Жити б та жити, та сина ростити, ще ж скільки років попереду. А поруч — чоловік коханий, Томка сама вибрала: з усіх хлопців тільки Мишко до серця припав. І дочекалася його з армії, і заміж вийшла, і сина у світ привела. Максим підріс, хотіли донечку, Тома все мріяла про дівчинку.
— От побачиш, Мишко, добудуємо хату і про доньку подумаємо, буде у нас дім повна чаша.
А Мишко лише киває, усмішка з лиця не сходить. Він і зараз готовий вдруге батьком стати. Максимка закине на плечі та йде селом, задоволений, тільки й встигає наліво й направо вітатися.
Завірюха заметіль підняла, замела дороги. Тома все у вікна, у вікна виглядала: де ж чоловік, коли ж приїде? Не приїхав. На роботі гіркий випадок, не стало більше Мишка-електрика.
— Час лікує, — казали їй, — не ти одна така. Поплач, а там минуть місяці, роки, може, й заміж знову вийдеш.
Томка мовчки слухала і сльози кудись поділися, від того ще важче стало. Так минув рік. Лихі дев’яності переживалися важко. Зарплати в селі місяцями не бачили, добре ще — своє господарство, хто в силі, та хто не лінується. Томка відразу відчула всю вагу нового часу. Син до школи ходив, ріс швидко, треба одягти, взути, прогодувати, а отже, засаджувати город повністю. Восени буде з чим на базар їхати.
Томка в городі до пізна упирається: руки загрубли, губи міцно стулені, усмішки давно немає й душа зачерствіла.
— Неси відро, синку, такий-сякий! — гукає вона Максимка, котрий мріяв утекти з двору до хлопців. — Я тобі втечу! Уроки зробив? — Максим слухняно підхопив відро з картоплею, тільки й лишається йому згадувати, як добре вони жили з татом, яка мама була весела й добра.
А Томка й сама потім уночі беззвучно плакала, картала себе, що знову на Максимку зірвалася. А вранці, знову та сама похмура.
У суботу прийшли подружки, Марина та Людка. Раніше їх не було. А навіщо вони їй тоді? Поруч же був Мишко. А тепер — веселі баби-розлученки, хихотять, буцімто «на чаювання» прийшли. Та який там чай — від чаю так не розвеселишся.
Зранку Томка встає, до дзеркала не підходить, знає, що обличчя «пом’яте». Порося нагодує, курям насипле, брудний посуд із вечора складе в тазище, Максиму накаже швиденько вмитися, поїсти й до школи бігти. А сама — на роботу.
На вечір подружок не кликала, бо мав заїхати один. Томка до таких обіцянок ставиться крізь пальці: приїхав — залишайся, не приїхав — другого разу запрошення не буде. Чоловічий погляд одразу все зчитує. Глянуть на Максимку, мовлять кілька слів, і носа відвернуть: жінка з «причепом». Так Томка двох випровадила. Один — холостий, та все вигоду шукає, інший — жонатий, тимчасовий притулок придивляв.
— Дивися, Томко, ти так усіх женихів розженеш, — випалила Маринка, — важко тобі догодити. А може, постіль не така? Може, тобі диван новий у меблевому купити? — Маринка сміялася.
— Зараз, побігла диван купувати! За які гроші? Постіль у мене краща, ніж у тебе. А якщо шкода, що вигнала, то сама собі й бери.
— Ой, лишенько! Багата яка. Ну добре, Тома, не сердься, краще став на стіл, гостей частуй.
Томці часом і самій не подобалася Маринка. Вона з похмурим виглядом ставила на стіл солоні огірки. Погляд кине на сервант, де за склом — весільна світлина з Мишком, тяжко зітхне:
— Пробач, Мишенько, тяжко без тебе. І кращого за тебе немає.
— Та всі вони однакові, що вже казати, — Маринка, наче думки Тамарині читає.
Вранці Томка глянула на заставлений стіл, пішла вмиватися, залишивши посуд до вечора. Зайшла Ніна Єгорівна, рідна тітка чоловіка Тамари. Господиня невдоволено зиркнула, подумалося: «чого так рано».
— Пробач, Тома, що зрання завітала, удень-то ти на роботі, а ввечері — господарство… Та й он застілля у тебе… Що ж ти, Тома, робиш? Не впізнаю тебе, відколи Міші не стало. І подруги ці товчуться тут, відволікають тебе…
— Ти чого це, Ніно Єгорівно, моралі мені вирішила читати? Я що, непутяща яка? У мене дім, господарство, син вчиться, уроки перевіряю… — Вона обірвалася, згадавши, що вже більше тижня не заглядає в Максимові зошити й щоденник. А днями класного керівника зустріла, та хотіла поговорити, до школи кликала.
Томка замовкла, почала складати в таз брудний посуд.
— Та ж ти не така була, — продовжувала Єгорівна, — і красива, і роботяща, і добра… Кинь ти ці гулянки.
— А я й не гуляю, я з друзями час проводжу, від життя такого відволікаюся. Можу я після роботи відпочити? Маю на це право?
— Мaєш, звісно…
— Ну, так і нічого мені моралі читати. І взагалі, не сунь носа, дорога тітонько, не у своє діло. Двері відчинені, — Тамара вказала на двері й відвернулася. Єгорівна, підтягнувши хустку міцніше, вийшла з кімнати.
Тамара скривилася, — не в радість була вся розмова, якось не по собі. Вискочила слідом, наздогнала на ґанку:
— Єгорівно, зачекай, я тобі моркви дам, у мене багато.
Єгорівна відмахується, спускається з ґанку.
— Ну, постій ти, я ж від усього серця пропоную.
Єгорівні вже сьомий десяток, життя знає, відчуває, що в людини на душі. От і Томчину пропозицію розпізнала, як вибачення. Вголос Томка нічого не сказала, але так відчайдушно морквою частувала, так дивилася з тугою, що Єгорівна зупинилася.
— Он і мішечок якраз, — Томка щедро накладає. — Донесеш чи допомогти?
— Донесу, Тома, — подякувала вона, зітхнула та пішла, хвилюючись за жінку.
У п’ятницю ще з вечора приготувала цибулю з морквою на ринок везти. «Хоч якась копійка, а то грошей, як своїх вух, не бачимо».
— Куди це ти з такими торбами? – цікава сусідка Зойка намагалася розгледіти, що там.
— На базар, цибулю з морквою везу.
Томка ледве дотягла сумки до зупинки. Дід Макар та бабуся Олена теж у місто зібралися, але автобуса не було.
— Що ж він, зламався, мабуть? — охала бабуся.
Дід сварився на чому світ автобус і весь автопарк, якого й в очі не бачив. Нарешті, видихавшись, пара попленталася додому, вирішивши наступного разу спробувати.
Томка переступала з ноги на ногу, чекати було марно: вже не приїде. Але й назад нести ті сумки — зовсім не хотілося. Вирішила чекати попутку: авось хто підкине.
Дві машини проїхали повз — всі місця зайняті. Ось показалася ще одна — Томка прищурилася, є хтось, крім водія, чи ні. Машина під’їхала, ще до того, як жінка почала голосувати. Водій трохи старший за Томку, незнайомий їй. Відразу зрозуміла, що з райцентру, бо раніше його не бачила. Подивився серйозно, на сумки глянув.
— Не буде автобуса, зламався. У місто їду, можу підвезти.
— Ну, підвези, згодна я.
— Згодна вона, — водій вийшов. Невисокого зросту, на вигляд худорлявий, а сумку підхопив, як пушинку, та й у багажник закинув.
— Може, до базару довезеш?
— Може, й довезу.
— Я заплачу, — пообіцяла Томка. Дістала люстерко, підвела й без того яскраві губи. З заднього сидіння добре було дивитися в люстерко, спостерігати за водієм. Та й він, час від часу, кидав погляд, зустрічаючись очима з пасажиркою.
— Тамарою мене звуть.
— А я Юрій Федорович.
— Занадто молодий для по батькові. Начальник, чи що?
— Ага, бригадир я у будівельно-монтажному відділі, у фірмі одній.
У місті підвіз до самого ринку, сумки доніс, грошей за дорогу взяв тільки половину.
— Другу половину на зворотному шляху віддаси, ввечері тією ж дорогою їду, так що можу підвезти.
— Щедрість яка, от так пощастило мені, — усміхнулася Тамара й подумала: «Знаю, чого тобі треба».
Увечері підвіз додому.
— Ну, заходь, хоч пригощу тебе, Юрію Федоровичу.
— Та вже без по батькові зови: Юрієм, мені й сорока ще немає.
Томка відразу почала на стіл метати, що знайшлося. На кухню зазирнув син.
— Нічого тобі тут крутитися, йди до себе. Уроки зробив?
— Ну, майже, — відповів білявий хлопчак.
— От і сиди, доробляй.
Юрій Федорович, скромно сидячи на стільці біля печі, закинув ногу на ногу й охоче заговорив з хлопчиком:
— Давай знайомитися, мене Юрій Федорович звуть. А тебе як?
— Максим.
— А що, Максимко, завдання важкі у школі?
— Та по математиці не можу зрозуміти.
— Ну-ка, дай гляну. — Максим виніс зошит. За півгодини хлопчина, задоволений, що йому допомогли, пішов спати.
Томка підозріло глянула, мовчки підсунула склянку, налила окропу й заварки, підсунула тарілку з картоплею.
— Ну, пора мені, — чоловік підвівся, на обличчі з’явилася тінь сором’язливості. — Приглянулася ти мені, Тамаро Сергіївно. Можна в п’ятницю заїхати?
Томка усміхнулася, такий поворот вона одразу передбачила.
— Ну, заїжджай.
— Заїду. Я неодружений, — навіщо-то сказав він, хоча Тамара й не питала.
«За тиждень забудеш», — подумала Тамара й зовсім не збиралася чекати.
Після роботи прийшли Людка з Маринкою, посиділи в трьох, Томка випроводила їх раніше, подумала: «А раптом і справді приїде?»
— Ні, Томка, ну так нечесно, давай хоч у клуб підемо.
— Ні, дівчата, ви йдіть, мені тут прибрати треба.
Прибрати Томка не встигла — приїхав Юрій. Тамара зустріла за воротами, провела до хати. Гість побачив неприбраний стіл з напоями, але виду не подав.
— Зараз я, підігрію, а то капуста охолола.
Юрій поспілкувався з Максимом, допоміг з математикою, пояснив, що означають кінські сили в його машині. Потім син пішов спати. Тамара була трохи напідпитку, хотілося сміятися, розмовляти. Юрій піднявся, підійшов до неї, взяв за плечі й підвів. Стиснув міцно за талію, — від несподіванки вона охнула, дихати стало важко.
— Залишуся я до ранку, — сказав він.
— А хто тебе жене? — Томка, нарешті, відсторонилася, вдихнула глибше. Одразу зрозуміла, що він лишиться, міг би й не казати.
Вранці жінка пішла яєчню смажити, гість, на диво, взяв відра й наносив води.
— Може, й у лазню наносити? — спитав він.
— Раніше ніхто не пропонував воду носити, а Томка з гордості не просила, знала, що продовження не буде.
— Носи, — байдужно сказала вона.
Після сніданку, допиваючи чай, чоловік тихо сказав:
— От що, Тамаро, якщо ти хочеш бути зі мною, то ось цих напоїв, як учора, щоб у твоєму домі не було.
Тамара так і застигла з чайною ложкою в руці.
— Ти що, умову мені ставиш? — швидше із здивуванням, ніж з обуренням запитала вона.
— Ну, вважай, що ставлю. Не люблю я цього, навіть запаху не терплю. І не дивись так, не хворий я, нормальний, ти й сама зрозуміла ще вночі. Ну що, приїхати ввечері в лазню?
Тамара хотіла обуритися, показати характер, вказати на двері, але раптом розм’якла — чомусь захотілося послухатися.
— Приїжджай.
До вечора заглянула Маринка.
— Все, немає у мене нічого, вилила.
— Та ти що, таке добро виливати?
— Яке ж це добро? Іди, Марина, не до тебе мені.
Тамара вимила підлогу, перестелила постіль, вона пахла свіжістю, устигла випрати й висушити на вулиці. Борщ, зварений до обіду, стояв на плиті; захотілося чогось печеного, та вже пізно — з пирогами не встигне. Схопила миску, замісила тісто на млинці — Максим тягав по одному, запиваючи морсом.
Ось уже й у лазню сходила, вже й на вулиці темніє, а Юрія все немає.
— Обіцяного три роки чекають, — розчаровано сказала сама собі, — повірила, знаю ж, що всі однакові, крім мого Міші. Може, даремно вилила? — Тамара усміхнулася.
Вона оглянула посвітлілу кухню, де стояв аромат смачної їжі, — було затишно, тепло, захотілося, щоб так і залишалося.
— Ні, не дарма, — твердо сказала Тамара, — досить уже, — вона відчула, як втомилася від свого життя, від всього втомилася.
— Не жди, Максимко, не приїде дядько Юра, давай краще твої зошити подивлюся, а то закинув, мабуть, навчання.
Звук мотора почувся за вікном. Юрій увійшов з невеликою дорожньою сумкою, з якої дістав ковбасу, консерви, печиво, вершкове масло.
— Це я на базі у друга взяв, виручає іноді, — це вам із сином.
Тамара сиділа за столом, підперши підборіддя рукою.
— Та це ж дефіцит у наш час, до нас таке вже й не привозять.
— Знаю, от і бери.
Тамара раптом буденно, ніби чоловіка з роботи дочекалася, запитала:
— Поїси, чи спершу в лазню сходиш?
— Спершу в лазню.
За вікном було темно. Жінка жваво накривала на стіл, відчуваючи, як повернулося те забуте відчуття, коли жила з чоловіком. Щось подібне відчувала й тепер. Підігріваючи на маслі млинці, усміхалася, дивлячись на куртку Юрія, яка висіла у коридорі. «Раз приїхав сьогодні, значить, залишиться. Хочу, щоб залишився», — вирішила вона.
Осінній день був тихим, трохи похмурим, але безвітряним. Ніна Єгорівна сиділа біля воріт, позираючи, може ще хто підійде, та й посидять разом. Усміхнулася, побачивши машину, яку помічала вже другий місяць біля воріт Тамари.
— Ну, от і добре, хай живуть. Молоді ще, може й дитинку у світ приведуть. Тома тепер як раніше: усміхнена, добра, хай радіє — життя ж воно все одно йде своєю чергою. От і треба жити!
