Життя
Тітка Софія сиділа на веранді свого затишного цегляного будинку, розливаючи чай у старі порцелянові філіжанки. Навпроти неї, напружившись, наче на іспиті, сиділи племінник Артем та його дружина Марина.
Тиша у великій трикімнатній квартирі на околиці міста була для Валентини Іванівни нестерпною. Раніше тут пахнуло випічкою, чути було тупіт онуків і буркотливий, але рідний голос чоловіка, Петра.
— Ти, Таню, мислиш категоріями бідності. Ось тому ми й топчемося на місці. Гроші — це енергія, розумієш? Щоб вони прийшли, потрібно відповідати. А ти все зі своїми
— Бабусю, як це — “чужа людина”? Я ж твій рідний Костик! Я тобі ліки возив через усе місто, я тобі шпалери клеїв! А тепер ти кажеш, що
— Степане, я тобі востаннє кажу: твій паркан «заліз» на мою територію. Я вчора з рулеткою міряв — двадцять два сантиметри! Ти або переносиш його сам, або я
— Ти дивишся на мене так, ніби я чужий. Але в моєму паспорті написано, що я твій батько, Настю. Ти маєш мене годувати, поки я живий. І мені
— Ірочко, якщо ти вийдеш за цього чоловіка, у мене знову підніметься тиск. Обирай: або він, або твоя хвора мати! — Віднеси ці квіти, Ірочко, — прошепотіла Мар’я
— Тату, цій жінці двадцять п’ять! Вона тобі в доньки годиться! Ти не бачиш, що вона вже вивозить мамине срібло з Дніпра, поки ти купуєш їй п’ятий айфон?
— Слухай, Сергію, ну купив я машину, і що? Бізнес прогорів, грошей повернути борг немає. Ти ж рідний брат, а не колектор, міг би і пробачити таку дрібницю!
Нового директора вона не впізнала, а вони ж і зустрічалися багато років тому. Хтось важко зітхнув на нараді. — Мені було приємно з вами працювати, але з цього