Валя стояла біля плити, помішуючи кашу на сніданок, коли Боря увійшов на кухню з виглядом людини, яка збирається повідомити щось важливе. За 30 років шлюбу вона навчилася читати його обличчя як відкриту книгу. Сьогодні на цій книзі було написано великими літерами: «готуйся до неприємностей».
— Валю, мені потрібно з тобою поговорити, — промовив він, сідаючи за стіл і не дивлячись їй у вічі.
— Про що, Боренько? — запитала вона, автоматично наливаючи йому каву. Чорну, без цукру, як він любив останні 10 років. До того пив з вершками, але лікар сказав…
— Валю, я йду.
Ложка в її руці завмерла на півдорозі до цукорниці. Невже вона недочула? Може, він мав на увазі роботу? На пенсію ж ще рано.
— А куди це ти зібрався? На дачу? Ну там же зараз ще холодно.
— До Людмили я йду, — випалив він швидко, наче зриваючи пластир. — Ми… ми вирішили спробувати ще раз.
Валя відчула, як світ навколо неї починає повільно обертатися.
Ось вона стоїть на кухні, яку сама облаштовувала, яку мила й прибирала кожен день 30 років. Ось її чоловік сидить за столом, який вона накривала кожного ранку. А ось він говорить їй, що йде до жінки, з якою розлучився ще до їхнього знайомства.
— Борь, ти що, це серйозно? — прошепотіла Валя, ставлячи чашку на стіл. Кава розплескалася, утворивши коричневу пляму на білій скатертині.
— Так, Валю, серйозно. Люда мені телефонувала минулого тижня. Ми зустрілися, поговорили… Валю, але ти мене зрозумієш. Вона мене розуміє. По-справжньому розуміє.
Розуміє. А що ж вона, Валя, робила всі ці роки? Не розуміла, коли вставала о 5:00 ранку, щоб спекти його улюблені пиріжки з капустою, коли відмовлялася від театру, бо він не любив культурних заходів, коли 30 років підлаштовувала своє життя під його настрій, звички, уподобання? Не розуміла?
— А я, значить, тебе не розумію?
Голос її тремтів, як осінній лист на вітрі. Боря ніяково знизав плечима.
— Валю, ти хороша. Ти дуже хороша, але між нами, ну, як би пояснити… рутина якась. А з Людою я відчуваю себе живим, молодим. Розумієш?
«Розумієш, розумієш» — скільки разів він вимовив це слово за останні 5 хвилин. А чи розуміла вона сама, що відбувається? Невже людина, яка кожен вечір просила її випрасувати йому сорочку, яка не могла знайти в холодильнику масло, якщо воно стояло не на своєму місці, яка 30 років засинала під її колискові, — невже ця людина просто так взяла й вирішила почати все спочатку?
— Коли? — тільки й змогла видавити Валя.
— Сьогодні. Я вже зібрав речі, вони в машині.
Ось воно як. Значить, рішення прийнято давно. І поки вона вчора пекла його улюблений яблучний пиріг, він уже складав валізи. Поки вона прасувала його сорочки, він планував нове життя без неї.
— А як же діти? — запитала Валя. — Що я скажу Оленці й Максиму?
— Правду скажеш. Що тато вирішив спробувати жити по-іншому.
По-іншому. Наче їхнє життя було неправильним, наче всі ці роки були помилкою. Адже вона вважала їх щасливими. Не ідеальними, звичайно. Та чи буває ідеальна родина? Були сварки, непорозуміння, але завжди вдавалося домовитися. Чи їй так здавалося?
— Борь, а може ми ще поговоримо? Може, щось можна виправити?
Валя сама не вірила в свої слова, але вимовляла їх як заклинання. Борис встав зі столу, не доторкнувшись до кави.
— Пізно вже, Валю, рішення прийнято.
І Борис вийшов. Просто взяв і вийшов.
Через кілька хвилин почувся звук заведеної машини. Потім тиша. Валя залишилася одна на кухні, де пахло кашею, кавою й розбитим життям.
Валя опустилася на його стілець, ще теплий, і вперше за багато років заплакала по-справжньому. Не від фільму, не від втоми, а від того, що світ, який вона будувала 30 років, рухнув за 5 хвилин ранкової розмови.
Перші 3 дні Валя провела як у тумані. Прокидалася, вставала як завжди, о пів на сьому. Йшла на кухню і тільки там розуміла, що снідатиме одна. Автоматично діставала дві чашки, потім прибирала одну назад, готувала кашу на двох, половина залишалася в каструлі.
На четвертий день подзвонила донька Олена.
— Мам, як справи? Давно не спілкувалися. Тато вдома?
Валя заплющила очі. Треба було сказати правду. Але як? Як пояснити тридцятирічній доньці, що тато пішов жити до колишньої дружини? Що родина, яку Олена вважала міцною, розвалилася в одну мить.
— Татка немає вдома, — почала Валя обережно.
— А де він? На риболовлі знову?
— Він пішов. Пішов від нас.
— Що означає «пішов»? Куди пішов? Мам, ти що несеш?
— До Людмили, до своєї колишньої дружини. Сказав, що вона його розуміє, а я не дуже.
— Та що це за нісенітниця така взагалі? Йому 65 років, а він як підліток. «Вона мене розуміє»…
Валя крізь сльози усміхнулася. Олена завжди була прямолінійною.
— Не лай його сильно. Він ваш батько.
— Батько, який кинув матір у 62 роки. Мам, ти не переживай. Приїду у вихідні, поговоримо. І взагалі, може, воно й на краще. Скільки можна на ньому життя своє замикати?
Після розмови Валя довго сиділа, дивлячись у вікно, і згадувала, як вони познайомилися з Борею. Вона працювала в бібліотеці. Він прийшов за книгою з історії. Високий, серйозний, у окулярах. Їй тоді здавалося, що він дуже розумний і інтелігентний. Може, так і було. Тільки от інтелігентність не завадила йому кинути дружину після 30 років шлюбу.
На п’ятий день подзвонив син Максим.
— Мам, Лєнка мені все розповіла. Як ти тримаєшся?
— Нормально, сину, звикаю.
— Слухай, а може ти до нас переїдеш? Машка буде рада, онуки тебе люблять. Що тобі одній у тій квартирі робити?
Валя подумала. Максим правий, звичайно. Квартира здавалася величезною й порожньою. Кожен предмет нагадував про минуле життя. Ось крісло, в якому Боря читав газети. Ось полиця з його книжками. Ось холодильник, на якому магнітиками прикріплені фотографії всієї родини. Щасливі обличчя, обійми, посмішки… Брехня якась.
— Дякую, Максимку, але поки залишуся тут. Мені потрібен час подумати.
Дивне відчуття сидіти у суботу вранці без справ. Вперше за багато років їй було нічого робити, нікого не годувати, не прибирати за кимось, не планувати обід на завтра. Свобода якась дика й лякаюча.
У неділю ввечері, коли Валя дивилася серіал і пила чай із магазинним печивом, задзвонив телефон. Невідомий номер.
— Валю, це я, Боря.
Серце підстрибнуло й забилося десь у горлі. Невже передумав? Може, зрозумів, що зробив помилку. Може, повернеться й усе буде як колись.
— Я слухаю тебе, — сказала вона, намагаючись говорити рівно.
— Як справи? Як ти там?
Ось так просто. «Як справи?» Наче він поїхав у відрядження, а не пішов до іншої жінки.
— Нормально. А ти як?
— Та знаєш… — Він замовк. Валя чекала. У трубці чулися якісь звуки: телевізор, голоси.
— Валю, а ти випадково пироги не пекла у вихідні?
Валя ледь не випустила трубку. З усіх можливих питань, які міг задати чоловік, що кинув дружину, це було найнесподіванішим.
— Що? — перепитала Валя, вирішивши, що переслухала.
— Ну, пироги ті, що з яблуками чи з капустою. Пам’ятаєш, як ти робила? Ну, з такою хрусткою скоринкою.
Валя відчула, як всередині неї піднімається щось гаряче й зле. Невже він серйозно кинув її, пішов до іншої, а тепер дзвонить дізнатися про пироги?
— Ні, не пекла, — сухо відповіла Валя.
— А шкода. А може ти якось… — Він знову замовк.
— Що?
— Може, ну… спечеш? Я б зайшов, забрав. Люда… у неї руки не з того місця ростуть, чи що. Вчора намагалася щось зробити схоже на твої пиріжки, але вийшла така нісенітниця.
Валя сіла. Ні, не впала, а саме повільно опустилася на стілець, бо ноги раптом стали ватними. Тиждень тому вона його не розуміла, була нецікавою. Їхні стосунки перетворилися на рутину, а тепер він дзвонить, бо нова коханка не вміє пекти пироги.
— Борь, ти це серйозно?
Голос у неї став якимось чужим і низьким.
— Так, я просто запитав. Ти ж знаєш, як я люблю твою випічку. Краще ніде не їв. 30 років не їв, а тепер жерти нічого.
Боря зітхнув у трубку.
— Валь, ну не сердься. Я ж не прошу нічого такого. Звичайні пироги. Ти ж їх за годину робиш.
За годину. Жах. Він думає, що пироги робляться за годину. Замісити тісто, дати підійти, розкачати, начинку приготувати, ліпити, в духовку поставити, стежити, щоб не пригоріли. Та вона півдня на кухні стоїть, а він думає, що це година.
— А Люда що, руки поламала?
— Та ні, руки в неї цілі, просто не вміє… Взагалі не готує толком. Каже, до кафе ходити краще.
Ах, ось воно що. Значить, романтичні побачення в кафе — це добре, а домашні пироги у суботу вранці — рутина. Але коли захотілося домашнього, то одразу згадав про кинуту дружину.
— Борь, а тобі не здається це дивним? — запитала Валя, дивуючись власному спокою.
— А що дивним?
— Ну як же? Тиждень тому ти говорив, що я тебе не розумію, що між нами рутина, а сьогодні дзвониш і просиш спекти пироги. Ті самі рутинні пироги.
У трубці було тихо. Потім Боря невпевнено промовив:
— Ну це ж різні речі. Пироги — це просто їжа, а стосунки…
— А, зрозуміло, — перебила його Валя. — Значить, стосунки — це коли романтика, побачення: «Ти мене розумієш». А їжа, побут, турбота — це так, дрібниці, які робити повинна я. Оцінити їх необов’язково.
— Валю, ти щось не те розумієш?
— Та ні, якраз я правильно розумію. 30 років я вставала рано, щоб тобі сніданок приготувати. 30 років прала, прибирала, пекла твої улюблені пироги. А ти думав, що це саме собою зрозуміло? Що я як кавоварка якась: натиснув на кнопку — отримав результат.
— Валю, ну заспокойся. Я ж не хотів тебе образити.
— Не хотів. А що хотів? Щоб я радісно погодилася пекти для тебе, поки ти живеш з іншою жінкою? Щоб була твоєю особистою пекарнею?
— А знаєш що, Борь? Не буду я тобі пекти пироги. Ні зараз, ні потім, ніколи.
— Ну навіщо ти так, Валю? Я ж пояснив…
— Пояснив, і я зрозуміла. Ти засумував не за мною. Ти засумував за турботою, за домашнім затишком, за пирогами у суботу вранці. А я-то думала…
Вона не договорила. А що вона думала? Що він зрозумів свою помилку, що хоче повернутися? Наївна дурна.
— Валю, ну не вішай трубку, давай нормально поговоримо.
— А про що нам говорити? Про те, як ти мене не цінував? Про те, як приймав як належне все, що я для тебе робила? А знаєш, Борю, я вперше за 30 років у суботу не пекла. І знаєш що? А мені сподобалося.
— Це як «сподобалося»?
— А отак. Прокинулася, попила чай із магазинним печивом, почитала книжку, нікого не годувала, ні за ким не прибирала, вільною була. І зрозуміла я дещо важливе: що ти любив не мене. Ти любив те, що я для тебе робила. А це зовсім різні речі.
— Валю, ну ти не права. Я тебе любив. Просто… просто…
— Що? Просто кохання закінчилося, коли з’явилася Люда? Чи воно ніколи й не починалося по-справжньому?
— Валю, ну не кажи дурниць. У нас же діти, родина була.
— Була, — погодилася Валя. Ключове слово — «була». А зараз у тебе нова родина. Ось і живи з нею. І пироги нехай твоя Люда пече. Або до кафе ходіть, якщо вона така сучасна.
— Валю, ну що ти як маленька? Невже не можна залишитися друзями?
Друзями? Ще чого захотів. Кинути дружину й залишитися з нею друзями, щоб вона пекла йому пироги, а він розповідав, як добре живеться з іншою.
— Ні, Боря, не можна. І взагалі не телефонуй мені більше. Якщо дітям щось треба буде передати, через них і передавай.
— Але, Валю…
— Усе, Боря, живи добре.
Валя вимкнула телефон.
Наступного ранку прокинулася рано за звичкою, але замість того, щоб лягти досипати, встала й пішла на кухню. Дивна річ. Захотілося щось зпекти, але не для Борі, не з почуття обов’язку, а просто так, для себе.
Запах наповнив кухню, такий домашній і затишний. І вперше за багато років цей запах був тільки для неї. Валя ліпила пиріжки й думала: «Адже вона вміє готувати не лише для родини. Вона взагалі вміє готувати. Це її навичка, її талант. І дурно відмовлятися від того, що приносить задоволення, лише тому, що хтось це не цінував».
Коли перша партія зарум’янилася в духовці, подзвонила Олена.
— Мам, як справи? Як настрій?
— А знаєш, Лєночко, непогано. Пиріжки пеку.
— Пиріжки? А навіщо?
— Для себе і для тебе, якщо приїдеш.
— Ой, мам, а можна? А то я так за твоїми пиріжками засумувала. У мене руки криві, не виходить, як у тебе.
Валя усміхнулася. Ось вона, різниця. Лєна просила не тому, що вважала це само собою зрозумілим. Вона цінувала, сумувала, дякувала.
— Звичайно, можна. Приїжджай у вихідні, наїмося удвох.
— А тато не буде проти? Може, йому теж спекти?
— Тато тепер живе окремо. І пироги мої його більше не стосуються.
Олена помовчала, потім обережно запитала:
— Мам, а ти як? Не дуже важко?
Валя подивилася на свою кухню, на пиріжки, що пеклися для неї самої, на вікно, в яке світило зимове сонце, на чашку чаю, що стояла поруч із книгою.
— А знаєш, Оленко, спочатку було важко, дуже важко, а тепер звикаю. І навіть подобається дещо.
— А що саме, мам?
— Свобода. Не знаю навіть, як це пояснити. Вперше за 30 років живу для себе. Хочу — встаю рано, хочу — до обіду в ліжку лежу. Хочу — печу пиріжки. Хочу — їм магазинне печиво. І ніхто не ворчить, що сніданок не готовий чи сорочка не випрасувана.
— Мам, а ти його пробачила?
Валя задумалася. Пробачила? Чи злиться ще?
— Знаєш, доню, навіть не знаю, як правильно сказати. Не пробачила, але й не злюся вже. Розумію тепер, що він зробив мені послугу, сам того не бажаючи.
— Яку послугу, мам?
— Звільнив мене від ролі прислуги. Я 30 років була дружиною-прислугою. Готувала, прала, прибирала, піклувалася. А він думав, що так і має бути, що кохання — це коли жінка все робить для чоловіка, а він дозволяє їй це робити. А тепер він пішов до тієї, яка «розуміє». Виявляється, розуміти — то добре, а пиріжків-то немає.
Олена засміялася.
— Мам, ти якась інша стала, більш, не знаю, жива, чи що.
— Може, і стала. А знаєш я ж працювала в бібліотеці, книжки любила, з людьми спілкувалася, а потім вийшла заміж, народила вас, і якось саме собою зрозуміло, що все життя — це дім, родина, побут. Не скаржуся, добре було. Але тепер подумала, може знову на роботу влаштуватися? До бібліотеки волонтером хоч би.
— Відмінна ідея! А то вдома будеш сидіти й сумувати.
— Та я не сумую вже, чесне слово. Учора тато телефонував, пироги просив. Уявляєш? Кинув мене, а пироги просить.
— Серйозно? Оце нахабство!
— А я йому відмовила. І знаєш що зрозуміла? Він мене не любив. Він любив те, що я робила. А це зовсім не одне й те саме.
Після розмови з донькою Валя дістала з духовки останню партію пиріжків. Золотисті, рум’яні, ароматні. Такі самі, як завжди. Тільки тепер вони були її. Для неї, для доньки, для гостей, які захочуть прийти, але не для людини, яка їх не цінувала.
Валя налила собі чаю, відкусила пиріжок і усміхнулася. Смачно. І приготовано з любов’ю до себе.
