те, що цього року сім’я Фролових приїде знову. На травневі не вдалося, але на червень домовленість уже була. Щоправда, на словах.
І раптом… усе пішло шкереберть.
— І що, нам тепер своїх гостей скасовувати? Через неї? — обурювався він. — Та ще й комуналку, газ, усе за наш рахунок? І хто вона нам взагалі? Дружина покійного брата твоєї мами.
— Я знаю. Але мамі шкода її. Каже, та у відчаї, грошей у неї немає. Дядько Юра на спорті так помішався, що жодної ставки не пропускав. А коли гроші скінчилися, брав позики. От і набрав… Загалом, там усе погано…
— А діти її? Чому не можуть допомогти?
— У доньки дитина скоро буде, третя. Сама живе в квартирі у свекрухи. Куди туди ще й Вікторію?
— Не знаю. Але мені це дуже не подобається.
— Мені теж, але ти ж пам’ятаєш, як дядько Юра нам допоміг…
— Тільки не кажи, що це він мене на роботу влаштував! Мене взяли, бо я підійшов на вакансію, а не по знайомству. Твій дядько просто обмовився, що шукають майстра.
Олеся розуміла чоловіка, але й тітку зрозуміти могла. Нікому не побажаєш у 50 років залишитися вдовою, та ще й із боргами чоловіка. На щастя, борги перейшли тільки на дружину: сестру та інших родичів така доля минула.
Після довгих прирікань, поступок, умовлянь, Вікторія таки отримала дозвіл на проживання. Травневі свята вона зустріла в будинку Олесі та Тьоми з валізами та коробками.
— Спасибі, люди добрі! Як же мені пощастило, що в мене є такі розуміючі люди.
— Тьотю Вік, а як ви борги виплачуватимете? — спитала Олеся, допомагаючи тітці з переїздом.
— Я підробіток взяла. Печу торти на замовлення.
— А де ви їх будете пекти тепер? — напряглася Олеся.
— У вас же є духовка на дачі. От і буду пекти.
Олеся підтиснула губи.
— Не хвилюйся, рахунок за енергію оплачу. — Тут же додала Вікторія.
— Ну, будь ласка, — тихо сказала Олеся, подумавши, що якщо так, то гаразд.
Вікторія обжилася швидко.
Чіткі терміни не обговорювали, але малося на увазі, що жінка поживе до літа. Поки збирає гроші, а також поки триває розгляд щодо боргів чоловіка. Вона сподівалася, що все владнається і її визнають банкрутом або знайдеться інше вирішення проблем. Якісь схеми продумувала, консультувалася… Олеся та Дар’я Іванівна не вникали в суть.
Спочатку Віка говорила: «тільки на пару тижнів». Потім — «до початку червня». А влітку й зовсім перестала говорити про терміни.
— Лесю, я не зрозумів, а твоя тітка назавжди в нас прописалася? — спитав Тьома в середині літа. — Мені вже Фролови телефонували, вони відпустку на серпень взяли, до нас планують їхати. Ми їм обіцяли.
— Я не знаю, Тьомо. Але тітка Віка вічно в сльозах, я вже боюся їй телефонувати.
— Ти боїшся, а я ні. Давай номер. Я сам із нею вирішу.
Увечері Олесі зателефонувала мати.
— Я, звісно, розумію, що гроші важливіші за сімейні зв’язки, але твій чоловік надто злий! — сказала Дар’я Іванівна.
— Мамо, ти про що?!
— Він телефонував Вікторії й сказав, що дає їй тиждень, щоб з’їхати.
Олеся мовчала.
— Якби в мене була подібна ситуація, ви б і мене так… на вулицю як собаку вигнали?!
— Мамо! Це зовсім інше! — Олеся не витримала й підвищила голос. — Ти не плутай ввічливість і нахабство. Якщо чесно, тітка Віка взагалі не збирається з’їжджати! Вона в нас відкрила пекарню! Ти б бачила рахунки за електрику!
— Вона ж усе оплачує!
— Вона тільки обіцяє, що оплатить, але по факту, рахунки накопичуються, а вона нас годує обіцянками! А в нас, знаєш, не банк, ми гроші не друкуємо!
— Гаразд, пришли мені рахунки. Я сама оплачу. — Сухо сказала Дар’я Іванівна.
Звісно, з матері брати гроші Олеся не стала. Питання знову залишилося відкритим.
— Що будемо з Фроловими робити? — за тиждень спитав чоловік, дивлячись на дружину впритул. Йому не подобалася ситуація з дачним будинком.
— Я… я не знаю, Тьомо. Якби я знала, що так вийде, то не пустила б тітку Віку. А тепер… з поліцією, чи що, її виселяти? Та й начебто шкода людину. У неї там поки нічого не вирішилося. Суди, пересуди йдуть…
— Чужі проблеми, а вирішувати нам, — кинув Тьома й пішов. Він злився на м’якотілість дружини, але й вирішувати питання «силою» не міг.
Зрештою Олеся вирішила знайти Фроловим варіант будинку на серпень, щоб хоч якось вибачитися перед приятелями за зірвану домовленість.
Того вечора Олеся гортала соцмережі. Цілком випадково натрапила на допис про здачу будиночка. Фотографії були непогані — свіжий ремонт, недалеко від міста… Щоб точно переконатися в тому, що це не фейк, Олеся зателефонувала за вказаним номером.
— Так? — на телефонний дзвінок відповів рієлтор.
— Я з оголошення.
— Приїжджайте, дивіться. Можна завтра.
— На вихідні можна?
— Так. Зранку.
Олеся зателефонувала Фроловим, і вони разом поїхали до рієлтора. Адресу їм заздалегідь не дали, рієлтор боялася, що «заберуть замовлення і будуть працювати з власником напряму».
Практично із «зав’язаними очима» їх довезли до місця… І, як виявилося, це місце було дуже знайомим.
На вулиці Садовій стояв будинок тітки Віки.
Олеся не повірила своїм очам. Вони зайшли в будинок, оглянули його… Усе збігалося. Щоправда, коли вона була тут у гостях, років п’ять тому, був інший, старий ремонт.
«Добре, що Тьома не поїхав…» — подумала Олеся червоніючи.
— Ну що? Будете знімати?
— А чому здають? — уточнили Фролови, вони не підозрювали ні про що, будинок їм сподобався.
— Господиня вирішила підзаробити. Їй будинок не потрібен, вона в родичів зараз гостює.
— А… Ну ми обговоримо… подумаємо… — сказала Олеся, відводячи друзів убік.
— Ти чого?
— Я раптом зрозуміла, що наш будинок буде до серпня вільний. — Сказала вона Фроловим. — Поки не давайте завдаток.
Увечері Олеся зателефонувала матері і все розповіла.
— Та не може бути! Ти, певно, переплутала. Ти ж давно не була в дядька Юри. Могла й забути…
— Звісно, не виключено. Але фото в рамці на стіні видало господарів. Тітонька Віка вирішила заробити всіма можливими способами. І якщо чесно, я вже не впевнена, що в неї дійсно проблеми.
— Вона просто хоче скоріше розібратися з боргами… — виправдала Віку Дар’я Іванівна.
— Ага. Напевно.
Олеся все ж не стала приховувати цю новину від чоловіка.
Тьома присвиснув:
— Ну й нахаба. Тобто вона під приводом боргів приперлася до нас, а сама свій будинок за гроші здає?
— Так… І все це під розмови про те, як їй нікуди йти.
Олеся не стала влаштовувати скандал з гарячого. Вона зателефонувала доньці тітки Віки й ненав’язливо спитала про ситуацію в сім’ї, про спадок покійного дядька Юри. Виявилося, що борги дійсно були, але їх розмір… Вісімнадцять тисяч гривень. Ні про яке виселення й мови не було — борг уже погасили. Все. Будинок залишився за нею, без загроз і втрат.
— А чому ти питаєш? — уточнила сестра.
— Та я просто хотіла якось допомогти твоїй мамі.
— Ви й так допомагаєте! Дякуємо вам. Вона вже грошей накопичила, ремонт зробила в будинку і до осені — зими, мабуть, з’їде… Так що ось.
Олеся поклала телефон у змішаних почуттях. З одного боку, вони з чоловіком зробили добру справу — допомагаючи родичці накопичити на майбутнє, але з іншого… Їх нахабно водили за носа.
Коли Олеся приїхала в сільський будинок, Вікторія сиділа на веранді з кухлем молока і щойно спеченими кексами.
— Гарний день, правда? — усміхнулася вона. — Я б почастувала кексами, та всі на продаж… не знала, що приїдеш, замісила б більше. — Запхавши в рота залишок кекса, промимрила Вікторія.
— Ага, — кивнула Олеся, тримаючи в руках роздруківку з сайту нерухомості. — Ви не хочете мені пояснити, чому ваш будинок здається?
Вікторія зблідла. Спробувала викрутитися:
— Олесю, я… Просто подумала, що так буде простіше розплатитися з боргами. Я ж одна… Скоро старість, знаєш як важко…
— Ви просто вирішили використати нас. Обманули мою матір, а вона за вас так хвилювалася! І про борги добре придумали, знали, що ніяк не перевірити! Спадщина ж ваша! Але на щастя, донька у вас більш чесна. Все розповіла.
— І що ж тепер… Мені рієлтор сказав, що будинок дивилися днями, готові зняти… — пробурмотіла Вікторія.
— Не готові. Вони наш будинок знімають. Ось договір. А вас я прошу — з’їхати. І не забудьте оплатити комуналку. Інакше борги будуть на вас більш серйозні, Тьома готовий звернутися до суду!
Переїзд Вікторії возз’єднався виявився гучним. Були сльози, умовляння, звинувачення в черствості. Навіть Дар’я Іванівна втрутилася:
— Олесю, ну не жени ти людину! Вона ж… рідня все ж таки. Хай уже до осені поживе!
— Мамо, вона здавала свій будинок за гроші. Обдурила всіх. Рідня так не чинить!
На це в матері не було аргументів. Вона, нарешті, зрозуміла, що дружина брата надто хитра і жадібна, щоб її жаліти.
Щойно Вікторія вивезла свої пожитки, Тьома й Олеся поміняли замки. Гостей вони прийняли вчасно. А з Вікторією більше ніхто з родини не спілкувався.
