– Будинок на морі запишемо на Олену, у неї діти маленькі, – сказала Галина Петрівна, й поставила чашку на стіл.

– Будинок на морі запишемо на Олену, у неї діти маленькі, – сказала Галина Петрівна, й поставила чашку на стіл.

Я підвела очі від телефона. Свекруха сиділа навпроти, пряма, з діловим виразом обличчя. На кухні пахло кавою, але мені різко розхотілося її пити.

– Який будинок? – спитала я.

– Ну твій же. Юра каже, що ви там все одно не буваєте. А Олені треба. Діти маленькі, треба вивозити на повітря.

Я повільно відклала телефон. Мені п’ятдесят чотири, я звикла до того, що свекруха любить розпоряджатися. Але те, що вона зараз сказала, було навіть для неї занадто.

– Це будинок моєї мами, – відповіла я рівним голосом.

– Ну і що? Сім’я ж. Олені з дітьми потрібніше. Ти ж не проти сім’ї?

Юра сидів поряд зі мною і мовчав. Навіть не підвів очей. Я зрозуміла, що вони обговорили це без мене. Галина Петрівна продовжувала, ніби нічого не сталося. Вона дістала з сумки якісь папери і поклала їх переді мною.

– Тут Юра знайшов зразки договорів дарування. Нотаріус сказав, це швидко оформляється. Кілька днів, і все готове. Юра поїде з тобою, допоможе.

Я взяла аркуші в руки. Це справді був типовий договір дарування з порожніми полями для імен. Свекруха все продумала. Навіть не спитала, чи згодна я.

– Я нікуди не поїду, – сказала я.

– Світлано, ну чого ти впираєшся? – вперше подав голос Юра. – Мама має рацію. Олена з дітьми там відпочине, а ми там і так рідко буваємо.

– Рідко буваємо – це твоя проблема. Будинок мій. І маминої пам’яті.

Галина Петрівна скривилася.

– От знову почалося. Усе своє, своє. Сім’я має допомагати одне одному. Тобі що, шкода будинку для племінників Юри?

– Це діти вашої дочки. І будинок не ваш, щоб ним розпоряджатися.

Свекруха випрямилася. Голос став холодним.

– Світлано, не забувайся. Будинок куплений у шлюбі. Отже, Юра має на нього половину прав. Ми можемо вирішити і без тебе.

Я мовчала. Я знала, що це неправда. Але викладати всі карти одразу не хотілося. Галина Петрівна продовжувала, впевнена у своїй правоті.

– Тобі ж усього сорок два було, коли будинок купили. Звідки у тебе гроші? Юра тоді якраз отримав премію. Пам’ятаєш? Це його гроші пішли на будинок.

Юра кивнув.

– Мама має рацію. Я тоді з премії половину дав. Ти ж пам’ятаєш.

Я дивилася на них обох. Юра справді тоді отримав премію. Але на будинок він не давав жодної копійки. Будинок купувала моя мама у дві тисячі дванадцятому році. Вона продала дачу під Києвом і на ці гроші купила будинок в Затоці. Оформила на мене. Сказала, що хоче, щоб у мене був свій куточок.

Але Галина Петрівна цього знати не хотіла. Вона вирішила, що будинок сімейний, що Юра на нього має права, і тепер вона може ним розпоряджатися.

– Світлано, давай без примх, – сказала вона втомлено. – Юра завтра вільний, поїдете до нотаріуса. Оформите все по-людськи. Діти чекати не можуть. Олена путівки купує на липень.

Я встала. Сіла назад. Взяла телефон. Поклала його. Потім знову взяла.

– Які путівки?

– У табір. Їй треба дітей влаштувати. А з будинком зручніше. Поруч з табором.

– Отже, вона вирішила, що будинок її?

Галина Петрівна знизала плечима.

– Ну а хто? Ти там все одно не живеш. А Олені треба. У неї діти маленькі. Дівчинці вісім, хлопчику шість. Їм море корисне.

Я подивилася на Юру. Він сидів і дивився у вікно. Зрозумів, що я дивлюся, і відвернувся.

– Юро, ти справді думаєш, що можеш розпоряджатися будинком?

– Світлано, годі. Будинок у шлюбі. Отже, спільний. Ти ж сама казала, що хочеш допомагати сім’ї. Ось і поможи. Олені зараз важко. Чоловік грошей не дає. А мамі допомогти нічим. Пенсія маленька.

– І тому ти вирішив віддати мій будинок?

– Не віддати. Подарувати. Це ж сім’я.

Я набрала номер мами. Вона завжди рано вставала. Зараз напевне не спала. Зачекала три гудки, поклала слухавку. Галина Петрівна провела поглядом мій жест і всміхнулася.

– Мамі своїй дзвониш? Думаєш, вона тебе підтримає? Вона сама тоді казала, що будинок для всієї родини.

Я цього не пам’ятала. Мама ніколи так не казала. Вона подарувала будинок мені. Тільки мені. Але пояснювати це зараз було марно.

– Галино Петрівно, ви ж розумієте, що не маєте права розпоряджатися чужим будинком?

– Не чужим. Юриним. Він мій син. Я маю право захищати його інтереси. Ти ж бачиш, що він каже. Він згоден. Отже, і ти маєш погодитися.

Юра мовчав. Галина Петрівна встала і підійшла до вікна. Постояла, потім обернулася.

– Світлано, я не хочу з тобою сваритися. Але діти важливіші. Олена моя дочка. У неї важкий період. Чоловік майже пішов. Грошей немає. Роботи немає. А діти є. Ти ж не безсердечна. Ти ж сама мати. Постав себе на її місце.

Я не була матір’ю. У нас із Юрою дітей не було. Галина Петрівна це знала. І саме тому говорила про Олену та дітей. Докоряла мені цим, як завжди.

– Олена може винайняти будинок на літо. Або квартиру. Я не проти, щоб вона жила в моєму будинку. Але дарувати його я не буду.

– Винайняти на які гроші? – Галина Петрівна підвищила голос. – Ти що, зовсім? Олена сидить без грошей. А будинок пустує. Це ж нерозумно. Подаруй, і все. Раз підпишеш папери, і питання закрите.

Юра нарешті подивився на мене.

– Світлано, мама має рацію. Ти собі навіть не уявляєш, як Олені важко. Я їй давав гроші минулого місяця. Сорок тисяч гривень. А цього місяця вона знову просить. Це не вихід. Треба допомогти раз і назавжди.

– Подарувати будинок – це допомогти раз і назавжди?

– Так. У неї буде де жити влітку. Діти будуть на морі. Вона зможе підробити там, здавати кімнати туристам. Це ж логічно.

Я не витримала.

– Логічно було б запитати мене.

Галина Петрівна сіла назад. Голос став м’якшим.

– Світлано, ну чого ти сердишся. Ми сім’я. Юра тебе любить. Я тебе поважаю. Але ти маєш розуміти. Олені погано. А у тебе є можливість їй допомогти. Ти ж добра. Не відмовляй.

Я подивилася на неї. На Юру. Зрозуміла, що вони все вирішили. Без мене. І тепер чекають, коли я погоджуся.

– Я подумаю, – сказала я.

– Ні, ти не будеш думати, – Галина Петрівна знову стала суворою. – Завтра вранці Юра забере тебе о десятій. Ви поїдете до нотаріуса. Я записала. У нотаріуса Раїси Борисівни. Вона нас знає. Усе оформить швидко.

– Я не поїду.

– Поїдеш.

– Ні.

Юра встав.

– Світлано, годі. Ти ставиш мене в незручне становище. Олена знає, що ми їй допоможемо. Мама їй сказала. Діти чекають. Ти що, хочеш, щоб я виглядав брехуном перед сестрою?

– Я не обіцяла Олені будинок.

– Але я обіцяв. Від нашого імені. Ми ж чоловік і дружина. Чи вже ні?

Юра давав мені зрозуміти, якщо я відмовлюся, він цього не забуде. Галина Петрівна кивнула.

– От і правильно, Юро. Світлана має розуміти, що сім’я – це не тільки права, а й обов’язки. Вона живе з тобою двадцять шість років. Користується твоєю зарплатою. А коли треба допомогти твоїй сестрі, раптом стала не рідною.

Я встала і вийшла з кухні. Пройшла в спальню. Зачинила двері. Сіла на ліжко. Дістала телефон. Відкрила галерею. Там були фотографії будинку. Невеликий, білий, з синіми віконницями. Мама дуже любила цей будинок. Вона там жила колись. Відійшла у вічність три роки тому. Якось сказала мені: «Будинок твій. Бережи його. Не віддавай нікому».

Я вийшла зі спальні. Повернулася на кухню. Галина Петрівна і Юра сиділи і про щось перемовлялися напівголосно. Побачивши мене, замовкли.

– Я не підпишу дарування, – сказала я.

Галина Петрівна зітхнула.

– Світлано, ти вперта. Але я тебе розумію. Добре. Давай так. Юра оформить будинок на себе. Половину. За законом він має право. А потім подарує свою половину Олені. Тобі не треба буде нічого підписувати. Влаштує?

Я подивилася на Юру. Він кивнув.

– Так. Я сьогодні з’їжджу до юриста. Дізнаюся, як це зробити. Мама має рацію. Якщо будинок куплений у шлюбі, я маю право на половину. Це за законом.

Я дістала з сумки ключі від будинку. Поклала їх на стіл.

– Юро, візьми ці ключі. З’їзди в Затоку, подивися, в якому стані будинок. І заодно подивися на документи. Вони лежать у сейфі. У спальні. Код один-сім-нуль-п’ять.

Юра подивився на мене здивовано.

– Навіщо мені дивитися документи?

– Щоб зрозуміти, хто господар будинку.

Галина Петрівна нахмурилася.

– Світлано, ми все зрозуміли. Будинок куплений у шлюбі. Отже, Юра господар нарівні з тобою. Що там дивитися?

– Подивися, – повторила я. – З’їзди. Чи не треба?

Юра взяв ключі.

– Добре. Я з’їжджу. Завтра. Подивлюся.

– Договір купівлі-продажу лежить у червоній теці. На верхній полиці. Справа.

Галина Петрівна встала.

– Світлано, я бачу, що ти нервуєш. Добре. Юра з’їздить. Усе перевірить. Але договір дарування ти все одно підпишеш. Це питання часу. Олена чекати не може.

Я промовчала. Галина Петрівна пішла. Юра залишився. Сів навпроти мене. Подивився винувато.

– Світлано, вибач. Мама буває наполегливою. Але вона переймається за Олену. Ти ж розумієш.

– Я розумію. Але будинок мій. І віддавати його я не буду.

– Світлано, ну давай по-людськи. Олена справді в проблемі. Чоловік її залишив. Грошей немає. Роботи немає. А діти є. Будинок урятував би її.

– Будинок не моя справа. Олена твоя сестра. Допомагай сам. Але якимось іншим чином.

– Отже, ти проти сім’ї?

– Я проти того, щоб мене обманювали. Будинок купила моя мама. Не ти. Не ми. Моя мама. У дві тисячі дванадцятому році. До того, як ти отримав свою премію. Вона продала свою дачу і купила будинок в Затоці. У тебе до цього будинку немає жодного стосунку.

Юра помовчав. Потім встав.

– Гаразд. Я з’їжджу. Подивлюся. Але якщо виявиться, що я маю рацію, ти перепросиш.

– Домовилися.

Він пішов. Я залишилася сама. Сіла до столу. Допила холодну каву. Подумала про те, що Юра не пам’ятає, як купувався будинок. Або пам’ятає, але сподівається, що я не доведу.

Уранці Юра зібрався і поїхав. Я залишилася вдома. Зайнялася справами. Прала, готувала, прибирала. В обід задзвонив телефон. Галина Петрівна.

– Світлано, Юра сказав, що ти віддала йому ключі. Це добре. Отже, ти згодна. Я Олені зателефонувала. Вона дуже рада. Діти в захваті.

– Галино Петрівно, я нічого не обіцяла. Юра поїхав перевірити документи.

– Документи? Які документи? Юра сам казав, що будинок куплений на його премію.

– Юра помилився. Будинок купила моя мама. На свої гроші. І оформила на мене.

Галина Петрівна помовчала.

– Світлано, я не хочу з тобою сваритися. Але ти не маєш рації. Юра пам’ятає. Він дав гроші.

– Це не факт. Премію він отримав восени дві тисячі дванадцятого року. А будинок мама купила навесні. У квітні. Юра тоді грошей ще не отримував.

– Звідки ти це пам’ятаєш?

– Бо я була з мамою, коли вона його купувала. Я пам’ятаю дату. Дванадцяте квітня дві тисячі дванадцятого року. Юра в цей час був у відрядженні. У Львові.

Галина Петрівна поклала слухавку. Я зрозуміла, що вона зателефонує Юрі. Попросить його перевірити. А Юра відчинить сейф. Знайде договір. І побачить, що я маю рацію.

Надвечір Юра повернувся. Увійшов у квартиру мовчки. Поклав ключі на стіл. Пройшов у спальню. Я пішла за ним.

– Ну що? Знайшов договір?

Юра сидів на ліжку. Дивився в підлогу.

– Знайшов.

– І?

– Ти маєш рацію. Договір на тебе. Дата – дванадцяте квітня дві тисячі дванадцятого року. Покупець – твоя мама. Одержувач – ти.

– Отже, ти помилявся. Будинок мій. Не наш.

Юра кивнув.

– Так. Я помилявся.

Я чекала, що він скаже щось ще. Але він мовчав. Потім дістав телефон. Набрав номер. Говорив тихо, але я чула.

– Мамо, все так, як Світлана сказала. Будинок на неї. Моїх грошей там немає. Так, я перевірив. Так, я бачив договір. Ні, я не можу оформити половину. Будинок не наш.

Він поклав слухавку. Подивився на мене.

– Мама засмучена. Олена засмучена. Діти засмучені. Ти задоволена?

Я не відповіла. Вийшла зі спальні. Сіла на кухні. Думала, що на цьому все закінчиться. Але ввечері у двері задзвонили. Я відчинила. Галина Петрівна стояла на порозі. Увійшла без запрошення. Сіла навпроти мене.

– Світлано, я все зрозуміла. Будинок твій. Це правда. Але я прошу тебе як мати. Подаруй його Олені. Вона моя дочка. У неї діти. Їм потрібна допомога. Ти ж не сувора. Ти ж можеш допомогти.

– Галино Петрівно, я можу дати Олені грошей. Або вона може жити в будинку влітку. Але дарувати його я не буду.

– Грошей їй не треба. Їй потрібне житло. Постійне. Щоб діти були влаштовані. Щоб вона могла там заробляти. Світлано, ти ж бачиш, що я тебе прошу. Я не вимагаю. Я прошу.

Я подивилася на неї. В очах були сльози. Справжні чи ні, я не знала.

– Ні, – сказала я.

Галина Петрівна витерла очі. Встала. Голос став холодним.

– Отже, ти проти сім’ї. Проти дітей. Добре. Я запам’ятаю. І Юра запам’ятає. Ти обрала будинок замість нас. Живи з цим.

Вона пішла.

Юра повернувся наступного дня. Мовчав. Ліг спати, не сказавши жодного слова. Я лягла поряд. Не спала. Думала про те, що Галина Петрівна не чує мене. Юра вважає мене безсердечною. Олена вважає мене ворогом. Але будинок мій. Мама залишила його мені. Не Олені. Не Юрі. Мені.

Уранці задзвонив телефон. Олена.

– Світлано, ти зовсім? Мама сказала, що ти не хочеш допомогти. У мене діти. Їм потрібне море. Тобі що, шкода?

– Олено, я не відмовляюся допомогти. Ти можеш жити в будинку. Безплатно. Усе літо. Я не проти.

– Мені не потрібна твоя благодійність. Мені потрібен будинок. Мій будинок. Щоб я знала, що він мій. Щоб ніхто не вигнав.

– Олено, будинок не можу віддати. Він мій.

– Та яка різниця? Ти там не живеш. Тобі не потрібен. А мені потрібен. Подаруй його. Юра сказав, що ти згодна.

– Юра помилявся.

Олена поклала слухавку. Потім написала повідомлення. Довге. Що я безсердечна. Що я егоїстка. Що я не думаю про дітей. Що мама казала, що будинок для родини. Що я зрадниця. Що Юра з нею згоден. Що я руйную сім’ю.

Я не відповіла. Заблокувала її номер. Юра побачив це ввечері. Подивився на мене з докором.

– Світлано, ти заблокувала Олену?

– Так.

– Навіщо?

– Бо вона мене образила.

– Вона переймається. У неї діти. Ти маєш зрозуміти.

– Я зрозуміла. Але такого ставлення до себе не прощаю.

Юра пішов до себе. Я залишилася на кухні. Сиділа довго. Думала про те, що далі буде тільки гірше.

І не помилилася. Галина Петрівна почала телефонувати щодня. Уранці. Увечері. Вночі. Просила. Вимагала. Говорила, що Юра піде. Що я залишуся сама. Що Олена подасть до суду. Що будинок все одно заберуть.

Я не відповідала на дзвінки. Галина Петрівна приїжджала. Стукала в двері. Кричала крізь двері, що я безсердечна. Що сім’я для мене нічого не означає. Що я пожалкую.

Я не відчиняла. Сиділа в квартирі і чекала, коли це скінчиться.

Юра ходив похмурий. Спав на дивані. Не розмовляв. Дивився на мене як на чужу. Одного вечора він сказав:

– Світлано, мама пропонує компроміс. Будинок залишається твій. Але ти пускаєш туди Олену з дітьми. На літо. Безплатно. І підписуєш папір, що після того, як тебе не стане будинок переходить Олені.

Я подивилася на нього.

– Ні.

– Чому?

– Бо я не збираюся обіцяти Олені будинок. Це моє майно. Я сама вирішу, кому його залишити.

– Світлано, це ж розумно. Ти пускаєш Олену жити. Вона економить на оренді. А після тебе будинок все одно комусь дістанеться. Нехай Олені.

– Ні.

Юра зітхнув.

– Отже, ти нічого не хочеш поступитися. Навіть заради миру в сім’ї.

– Мир у сім’ї не залежить від мого будинку.

Юра встав. Пішов до матері. Я залишилася сама.

Увечері я відчинила шафу. Чоловік привіз документи з Затоки і я їх зберігала вдома. Дістала документи на будинок. Подивилася на підпис мами. Згадала, як вона говорила: «Бережи будинок. Не віддавай».

Я закрила шафу. Вийшла на балкон. Подумала про те, що Галина Петрівна ніколи не заспокоїться. Що Олена вимагатиме. Що Юра тиснутиме. І що мені треба вирішити раз і назавжди. Будинок я вирішила залишити благодійному фонду. Тому, який допомагав мамі в останні роки.

Юра повернувся пізно. Мовчав. Ліг на диван. Уранці пішов на роботу. Повернувся ввечері. Сів поряд.

– Світлано, мама сказала, що ти подарувала будинок. Це правда?

– Так.

Юра мовчав. Потім встав. Пішов до матері. Повернувся тільки наступного дня. Сказав, що мама обурена. Що Олена плаче. Що я безсердечна.

Я відповіла спокійно:

– Ви не поважали моє право на власність. Я поставила межу.

Юра більше не заговорював про будинок. Галина Петрівна перестала телефонувати. Олена заблокувала мене сама.

Я сіла до столу. Взяла документи на будинок і поклала їх у теку. Мама хотіла, щоб будинок залишився у мене. Я зробила так, як вона просила. Захистила її пам’ять. Потім я встала, налила собі кави і сіла біля вікна. Юра мовчить уже який день. Галина Петрівна не з’являється. Олена викреслила мене зі свого життя. Але будинок залишився мій, а мамина воля виконана. А хіба я повинна почуватися винною за те, що захистила спадщину своєї матері?