Олена сиділа на старій дерев’яній лавці біля автобусної зупинки в своєму селі на Івано-Франківщині.
Осінній вітер гнав пожовкле листя по дорозі, а вона міцно тримала маленьку валізу, в якій лежало все її життя: кілька змін одягу, фотографія дітей і лист від подруги Наталі, яка вже два роки працювала в Італії.
Лист обіцяв нове життя — роботу доглядальницею в заможній італійській сім’ї, хорошу зарплату і шанс вирватись із бідності.
Олені було 38. Її чоловік Василь п’ять років тому поїхав на заробітки до Польщі, але зв’язок із ним обірвався після кількох місяців.
Вона залишилася сама з двома дітьми — 14-річною Софією і 10-річним Максимом. Життя в селі було важким: роботи не було, а пенсія матері, з якою вони жили в одній хаті, ледве покривала комунальні послуги.
Олена працювала на городі, брала дрібні підробітки — то в когось хату прибрати, то на базарі допомогти, — але грошей не вистачало. Діти росли, а з ними росли і витрати.
Наталя, подруга дитинства, написала, що в Італії потрібні доглядальниці.
“Тут платять 800 євро на місяць, Оленко, — писала вона. — Житло і їжу дають безкоштовно. За рік-два збереш на навчання для Софії, а там, може, і хату відремонтуєш”.
Ці слова закарбувалися в голові Олени, як маяк. Вона довго вагалася, але коли Максим попросив нові кросівки, а вона не змогла їх купити, рішення прийшло саме.
— Мамо, ти ж повернешся? — спитала Софія, коли Олена прощалася з дітьми. Її очі були повні сліз, але вона намагалася триматися.
— Звичайно, доню, — відповіла Олена, обіймаючи її. — Я поїду, зароблю грошей, і ми заживемо краще. Ти ж доглянеш за Максимом і бабусею?
Софія кивнула, але в її погляді було щось, що змусило серце Олени стиснутися. Вона відчула, що залишає дітей не лише фізично, але й емоційно.
Автобус до Львова прибув із запізненням. Олена сіла біля вікна і дивилася, як рідне село зникає за горизонтом. Попереду чекала довга дорога — спочатку до Польщі, а звідти літак до Неаполя. Наталя обіцяла зустріти її в аеропорту.
Неаполь зустрів Олену спекою і гамором. Наталя, засмагла і втомлена, обійняла її в аеропорту.
“Ти не пожалкуєш, подруго, — сказала вона. — Тут важко, але гроші того варті”.
Наталя відвела Олену до маленької квартири, де жили кілька інших заробітчанок. Умови були скромними: тісна кімната, двоярусні ліжка, спільна кухня.
Але Олена не скаржилася — це було лише тимчасово, доки вона не влаштується на роботу.
Через тиждень Наталя познайомила її з агенцією, яка підбирала доглядальниць для італійських сімей. Олені дісталася робота в сім’ї пана Джузеппе, 80-річного вдівця, який потребував постійного догляду.
Його донька, Сільвія, холодно привітала Олену і пояснила обов’язки: годувати, купати, давати ліки, прибирати будинок і бути “на підхваті” 24 години на добу.
Зарплата — 700 євро на місяць, менше, ніж обіцяла Наталя, але Олена погодилася. “Це ж тільки початок”, — подумала вона.
Робота виявилася виснажливою. Джузеппе був примхливим: то йому не подобалася їжа, то він вимагав, щоб Олена сиділа біля нього всю ніч, бо йому “самотньо”.
Сільвія з’являлася раз на тиждень, перевіряла, чи все в порядку, і зникала. Олена спала по 4-5 годин на добу, їла поспіхом і майже не мала часу на себе.
Але вона терпіла, бо щомісяця відправляла 500 євро додому. Мати писала, що Софія з Максимом сумують, але тримаються.
Олена тримала в голові їхні обличчя і мріяла, як одного дня повернеться з грошима на навчання для доньки і ремонт хати.
Через пів року Олена почала відчувати, що щось не так. Її самопочуття погіршувалося, а від постійного недосипу вона стала дратівливою.
Телефонні розмови з дітьми ставали все коротшими — Софія відповідала односкладово, а Максим дедалі частіше питав:
“Мамо, коли ти приїдеш?” Олена обіцяла приїхати на Різдво, але Сільвія відмовила у відпустці, бо “татові потрібен догляд”.
Тим часом Наталя, яка обіцяла підтримку, почала віддалятися. Вона знайшла нову роботу в іншому місті і рідко відповідала на дзвінки.
Олена залишилася сама в чужій країні, без знання мови і з мінімальними контактами. Вона намагалася спілкуватися з іншими заробітчанками, але кожна мала свої проблеми, і ніхто не хотів слухати чужі.
Одного дня Джузеппе стало гірше. Олена викликала швидку, але Сільвія, замість подякувати, звинуватила її в недбалості.
“Якби ти краще стежила за ним, цього б не сталося!” — кричала вона.
Олена намагалася пояснити, що робила все за інструкціями, але Сільвія не слухала.
Через тиждень після цього випадку Олені сказали, що її послуги більше не потрібні. Вона отримала зарплату за останній місяць і була змушена покинути будинок.
Без роботи Олена опинилася в скрутному становищі. Агенція запропонувала нове місце, але зарплата була ще нижчою — 600 євро, а умови гіршими.
Вона погодилася, бо не мала вибору. Нова сім’я жила в маленькому містечку за годину від Неаполя.
Олена доглядала за 90-річною синьйорою Марією. Робота була ще важчою: Марія часто плутала Олену з іншими людьми, і відмовлялася їсти. Олена втрачала сили, але продовжувала працювати, бо знала, що вдома на неї чекають діти.
Тим часом у селі справи погіршувалися. Мати занедужала, і Софії довелося кинути підготовку до вступних іспитів, щоб доглядати за бабусею.
Максим почав погано вчитися і потрапив у погану компанію. Олена дізналася про це з листів і відчувала, як її душа розривається від безсилля.
Вона хотіла повернутися, але заощадження були мізерними — більшу частину вона відправляла додому, а решта йшла на оплату житла і їжі.
Одного вечора, коли Олена чистила кухню після чергової безсонної ночі, вона отримала дзвінок від Софії. Донька плакала:
“Мамо, я не можу більше. Максим пропадає десь із хлопцями, бабуся ледве ходить, а я не встигаю ні вчитися, ні працювати. Приїдь, будь ласка”. Олена пообіцяла, що скоро повернеться, але сама не вірила своїм словам.
Олена протрималася ще три місяці. Вона сподівалася заробити хоча б на квиток додому і трохи грошей для дітей.
Але одного дня синьйора Марія впала, і Олену знову звинуватили в недбалості. Її звільнили без виплати за останній місяць.
Залишившись без роботи і з мізерними заощадженнями, Олена зрозуміла, що не може більше залишатися в Італії.
Вона повернулася в село з валізою, яка була такою ж легкою, як і два роки тому. Хата виглядала ще більш занедбаною, ніж коли вона їхала.
Софія зустріла її холодно — донька виросла і стала чужою. Максим майже не розмовляв, а мати, хоч і раділа поверненню Олени, не могла приховати слабкості.
Олена намагалася повернутися до нормального життя, але село змінилося. Роботи не було, а сусіди дивилися на неї з жалем.
Вона так і не змогла зібрати на навчання для Софії чи ремонт хати. Діти, які колись були її найбільшою мотивацією, тепер уникали її, звинувачуючи в тому, що вона залишила їх.
Олена сиділа на тій самій лавці біля зупинки, де два роки тому починалася її подорож.
Вона дивилася на дорогу, але цього разу не було жодного автобуса, який міг би відвезти її до нового життя.
Її мрія про краще майбутнє розчинилася в реальності, залишивши лише втому і порожнечу.
Олена сиділа на кухні, тримаючи в руках стару фотографію, де вони з Василем і дітьми усміхалися на пікніку біля річки. Це було п’ять років тому, коли життя ще здавалося простим і сповненим надії.
Вона зітхнула, відклала фото і пішла готувати вечерю. Софія була на городі, допомагаючи матері, а Максим десь гуляв із друзями. Олена намагалася не думати про те, як сильно змінилося її життя після повернення з Італії, але відчуття поразки не покидало її.
Раптово хтось постукав у двері. Олена здивувалася — у селі рідко приходили гості без попередження. Вона відчинила двері і завмерла.
На порозі стояв Василь. Його обличчя було худим, волосся посивіло, а очі видавали втому, але це був він. Олена не могла повірити: чоловік, якого вона не бачила п’ять років, стояв перед нею.
— Олено… — тихо промовив він, опустивши погляд. — Я повернувся.
Вона не знала, що сказати. Злість, біль і радість змішалися в її серці. Вона запросила його в хату, і вони сіли за стіл.
Василь розповів, що в Польщі спочатку все йшло добре: він працював на будівництві, заробляв непогані гроші, але потім потрапив у шахрайську схему.
Роботодавець не заплатив за кілька місяців, і Василь опинився без грошей і документів. Він соромився повертатися додому, тому залишився в Польщі, перебиваючись дрібними підробітками. Лише нещодавно він зміг зібрати кошти на дорогу додому.
Олена слухала мовчки. Вона не знала, чи вірити йому, але в його очах бачила щирість. Вона розповіла про свої два роки в Італії, про важку роботу, про те, як діти виросли без неї, і про те, як її мрія про краще життя розсипалася.
Василь узяв її за руку — вперше за багато років — і пообіцяв, що тепер усе буде інакше.
Наступного дня Василь зустрівся з дітьми. Софія сприйняла його холодно. Вона пам’ятала, як він зник, залишивши їх із матір’ю, і не могла пробачити.
Максим, навпаки, зрадів, бо скучив за батьком, якого майже не пам’ятав. Олена розуміла, що відновити сім’ю буде непросто, але Василь здавався рішучим. Він сказав, що хоче залишитися в селі і працювати тут, щоб бути поруч із сім’єю.
Василь почав шукати роботу. У селі можливостей було мало, але він домовився з місцевим фермером про сезонну роботу на полях. Зарплата була невеликою, але це дозволяло йому приносити додому хоч якісь гроші.
Олена теж узялася за підробітки: вона знову почала прибирати в сусідів і продавати овочі з городу на базарі. Разом вони ледве зводили кінці з кінцями, але вперше за довгий час у хаті з’явилася надія.
Олена помітила, що Василь змінився. Він більше не був тим безтурботним чоловіком, який поїхав на заробітки.
Він намагався бути уважним до дітей, допомагав по господарству і навіть почав ремонтувати хату. Одного вечора він приніс старенький ноутбук, який позичив у знайомого, і запропонував Софії спробувати онлайн-курси, щоб підготуватися до вступних іспитів. Софія спочатку відмахнулася, але Василь наполіг:
“Ти розумна, доню. Ми з мамою зробимо все, щоб ти вчилася”.
Максима було складніше повернути на правильний шлях. Він проводив багато часу з друзями, які не раз потрапляли в неприємності. Олена боялася, що син зв’яжеться з поганою компанією, але Василь узявся за справу.
Він почав брати Максима з собою на роботу до фермера. Спочатку хлопець бурчав, але фізична праця і розмови з батьком почали його змінювати.
Василь розповідав синові історії зі свого життя, ділився помилками і вчив його бути відповідальним. Одного дня Максим повернувся додому і сказав:
“Тату, я хочу закінчити школу. Може, підеш зі мною на батьківські збори?”
Олена раділа цим маленьким змінам, але найбільше її тішило, що сім’я знову була разом. Вона почала проводити більше часу з дітьми, допомагаючи Софії з навчанням і граючи з Максимом у футбол у дворі.
Вони з Василем намагалися відродити старі сімейні традиції: щонеділі готували разом вечерю і говорили про все на світі. Софія поступово почала відтавати, хоча й досі тримала дистанцію.
Через пів року життя в сім’ї почало налагоджуватися. Василь знайшов стабільнішу роботу на пилорамі в сусідньому селі, а Олена організувала невеликий бізнес із продажу домашніх консервів.
Її соління і варення мали попит на базарі, і вона навіть почала мріяти про те, щоб відкрити маленький магазинчик. Грошей усе ще бракувало, але вони з Василем навчилися планувати бюджет і відкладати потроху на майбутнє.
Софія успішно склала вступні іспити і вступила до коледжу на спеціальність “облік і аудит”. Олена пишалася донькою, але водночас боялася, що вона поїде з дому.
Софія заспокоїла її: “Мамо, я буду приїжджати на вихідні. І ти не думай, я вдячна за все, що ти для нас зробила”. Ці слова стали для Олени найбільшою нагородою.
Максим повернувся до навчання і навіть записався на футбольну секцію.
Василь їздив із ним на матчі, і їхні стосунки міцніли з кожним днем. Олена бачила, як її син знову сміється, і це давало їй сили рухатися далі.
Одного вечора, коли вся сім’я зібралася за столом, Василь піднявся і сказав:
“Я знаю, що багато чого зіпсував. Але я обіцяю, що більше ніколи не залишу вас”.
Олена посміхнулася, хоч у її очах стояли сльози. Вона знала, що попереду ще багато роботи, але вперше за довгі роки відчувала, що вони на правильному шляху.
Хата, яка ще недавно здавалася старою і занедбаною, почала оживати. Василь із Максимом полагодили дах, а Олена з Софією пофарбували стіни.
Вони посадили нові квіти у дворі, і Олена навіть дозволила собі мріяти про невеличкий сад. Життя не стало легким, але воно стало їхнім — спільним, наповненим маленькими радощами і надією.
Олена більше не сиділа на лавці біля зупинки, мріючи про далекі країни. Її мрія була тут — у теплій хаті, де сміялися її діти, і в обіймах чоловіка, який повернувся, щоб залишитися.
Христина Мазуренко
