Через хворобу чоловік залишився вдома, а коли дружина повернулася раніше — почула те, чого не мала почути
Герман лежав на дивані у вітальні, закутаний у плед. Уже третій день температура трималася вище тридцяти восьми, і лікар категорично заборонив йому виходити на роботу. Він працював менеджером з продажу елітної нерухомості й пишався своїми досягненнями: за останній рік уклав кілька великих угод, завдяки яким родина змогла переїхати до нової квартири в престижному районі.
Олександра зранку поїхала на роботу — вона керувала невеликим рекламним агентством. Зазвичай поверталася після сьомої вечора, але сьогодні важливу зустріч із клієнтом скасували, і вона вирішила приїхати додому раніше, щоб приготувати хворому чоловікові щось смачне.
Вхідні двері відчинилися майже беззвучно. Олександра навмисно намагалася не шуміти — раптом Герман спить. У передпокої вона зняла туфлі й навшпиньках пішла до вітальні, але раптом зупинилася, почувши голос чоловіка. Він говорив телефоном.
— Звичайно, мамо, я все розумію, — голос звучав абсолютно здорово, без жодного натяку на застуду. — Так, Сашка на роботі, можемо спокійно поговорити.
Олександра завмерла. Сашка? Він ніколи так її не називав. І чому голос такий бадьорий?
— Знаєш, мамо, я вже втомився від цього спектаклю, — продовжував Герман. — Три роки минуло, як ми одружилися, а що з того? Її агентство ледве зводить кінці з кінцями, а вона все туди вкладає й вкладає. Я думав, вона розумніша.
Олександра притулилася спиною до стіни. Серце почало калатати швидше.
— Ні, мамо, ти не розумієш! — голос Германа став гучнішим. — Я одружився з нею, бо думав: перспективна дівчина, амбітна, зароблятиме. А вона що? Усе закопує в це своє агентство! Прибутку — нуль! Самі витрати!
Пауза. Очевидно, Емілія Аркадіївна, його мати, щось відповідала.
— Та яка різниця, любов чи розрахунок! — роздратовано кинув Герман. — Мені тридцять п’ять, мамо! Час уже нормально жити! Он Максим, мій приятель, одружився з дочкою власника будівельної компанії — тепер він там заступник директора. А я? Усе той самий менеджер з продажу!
Олександра повільно сповзла по стіні й сіла просто на підлогу в коридорі.
— Слухай, мамо, давай начистоту, — голос Германа став діловим. — Є в мене на прикметі одна… Злата її звуть. Двадцять шість років, батько — власник мережі фітнес-клубів. Вона натякала, що я їй подобаюся. Якщо з нею закрутити…
— Почекай, не перебивай! — він підвищив голос. — Я все продумав. З Сашкою розлучуся тихо. Скажу, що розлюбив, що ми різні люди, стандартний набір. Квартира оформлена на мене — я ж перший внесок зробив зі своїх заощаджень. Їй залишу якусь дрібницю, щоб не сварилася. І все — вільний!
Олександра затулила рот долонею, щоб не скрикнути. Квартира… Так, Герман справді вніс перший внесок. Але решту виплачувала вона. Усі свої гроші, увесь прибуток від агентства — все пішло туди.
— Мамо, ну що ти заладила — «недобре й недобре»! — продовжував Герман. — А що тут хорошого? Сашка вічно на роботі, дітей поки не хоче, каже — рано. Готує через раз, годує напівфабрикатами. А Злата — інша! Домашня дівчинка, вихована. І батько в неї — золота жила!
— Та не хворію я, мамо! — раптом засміявся Герман. — Просто треба було трохи часу, щоб усе спокійно обміркувати. Сказав, що температура — от і сиджу вдома. Завтра зустрічаюся зі Златою, в ресторан її запрошу. До речі, гроші знадобляться — Сашка свої всі ховає, каже — на розвиток бізнесу. Дурепа! Який розвиток, якщо клієнтів — раз-два та й усе!
Олександра підвелася. В очах стояли сльози, але всередині підіймалася холодна, чітка рішучість. Вона тихо підійшла до дверей у вітальню й штовхнула їх.
Герман лежав на дивані, але, побачивши дружину, різко сів, упустивши телефон.
— Сашо! Ти… ти рано…
— Продовжуй, — Олександра зайшла до кімнати й сіла в крісло навпроти. — Не соромся. Про «дурепу» було особливо цікаво.
Герман зблід.
— Це не те, що ти…
— Мовчи, — відрізала Олександра. — Просто мовчи. Я все чула. Усе.
— Сашо, люба, давай поговоримо…
— Про що? Про те, що ти три роки удавав? Про те, що одружився з користі? Чи про те, що вже знайшов мені заміну?
Герман підвівся з дивана, намагаючись зобразити обурення.
— Ти підслуховувала! Як ти могла?!
— Я прийшла додому до хворого чоловіка, — Олександра говорила спокійно, хоча руки тремтіли. — Хотіла зварити суп, подбати. А почула правду.
— Сашо, усе не так, як ти думаєш…
— Як же не так, Германе? — гірко всміхнулася вона. — Ти ж усе детально розписав мамі. Розлучення, квартира тобі, нова дружина з багатим татусем. Чудовий план.
Герман підійшов ближче, спробував узяти її за руку.
— Забери руки! — Олександра схопилася з крісла. — Не торкайся мене!
— Це мій дім! — раптом вибухнув Герман. — Я платив перший внесок!
— Твій дім? — вона сумно всміхнулася. — Добре. Тоді я йду.
Вона рушила до виходу, але зупинилася у дверях.
— Знаєш що, Германе? Дякую. За те, що показав своє справжнє обличчя. За те, що мені не довелося прожити з тобою ще десять років в ілюзіях.
— Куди ти зібралася? — крикнув він услід. — До матусі побіжиш скаржитися?
— А ти хіба не матусі телефонував? — Олександра взувала туфлі. — І взагалі, це не твоя справа.
До речі, щодо мого «збиткового» агентства… Учора я підписала контракт із міжнародною корпорацією на рекламну кампанію. Півтора мільйона доларів. Але ти про це вже не дізнаєшся. Вона вийшла, грюкнувши дверима. Герман залишився стояти посеред передпокою. Потім кинувся до вікна — Олександра сідала у свою машину. Він схопив телефон, набрав її номер — довгі гудки.
Наступний дзвінок — матері.
— Мамо, у нас проблеми. Сашка все чула… Ні, не кричи! Що мені тепер робити?
Наступного дня Герман зателефонував на роботу. Секретарка Інна сухо повідомила, що Олександра Павлівна поїхала у відрядження до Мілана на тиждень.
— У Мілан? — розгубився Герман. — Навіщо?
— У справах компанії, — коротко відповіла Інна й поклала слухавку.
Герман набрав номер Злати.
— Привіт, красуне! Як щодо вечері сьогодні?
— Ой, Геро, вибач, не можу, — защебетала Злата. — Тато вчора дізнався, що ти одружений. Сказав, щоб я з тобою не спілкувалася. Він у мене принциповий. Бувай!
Короткі гудки.
Герман у люті жбурнув телефон на диван. Як її батько дізнався? Звідки? Увечері зателефонувала мати.
— Германе, що ти накоїв! — кричала в слухавку Емілія Аркадіївна. — Щойно дзвонила Валентина, мати Олександри! Вона все знає! Назвала тебе підлим і альфонсом! Мисливцем за приданим! Мені тепер соромно з дому вийти!
— Мамо, заспокойся…
— Як я заспокоюся?! Валентина вже всім подругам розповіла! У нашому будинку всі дивляться косо! Миронова з третього поверху сказала, що не дивується — яблуко від яблуні недалеко падає!
— Що це означає?
— А те, що всі пам’ятають, як твій батько пішов від нас до багатої вдови! Історія повторюється!
Герман поклав слухавку.
Батько… Так, батько справді пішов, коли Герману було п’ятнадцять. До власниці ювелірного магазину. Мати тоді довго не могла оговтатися.
Минув тиждень. Олександра не поверталася. На дзвінки не відповідала. Герман уже почав хвилюватися. А раптом щось сталося? На восьмий день у двері подзвонили. На порозі стояв кур’єр із пакетом документів.
— Розпишіться, будь ласка.
Герман розписався й розірвав пакет. Заява про розлучення. І ще один документ — позов про поділ майна.
— Що за нісенітниця! — він набрав номер свого приятеля-юриста Бориса. — Борю, тут така справа…
— Геро, привіт. Слухай, я передзвоню, зараз незручно…
— Зачекай! Мені терміново потрібна консультація! Дружина подала на розлучення і поділ майна!
— А… ну… звернися до іншого юриста. Я не можу.
— Чому?
— Бо я представляю інтереси Олександри Павлівни. Вона тепер мій клієнт. Вибач.
Герман опустився на диван. Борис — його друг ще зі студентських років — тепер працює на Сашу? Телефон знову задзвонив.
Незнайомий номер.
— Германе Ігоровичу? — пролунав у слухавці чоловічий голос. — Це Петро Максимович Кулешов, директор компанії «Еліт-Естейт». Змушений повідомити: з завтрашнього дня ви звільнені.
— Що?! За що?!
— За систематичні порушення трудової дисципліни. Ви були відсутні на роботі три дні без поважної причини.
— Я хворів!
— У нас немає вашого лікарняного. Медична довідка, яку ви надіслали, виявилася підробленою. Ми перевірили: лікар вас не приймав і жодних довідок не виписував.
— Але…
— Рішення остаточне. Особисті речі з офісу вам передасть кур’єр. До побачення.
Герман сидів із телефоном у руці, не вірячи тому, що відбувається. Як вони дізналися про довідку? Він же купив її у знайомого за три тисячі гривень — все мало бути «чисто». Наступний дзвінок — із банку.
— Германе Ігоровичу, добрий день. Нагадуємо, що завтра — останній день внесення щомісячного платежу за іпотекою.
— Я… я внесу…
Увечері він сидів на кухні, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Роботи немає. Грошей немає. Дружина подала на розлучення… І тут прийшло повідомлення від Олександри:
«Германе, ось номер телефону хорошого адвоката. Тобі знадобиться. І так, квартира оформлена на мене. Я перевірила документи: під час оформлення іпотеки основним позичальником вказана я, бо мій офіційний дохід був вищий. Ти — співпозичальник.
Перший внесок у 500 тисяч — це мої гроші. Просто переказ робили з твоєї картки для зручності. У мене є всі документи, що підтверджують походження цих коштів.
Удачі в суді»
Герман перечитав повідомлення тричі. Потім кинувся до теки з документами.
Олександра мала рацію — у договорі вона значилася основним позичальником.
— НІ! — він жбурнув теку на підлогу. — НІ! Цього не може бути!
Він подзвонив матері.
— Мамо, мені потрібні гроші. Терміново!
— Які гроші, Геро? У мене пенсія — п’ятнадцять тисяч. Ти ж знаєш!
— А заощадження?
— Які заощадження? Я ж усе віддала тобі, коли ти квартиру купував!
Герман згадав — і справді. Мати тоді віддала останні двісті тисяч гривень.
Наступні дні злилися в суцільний жах. Колишні колеги не брали слухавку. Злата написала коротко: «Не пиши мені більше. Тато сказав, що ти невдаха».
На п’ятий день після отримання документів про розлучення Герман сидів у кафе навпроти офісу Олександри. Він чекав її вже дві години. Нарешті вона з’явилася — елегантна, у новому костюмі, з новою зачіскою. Поруч ішов високий чоловік у дорогому пальті. Вони жваво розмовляли й сміялися.
Герман вискочив із кафе.
— Сашо!
Олександра обернулася. Погляд був холодний.
— Що тобі потрібно?
— Нам треба поговорити! Прошу тебе!
— Нам нема про що говорити, — вона відвернулася.
— Сашо, будь ласка! Я все зрозумів, я був неправий! Давай усе повернемо!
Чоловік поруч із нею зробив крок уперед.
— Олександро Павлівно, вам потрібна допомога?
— Ні, Федоре Аркадійовичу, дякую. Це мій колишній чоловік.
Германе, іди. У нас важлива зустріч.
— Сашо, вислухай мене!
— Навіщо? — вона всміхнулася. — Щоб знову почути, яка я дурна, що закопує гроші в збиткове агентство? До речі, Федір Аркадійович — інвестор. Він вкладає п’ять мільйонів євро в моє «збиткове» агентство. Ми відкриваємо філії в Європі.
Герман дивився на неї, не знаходячи слів.
— Знаєш, Германе, — продовжила Олександра, — я багато чого тобі пробачала. Твою зневагу до моєї роботи, твої насмішки з моїх планів, твоє небажання допомагати вдома… Але зраду — ні. Цього я пробачити не можу.
— Але ж три роки… Ми були щасливі…
— Ти був щасливий, бо я забезпечувала тобі комфорт. Платила за квартиру, купувала продукти, оплачувала твої костюми й годинники, щоб ти «відповідав статусу».
А я? Я жила з людиною, яка бачила в мені лише джерело грошей.
— Це неправда!
— Правда, Германе. Ти сам це сказав. Одружився з розрахунку. Чекав, що я почну заробляти великі гроші. Не дочекався — вирішив знайти іншу. Що ж, шукай. Але навряд чи знайдеш.
Вона розвернулася й пішла до офісної будівлі. Федір Аркадійович — сивочолий чоловік років п’ятдесяти — затримався на мить.
— Ви втратили не просто дружину. Ви втратили діамант. Олександра Павлівна — геніальна підприємиця. За кілька років її компанія коштуватиме мільйони.
А ви… ви залишилися ні з чим.
Герман стояв посеред вулиці й дивився, як вони зникають за скляними дверима бізнес-центру.
Минуло пів року. Розлучення оформили швидко — Олександра не вимагала жодних компенсацій, але квартира за рішенням суду залишилася їй. Герман переїхав до матері в її однокімнатну квартиру. Роботу в сфері нерухомості знайти не вдалося — чутки про підроблену медичну довідку розлетілися всіма агентствами. Зрештою він влаштувався менеджером у магазин електроніки.
Злата вийшла заміж за сина власника нафтової компанії. На весілля Германа, звісно, не запросили. Емілія Аркадіївна не могла пробачити синові ганьби.
— Через тебе я тепер не можу людям у вічі дивитися! — голосила вона. — Усі пальцем тицяють! «Он мати альфонса пішла!»
— Мамо, досить!
— Не досить! Олександра була найкращим, що з тобою сталося! А ти все зруйнував! Як твій батько!
Герман мовчав. Заперечувати було нічого.
Одного вечора, повертаючись з роботи, він увімкнув телевізор. Там показували інтерв’ю. Олександра розповідала про своє агентство, плани розвитку, нові контракти. Вона світилася.
— Я вдячна долі за всі випробування, — говорила вона. — Вони зробили мене сильнішою. Тепер я знаю, що можу досягти всього сама, без чиєїсь підтримки.
— А особисте життя? — запитав ведучий. — Не плануєте заміж?
— Знаєте, тепер я дуже обережна, — усміхнулася Олександра. — Один раз я вже помилилася. Вийшла заміж за людину, яка бачила в мені лише гаманець. Більше таких помилок не зроблю. Якщо зустріну того, хто полюбить мене, а не мої гроші — можливо. А поки я щаслива й сама. У мене є улюблена справа, чудова команда, великі плани. Хіба це не щастя?
Герман вимкнув телевізор. У маленькій маминій кухні було задушливо. За вікном шумів проспект. Він згадав їхню з Олександрою квартиру — простору, світлу, з видом на парк. Згадав, як вона раділа, коли вони туди переїхали. Як вибирала штори, як розставляла меблі…
— Дурень, — сказав він уголос. — Повний дурень.
Телефон завібрував. Повідомлення з невідомого номера:
«Германе Ігоровичу, вітаємо! Ви виграли сто тисяч гривень! Для отримання виграшу перейдіть за посиланням…» Він гірко всміхнувся й видалив повідомлення. Навіть шахраї знущаються.
За стіною мати дивилася серіал. Герой говорив героїні:
— Я зрозумів, що гроші — не головне. Головне — любов!
— От правильно каже! — крикнула мати. — А ти, сину, не зрозумів! Тому й залишився ні з чим!
Герман заплющив очі. Мати була права. Абсолютно. Він проміняв справжнє на примарне. Люблячу дружину — на мрію про багату наречену. Результат був закономірний. Телефон задзвонив. Борис.
— Гера, привіт. Слухай, якось незручно тоді вийшло… Може, зустрінемося, поговоримо?
— Про що говорити, Борю?
— Ну як про що? Ми ж друзями були…
— Були, — погодився Герман. — Тільки ти тепер успішний юрист у великій компанії, а я — продавець телевізорів. Про що нам говорити?
— Не драматизуй. До речі, Олександра Павлівна шукає менеджерів у європейський офіс. Можеш резюме надіслати.
— Знущаєшся?
— Ні, серйозно. Вона не злопам’ятна. Бізнес є бізнес. Якщо спеціаліст хороший — візьме.
— Дякую, обійдуся.
Герман поклав слухавку. Працювати на колишню дружину? Ніколи! Хоча… зарплати там, напевно, хороші. І кар’єрний ріст… Ні. Гідність не дозволить.
Минув рік. Герман усе ще працював у магазині електроніки. Олександра відкрила офіси в Парижі, Лондоні й Берліні. На день народження Германа — йому виповнилося тридцять сім — прийшла листівка. Без підпису, але почерк він впізнав одразу:
«Германе, бажаю знайти те, що справді важливо. І навчитися це цінувати».
Він довго дивився на листівку. Потім сховав її в шухляду столу.
Увечері зателефонувала мати.
— Гера, я тут подумала… Може, тобі вибачитися перед Олександрою? А раптом пробачить?
— Мамо, вона вже іншим життям живе. Забудь.
— А ти спробуй! Що тобі втрачати?
— Гідність, мамо. Останнє, що в мене залишилося.
— Гідність! — обурилася Емілія Аркадіївна. — Яка гідність? Ти зрадив люблячу дружину, залишився ні з чим і тепер говориш про гідність?
Герман не відповів. Як завжди, мати була права.
Тієї ночі він не міг заснути. Згадував, як вони з Олександрою познайомилися. Корпоратив у готелі. Вона — представниця замовника, він — менеджер із продажів. Вона говорила про плани створити найкраще рекламне агентство в країні, очі горіли…
А він тоді подумав: «Енергійна, розумна, перспективна. Те, що треба». Тільки от помилився в головному. Вирішив, що зможе використати її енергію й розум у своїх цілях. А вона виявилася сильнішою. Розумнішою. І зрештою — успішнішою.
Герман давно перестав будувати плани — кожен день був схожий на попередній: робота, дім, сон. Коли на корпоративі симпатична продавчиня з сусіднього відділу спробувала з ним заговорити, він поспіхом пішов — страх відмови й самотності паралізував сильніше, ніж біль минулого.
А Олександра тим часом відкривала черговий європейський офіс, з’являлася на обкладинках ділових журналів і давала інтерв’ю про секрети успіху. Робота стала її покликанням, пристрастю й джерелом справжнього щастя — такого, що не залежить ні від кого.
