Пів року спокою пролетіли як один тиждень. Уляна вже звикла до ранкової тиші, запаху кави без домішок чоловічого парфуму та можливості залишати книгу розгорнутою прямо на обідньому столі. Але цей суботній ранок розрізав різкий, вимогливий дзвінок у двері.
На порозі стояла Леся. Та сама «фатальна жінка» в дешевих стразах, яка шість місяців тому зруйнувала дванадцять років шлюбу Уляни. Вона виглядала роздратованою, тримаючи в руках якусь теку з паперами.
— Ти ще довго будеш вдавати, що тебе немає вдома? — замість вітання кинула Леся, намагаючись плечем відштовхнути Уляну і пройти в коридор.
— А ти нічого не переплутала, Лесю? Твій дім тепер там, де Богдан і його вічні обіцянки. Сюди тебе ніхто не кликав, — Уляна перегородила шлях, зберігаючи крижаний спокій.
— Ой, не будуй із себе велику мученицю, — фиркнула гостя, таки просочившись у передпокій. — Ми прийшли до висновку, що ти заборгувала. Причому багато.
Богдан надто добрий, щоб сказати тобі це в обличчя, тому прийшла я. Ця квартира — майно, нажите в шлюбі. І те, що ти тут забарикадувалася, не означає, що ми з Богданом не маємо на неї прав.
Уляна розсміялася, хоча всередині все закипало від такої нахабності.
— «Ми з Богданом»? Ти серйозно? Лесю, ця квартира була подарована мені моїми батьками ще до того, як Богдан навчився прасувати власні сорочки. Юридично він не має тут жодного квадратного сантиметра.
— А ремонт?! — вигукнула Леся, червоніючи від люті. — Богдан розповів, як він власними руками тут плитку клав у ванній! Як він купував іспанський кахель на гроші, які відкладав з премій! Він вкладав сюди душу, працю і фінанси. Отже, половина вартості цього ремонту — наша. Або виплачуй компенсацію, або ми подаємо до суду на поділ майна. Ми вже й оцінку приблизну зробили.
— Його «душа», як ти кажеш, пішла разом із ним у твою орендовану однокімнатку, — відрізала Уляна. — А щодо ремонту… Твій Богдан забув згадати, що ту плитку він розбив під час монтажу, і мені довелося наймати професіоналів, щоб вони все переробляли? Чи він не розповів, що кредит за ту саму «іспанську плитку» я закривала сама ще три місяці після розлучення?
— Ти все перекручуєш! Ти завжди його принижувала! — Леся почала розмахувати текою перед обличчям господині. — Він каже, що ти маніпуляторка. Він має право на частку! Ми не збираємося жити в злиднях, поки ти тут шикуєш на його мозолях. Нам потрібні гроші на перший внесок за власне житло. Це справедливо!
— Справедливо? — Уляна зробила крок вперед, змушуючи Лесю відступити до дверей. — Справедливо — це коли чоловік іде до коханки з однією валізою, як він і зробив, клянучись, що йому «нічого від мене не треба». Справедливо — це коли ти не приходиш у чужий дім вимагати гроші за шпалери, які він обдер під час п’яної сварки три роки тому.
— Ми подамо в суд! — верещала Леся, вже стоячи на під’їзді. — У нас є чеки! Богдан знайде всі виписки! Ти ще пошкодуєш про свою жадібність! Ти самотня, озлоблена жінка, яка чіпляється за стіни, бо більше нічого в житті не має!
Уляна глибоко вдихнула і спокійно подивилася суперниці в очі.
— Знаєш, у чому різниця між нами, Лесю? Я маю ці стіни, свій спокій і свою гідність. А ти маєш чоловіка, який настільки неспроможний забезпечити своє нове життя, що посилає коханку вибивати гроші у колишньої дружини. Тобі не квартиру ділити треба, а очі відкрити. Забирай свій папірець і більше ніколи не торкайся мого дзвінка. Бо наступного разу я викличу поліцію і пред’явлю їм заяву про переслідування.
Леся ще щось вигукнула про «совість» і «закон», але Уляна вже зачинила двері. Серце калатало, але на душі було дивно легко. Вона зрозуміла: Богдан не просто пішов, він остаточно знецінився.
Уляна підійшла до вікна і побачила, як Леся сідає в стару автівку Богдана, що стояла під під’їздом. Машина задиміла і зі скреготом рушила з місця. Уляна посміхнулася, підійшла до обіднього столу і перегорнула сторінку своєї книги. Її дім нарешті став повністю її фортецею.
Минуло два тижні з того пам’ятного візиту, але осад у душі Уляни залишився. Вона розуміла: Леся не та людина, яка здається після першої поразки. І справді, черговий «привіт» з минулого не забарився — цього разу у вигляді офіційного листа.
Досудова претензія, складена на дешевому папері, але з претензійними юридичними термінами, вимагала «відшкодування невід’ємних поліпшень житлового приміщення».
Уляна лише похитала головою. Вона знала Богдана: він ніколи не любив паперову роботу. Це була ініціатива Лесі — її енергія, її жадібність, її почерк.
Того вечора Уляна вирішила не чекати наступного нападу. Вона зателефонувала Богдану.
— О, згадала про колишнього? — почула вона в слухавці голос Лесі замість чоловічого. — Що, совість замучила чи гроші на картку вже перерахувала?
— Лесю, дай слухавку Богдану. Це не твоя справа.
— Тепер усе, що стосується його фінансів — це моє! — вигукнула розлучниця. — Ми одна сім’я, якщо ти забула. Ми з ним плануємо майбутнє, а твоя квартира — це капітал, який ти вкрала у його дітей… майбутніх!
— Богдане! — крикнула Уляна в надії, що він десь поруч.
Почулося якесь вовтуження, шепіт, і нарешті в трубці пролунав невпевнений голос колишнього чоловіка:
— Ну, слухаю, Уляно. Навіщо ти дзвониш? Леся права, нам треба якось вирішувати питання з майном. Я багато працював у тій квартирі.
— Богдане, ти справді хочеш судитися за плитку, яку ми купували на мої декретні гроші, що я відкладала ще до народження дитини, якої в нас так і не сталося? — голос Уляни тремтів від обурення. — Ти хочеш ділити мій спадок від бабусі?
— Я… я просто хочу справедливості! — вигукнув він, але в його голосі не було впевненості. На задньому плані було чутно підбурювальний шепіт Лесі: «Кажи про ламінат! Про кондиціонер кажи!»
— Справедливість, Богдане, це коли ти повертаєш мені триста тисяч гривень, які ти «позичив» у мого батька на свій бізнес, що прогорів через два місяці. У мене є розписка, — спокійно додала Уляна. — Я не хотіла її витягати, бо мені було тебе шкода. Але якщо твоя нова пасія хоче війни в суді — вона її отримає. Разом із виконавчою службою, описом твого автомобіля і відрахуваннями з твоєї офіційної зарплати протягом наступних десяти років.
На тому кінці запала мертва тиша. Мабуть, Леся не знала про такий нюанс «успішного» минулого свого обранця.
Наступного дня Уляна сиділа в кафе, чекаючи на зустріч. Вона сама призначила її Богдану, поставивши умову: він прийде один. Але, звісно, за десять хвилин до призначеного часу до закладу влетіла Леся, тягнучи за собою похнюпленого Богдана.
— Ну що, злякалася?! — Леся з гуркотом відсунула стілець і сіла навпроти. — Думала залякати нас папірцями? Ми проконсультувалися, та твоя розписка вже недійсна!
Уляна навіть не подивилася на неї. Вона дивилася на Богдана, який не міг підняти очей від скатертини.
— Богдане, подивися на мене, — тихо сказала вона. — Ти справді дозволяєш цій жінці ганьбити тебе так низько? Ти прийшов вибивати з мене вартість кухонного змішувача, знаючи, що я тебе годувала пів року, поки ти шукав себе?
— Мені потрібні гроші, Уляно, — видавив він. — У нас борги за оренду, і машина зламалася…
— Борги за оренду? — Уляна перевела погляд на Лесю, яка раптом притихла, поправляючи свій яскравий манікюр. — То ось у чому річ. Ваше «велике кохання» розбилося об побут, і тепер ви вирішили пограбувати минуле.
— Ми нікого не грабуємо! — знову завелася Леся. — Ми забираємо своє! Половина квартири за законом — спільна!
— Квартира — дарча, — відрізала Уляна, викладаючи на стіл папку. — Ось копія документа. Обдарована — я. Об’єкт подарунка — нерухомість у повному обсязі. Жоден суд не визнає ремонт підставою для поділу власності, якщо він не збільшив вартість майна в кілька разів. А твої криві полиці в коморі, Богдане, вартість лише знизили.
Леся вихопила папери, почала їх гарячково гортати. Її обличчя вкрилося плямами.
— Але ж… він казав, що ви її разом купували! Богдане, ти казав, що це ваше спільне гніздечко!
Богдан ще дужче втягнув голову в плечі. Стало зрозуміло: він брехав Лесі про свою заможність, щоб заманити її, а тепер вона вимагала від нього «дивідендів» за свою зраду.
— Він збрехав тобі, Лесю, — з ноткою жалю сказала Уляна. — Так само як брехав мені про «затримки на роботі», коли був з тобою. Він завжди вибирає найлегший шлях брехні. І зараз він привів тебе сюди, сподіваючись, що ти своїм криком виб’єш з мене хоч якусь копійку, щоб він міг ще місяць нічого не робити.
Леся повільно повернулася до Богдана. Її очі звузилися.
— То ти голий-босий? — просичала вона. — Ти мені розказував про інвестиції, про частку в нерухомості… Я через тебе з роботи пішла, бо ти обіцяв, що ми будемо жити як королі!
— Лесю, заспокойся, ми щось придумаємо… — пробелькотів Богдан.
— Що ти придумаєш?! — вона зірвалася на крик, привертаючи увагу всього кафе. — Ти — невдаха! Ти навіть плитку рівно покласти не можеш!
Уляна піднялася, взяла свою сумочку і спокійно поклала на стіл купюру за свою каву.
— Я бачу, ви порозумілися. Богдане, розписку я не анулювала. Якщо я ще хоч раз побачу Лесю біля своїх дверей або отримаю від вас бодай одну претензію — я подам позов наступного ж ранку. І повір, мої адвокати будуть значно кращими за тих, хто писав тобі цю смішну «досудову вимогу».
Вона вийшла з кафе, не озираючись. Позаду чувся голос Лесі, яка тепер уже не вимагала квартиру, а вимагала пояснень від Богдана. Сварка набирала обертів, але це була вже не її війна.
На вулиці пахло весною і свободою. Уляна знала, що цей розділ її життя остаточно закритий. Вона не просто захистила свої стіни — вона остаточно вигнала з них привид людини, яку колись кохала, а тепер лише трохи жаліла. Тепер у її квартирі справді буде тиша. Справжня, заслужена тиша.
Віра Лісова
