Іноді життя перевертає наші уявлення про «своїх» і «чужих» з ніг на голову. Ольга завжди вважала, що свекруха — це стихійне лихо, а мама — єдина фортеця. Але один вечір змінив усе.
Частина 1: Скляний замок руйнується
Ольга стояла посеред розгромленої вітальні. На підлозі лежала розбита ваза — подарунок мами на весілля. Андрій збирав речі, його руки тремтіли.
— Я так більше не можу, Олю! Ти постійно слухаєш свою маму. «Мама сказала те», «мама порадила це». А де ми? Де наша сім’я? — кричав він, запихаючи сорочки в сумку.
— Ти просто не цінуєш турботу! — відбивалася Ольга. — Моя мама бажає нам добра, а твоя Надія Петрівна тільки й чекає, щоб ми розлучилися!
Двері захряснулися. Ольга залишилася в тиші. Тремтячими пальцями вона набрала номер матері.
— Мамо, він пішов. Зібрав речі й пішов. Мені так погано, можна я приїду до тебе на тиждень? — схлипувала вона в слухавку.
На тому кінці запала довга пауза.
— Олю, — голос Маргарити Степанівни був сухим і діловим. — Ти ж знаєш, у мене завтра гості, ми з подругами збираємося на ювілей. Та й ремонт я щойно закінчила, куди я тебе прилаштую? Доросла дівчинка, сама розбирайся.
Треба було бути хитрішою, а не бігти до мене з кожною дрібницею. Вирішуй свої проблеми сама, мені зараз не до твоїх драм.
— Але мамо, мені нема куди йти, він забрав ключі від другої квартири!
— Олю, не роби мені нерви. Передзвони через тиждень.
Короткі гудки пролунали як вирок. Ольга опустилася на підлогу біля розбитого скла.
Частина 2: Несподіваний візит
Через годину в двері подзвонили. Ольга, сподіваючись, що Андрій повернувся, кинулася відчиняти. На порозі стояла Надія Петрівна — та сама «лиха свекруха», яку Ольга уникала два роки. В руках у неї був важкий пакет.
— Ну що, розбіглися? — спокійно запитала жінка, заходячи в коридор.
— Прийшли посміятися? — вовком подивилася на неї Ольга. — Андрій вже поїхав, можете святкувати перемогу.
— Не мели дурниць, — Надія Петрівна пройшла на кухню і почала викладати продукти. — Я бачила, як він прилетів до мене весь у соплях. Сказала йому, що він бовдур. А тепер сідай, будемо вечеряти.
— Ви ж мене терпіти не можете! — вигукнула Ольга, відчуваючи, як знову підступають сльози. — Ви ж завжди мовчали, коли моя мама мене повчала при вас!
— Я мовчала, бо бачила, як ти на неї молишся, — відрізала свекруха. — Чекала, поки в тебе очі відкриються. Твоя мати виростила тебе як додаток до свого его. А ти — людина, Олю. Хоч і вперта, як віслюк.
Частина 3: Момент істини
— Мама сказала, що я сама винна, — прошепотіла Ольга, дивлячись у чашку чаю. — Вона навіть не впустила мене на поріг.
— А я впущу, — Надія Петрівна сіла навпроти й накрила руку невістки своєю сухою, теплою долонею.
— Збирайся. Поживеш у мене в гостьовій кімнаті. Андрій поки що посидить у друга, нехай подумає над своєю поведінкою.
— Чому ви це робите?
— Бо я теж колись була на твоєму місці. Моя свекруха мене з’їла, а рідна мати сказала «терпи». А я не хочу, щоб ви руйнували життя через гордість і чужі поради.
Раптом телефон Ольги знову задзвонив. Це була мати. Ольга ввімкнула гучний зв’язок.
— Олю, я забула сказати, — щебетала Маргарита Степанівна. — Не здумай скаржитися Андрію на мене. І гроші, що я тобі позичала на штори, поверни завтра, мені на подарунок треба.
Ольга глянула на Надію Петрівну. Та лише ледь помітно кивнула.
— Знаєш, мамо, — голос Ольги став твердим. — Гроші я поверну. Але більше не дзвони мені з порадами. Я зараз вечеряю з близькою людиною, яка, на відміну від тебе, не зачинила двері.
— Та як ти смієш! Я твоя мати! Та хто там з тобою? Та істеричка Надія? — верещала слухавка.
— Зі мною моя свекруха, мамо. І вона — нормальна. Прощавай.
Ольга натиснула «відбій». Вперше за довгий час вона відчула не страх, а спокій.
— Ну що, Ольго, — посміхнулася Надія Петрівна. — А тепер навчимо тебе готувати той борщ, який Андрій так любить, але боявся зізнатися, щоб твою маму не образити. Працюватимемо над помилками.
Це був початок зовсім іншої історії. Виявилося, що «монстри» іноді мають найдобріші серця, а «святі» — лише добре відрепетировані ролі.
Це було справжнє «бойове хрещення». Тиждень у квартирі Надії Петрівни нагадував секретний штаб підготовки спецпризначенців. Ольга й не підозрювала, що її свекруха — це не просто пенсіонерка з в’язанням, а стратег рівня Наполеона.
Операція «Холодний душ»
На третій день Андрій почав обривати телефон. Він звик, що після сварки Ольга прибігає першою, плаче і просить вибачення, навіть якщо він був не правий.
— Не бери слухавку, — спокійно сказала Надія Петрівна, просіюючи борошно.
— Але він дзвонить уже десятий раз! Може, щось сталося? — нервувала Ольга.
— Сталося. У нього закінчилися чисті шкарпетки і терпіння їсти пельмені. Нехай усвідомить, що ти — не додаток до квартири, а жінка, яку можна втратити. Дай йому «дозріти».
Коли Андрій нарешті прийшов до матері додому, він очікував побачити заплакану дружину. Натомість двері відчинила Надія Петрівна з маскою з глини на обличчі.
— О, з’явився, — кивнула вона. — Заходь, гостем будеш. Але тихо, Оля відпочиває, ми щойно з манікюру повернулися.
— З якого манікюру? Мамо, що тут відбувається? Олю! — гукнув Андрій, заходячи в кімнату.
Ольга сиділа в кріслі з книжкою, яку давно мріяла прочитати. Вона лише спокійно підняла очі:
— Привіт, Андрію. Ти щось хотів?
Велике з’ясування стосунків
Андрій розгубився. Його звичний сценарій «ти винна — я ображений» розсипався на очах.
— Я прийшов сказати, що… ну, квартира порожня. І мама твоя мені тричі дзвонила, казала, що ти збожеволіла і зв’язалася з «цією жінкою», — він кивнув на матір.
Надія Петрівна склала руки:
— «Ця жінка» зараз виведе тебе на кухню і пояснить правила гри, синку. Сідай.
На кухні почалася справжня вистава. Надія Петрівна виставила на стіл три чашки.
— Дивись сюди, Андрію. Це — твоя дружина. Це — ти. А це — теща, Маргарита Степанівна. Весь цей час у вашій сім’ї ця третя чашка стояла посеред ліжка. І ти це дозволяв, бо тобі було зручно, що Оля під контролем мами.
— Але я… я просто не хотів сварок з тещею! — вигукнув Андрій.
— Ти не хотів брати відповідальність! — перебила Ольга, заходячи на кухню.
— Ти мовчав, коли вона мене принижувала. Ти тікав до друзів, коли вона приходила до нас без запрошення і перевіряла пил на шафах. А твоя мама — яку я, дурна, боялася — єдина, хто запитала: «А чого хочеш ти, Олю?».
— То ти тепер на її боці? — буркнув Андрій.
— Я на боці нашої родини, — відрізала Ольга. — Якщо ти хочеш, щоб я повернулася, ми змінюємо замки. Твоя мати матиме ключі, бо вона допомогла, коли мені було погано. Моя мати ключів не матиме, поки не навчиться стукати.
Фінальний акорд
Андрій мовчав хвилин п’ять. Він дивився то на матір, то на дружину. Надія Петрівна підсунула йому тарілку з гарячими пиріжками.
— Скуштуй. Це Оля пекла. Вперше сама, без маминих підказок «як треба».
Андрій відкусив шматочок і зітхнув:
— Смачно. Навіть краще, ніж у тещі.
— То ми домовилися? — примружилася свекруха. — Або ти стаєш головою сім’ї, або йди далі їж напівфабрикати.
Андрій підійшов до Ольги й обійняв її:
— Вибач мені. Я справді був боягузом. Мамо, дякую, що… ну, що не дала нам остаточно все розвалити.
Надія Петрівна лише хитро посміхнулася:
— Ідіть уже додому, «молодята». Тільки вазу нову купіть. І щоб наступного разу я бачила вас у себе тільки на недільний обід, а не з валізами!
Коли за парою зачинилися двері, Надія Петрівна дістала телефон. Там було десять пропущених від Маргарити Степанівни. Вона заблокувала номер і спокійно пішла допивати чай.
Це був вечір великої прем’єри. Андрій та Ольга вирішили відсвяткувати «новосілля» у власній квартирі за новими правилами. Надія Петрівна була запрошена як почесний гість, а Маргариту Степанівну покликали для «дипломатичних переговорів».
Кулінарна барикада
На кухні пахнуло запеченою качкою. Ольга, закатавши рукави, впевнено керувала процесом. Надія Петрівна сиділа на табуретці й лише зрідка підморгувала, коли невістка додавала спеції.
Дзвінок у двері розрізав тишу. На порозі з’явилася Маргарита Степанівна. Вона зайшла як королева у вигнанні — підібравши губи й тримаючи в руках коробку найдешевших тістечок.
— Ну, здрастуйте, — процідила вона. — Бачу, тут уже повною мірою господарюють «чужі люди».
— Добрий вечір, мамо, — спокійно відповів Андрій, забираючи в неї пальто. — Проходьте до столу.
Коли всі сіли, Маргарита Степанівна одразу перейшла в атаку. Вона демонстративно відсунула тарілку з качкою.
— Олю, я ж тобі казала: качка — це занадто жирно для шлунку Андрія. Ти знову робиш усе по-своєму. І чому серветки паперові? Де мої лляні, що я дарувала?
Ольга глибоко вдихнула. Раніше вона б почала виправдовуватися, але зараз відчула під столом підбадьорливий поштовх ногою від Надії Петрівни.
— Мамо, — твердо сказала Ольга. — Андрій качку любить. Серветки паперові, бо мені так зручніше. А лляні лежать у шафі — чекають на Великдень. Будь ласка, давай просто повечеряємо без інспекцій.
Маргарита Степанівна спалахнула:
— Ти дивись, яка смілива стала! Це тебе Надія навчила матір зневажати? Пригріла змію на грудях! Надіє Петрівно, ви хоч розумієте, що руйнуєте наші родинні зв’язки?
Свекруха неспішно відпила вина, витримала театральну паузу і всміхнулася:
— Маргарито, я не руйную, я зміцнюю. Родинні зв’язки — це не зашморг на шиї дітей. Оля — чудова господиня, а ви замість того, щоб похвалити доньку, шукаєте плями на сонці. Може, ви просто заздрите, що вона нарешті стала щасливою без вашого «цензурного нагляду»?
— Заздрю?! — заверещала теща. — Та я для неї все! Я її вчила, я її виховувала! А ви хто така? Ви ж її раніше терпіти не могли!
— Так, не могла, — чесно визнала Надія Петрівна. — Бо я бачила в ній не Олю, а ваше відображення. А тепер я бачу особистість. І знаєте, мені ця особистість дуже подобається.
Капітуляція чи перемир’я?
Андрій втрутився саме вчасно, коли Маргарита Степанівна вже збиралася схопити сумочку і піти, грюкнувши дверима.
— Мамо, досить. Якщо ви хочете бути гостем у нашому домі — ми вам раді. Але якщо ви прийшли як прокурор — двері там само, де й були минулого разу. Оля тепер вирішує, що ми їмо і які серветки купуємо. Крапка.
Маргарита Степанівна завмерла. Вона вперше побачила, що її «маленька дівчинка» і «безхребетний зять» стали єдиним фронтом. Вона повільно опустилася на стілець.
— Гаразд… — буркнула вона, неохоче кладучи шматочок качки на тарілку. — Але якщо у вас буде печія, не кажіть, що я не попереджала.
Вечеря закінчилася несподівано мирно. Надія Петрівна розказувала смішні історії про дитинство Андрія, Ольга сміялася, а Маргарита Степанівна, хоч і сиділа з кам’яним обличчям, все ж з’їла дві порції десерту.
Коли гості пішли, Ольга обійняла свекруху біля ліфта.
— Дякую вам. За все.
— Та кинь, Олю, — шепнула Надія Петрівна. — Головне — тримай оборону. А якщо мама знову почне «лікувати» — дзвони, я завжди маю в запасі пару гострих слів.
Ольга повернулася в квартиру, де нарешті панував спокій. Вона зрозуміла одну важливу річ: сім’я — це не ті, хто має з тобою спільну кров, а ті, хто готовий стояти за тебе горою, коли весь світ відвертається.
Олеся Срібна
