— Це воно, море? — тихо спитала 63-річна Світлана. Дівчина, яка йшла поруч, засміялася: — Ні, це ще вокзал! Море звідси не видно
Світлана стояла на пероні вокзалу, тримаючи в руках стару валізу, яка колись належала її матері. Її сиве волосся, зібране в акуратний пучок, гойдалося від легкого вітру, що гуляв
— Стьопо, здоров, куме, — почав Павло. — Слухай, я тут порахував, і ти мені винен за вчорашній шашлик. Ну, за м’ясо, за дрова, за інше. Думаю, дві тисячі гривень буде нормально
Був спекотний літній день, коли сонце гріло так, що асфальт у селі, здавалось, ось-ось розплавиться. Кум Степан, чоловік кремезний, з гучним голосом і добродушною вдачею, зібрав свою сім’ю
— Пояснюй уже. Я не хочу, щоб чужі діти топтали мій дім – Галина Іванівна різко випалила і її обличчя стало ще суворішим
Сергій стояв перед старим дерев’яним будинком, тримаючи за руку маленьку дівчинку. Її великі блакитні очі з цікавістю оглядали потріскану фарбу на стінах і гойдалку, що гойдалася від легкого
«Це ж обман, — сказав Іван. — Якщо мама дізнається, вона не пробачить». Але Наталка наполягала: «Ми не скажемо, що це від нас. Напишемо так, ніби Олена жива, щаслива, просто не могла раніше зв’язатися. Мама заслужила хоч трохи радості»
У маленькому селі, де час, здавалося, зупинився, а старі хати гуділи спогадами, жила Зінаїда Василівна. Їй виповнилося дев’яносто, і це був не просто ювілей, а подія, що зібрала
-Ангелінко я поїду трохи далеко, але обітцяю приїхати разом з новим добрим татком- сказала Людмила донці. А ти поки поживеш у бабусі з дідусем. Дівчинка звісно повірила матері, тільки старенькі переглянулись між собою і головами похитали
У маленькому селі, де хати гніздилися між зелених пагорбів, а вечори пахли скошеною травою, жила дівчинка на ім’я Ангеліна. Їй було лише сім років, але очі її дивилися
– Аліно, ти б не могла бути тихіше, а ще їсти у вітальні – сказав роздратовано Данило молодшій сестрі. – Брате, та що ти розкричався, та яка муха тебе укусила? А хоча знаєш не відповідай, я знаю як муху звати: Христина, правда угадала?
Данило сидів за кухонним столом, нервово постукуючи пальцями по дерев’яній поверхні. Його молодша сестра Аліна гучно жувала чіпси, гортаючи щось на телефоні, і звук кожного хрусту відлунював у
— Любо, я твоїй матері обіцяла, що ти диплом отримаєш, — і слово своє стримала. Але на цьому, моя дорога, все. Збирай речі та їдь додому. Не пара ти моєму синові, не пара
— Любо, я твоїй матері обіцяла, що ти диплом отримаєш, — і слово своє стримала. Але на цьому, моя дорога, все. Збирай речі та їдь додому. Не пара
— Ви брешете, — вирвалося в Олени. — Ігор ніколи не зраджував мене. І взагалі, як ви смієте приходити сюди й говорити такі речі? Вікторія не здригнулася. Вона лише дістала з маленької сумочки аркуш паперу й простягла його Олені
Олена сиділа за великим дерев’яним столом у своїй просторій їдальні, втомлено оглядаючи залишки поминального обіду. Сороковий день після того, як її чоловіка, Ігоря не стало, зібрав у їхній
Приходжу після другої роботи — а чоловік свариться, що вечеря не готова
Приходжу після другої роботи — а чоловік свариться, що вечеря не готова Ірина повільно піднімалася сходами, відчуваючи, як ниють ноги після зміни. У п’ятдесят шість років працювати бухгалтером
— Мамо, я знала, що ти приїдеш, — сказала вона, не відводячи погляду від доньки. — Але давай без сварок, добре? Ми щасливі, що в нас є Марія
Ганна Петрівна, мати Інни, почула новину, що перевернула її світ. Вона сиділа за старим дубовим столом у своїй затишній, але дещо захаращеній кухні, попиваючи чай із ромашкою. Її

You cannot copy content of this page