Життя
— Тату, сьогодні нам мають привезти нову пральну машину, а трохи пізніше приїдуть інші люди — забрати нашу. Можеш побути вдома й проконтролювати? — подзвонив зранку син Олегові
Лідія Андріївна проводила ганчіркою по склу широкими, звичними рухами. Дзвінок у двері вирвав її з роздумів. Вона глянула на настінний годинник із зозулею — Михайло з Юлею, як
— Та це ж усе вам. Усе своє, домашнє: закрутки, соління, усе натуральне, — Ніна Федорівна зітхнула й опустилася на кухонний стілець. Дорога давалася їй дедалі важче, з
Вероніка завжди була тією жінкою, яка вірила в казки. У дитинстві вона читала про принців на білих конях, а в юності зустріла Дениса – високого, усміхненого хлопця з
Дмитро сидів у своєму старому кріслі-гойдалці на веранді, дивлячись у порожнечу. Сонце вже сідало за горизонт, забарвлюючи небо в помаранчеві тони, але він не помічав цієї краси. Його
Христина стояла на пероні залізничного вокзалу, тримаючи в руках маленьку валізу – єдине, що залишилося від її студентського життя в Києві. Вітер шарпав її волосся, а в очах
Катерина сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм. За вікном уже сутеніло, а Олексій усе ще не повернувся з роботи. “Знову затримався,” – подумала
— Їдеш, отже, все ж вирішила? — тихо спитав Олексій у дружини. — Вирішила. Усе. А що тягнути, коли вже наважилась? Квиток куплений, валізи спаковані, — спокійно сказала
Коли я відчинила двері, то побачила поруч з моїм сином дівчину. Очі — сірі, великі, з настороженим поглядом, коса товста, мов рука, простенька ситцева сукня, а зверху —
Мар’яна стояла на пероні залізничного вокзалу в Києві, тримаючи в руках стару валізу, набиту домашніми харчами від мами. Сонце вже сідало, і місто виблискувало вогнями, ніби зірки впали