– Христечко, привіт. Ти по м’ясо коли приїдеш?
– Вибач, роботи багато, без вихідних і свят на роботі пропадаю. Навряд чи вийде, – я почала відмовлятися.
– Сама не приїдеш – я Наташку до тебе відправлю! – пригрозила сестра.
– Не треба Наташку. І м’ясо мені не треба, я сама куплю!
– У місті такого не купиш! У нас все своє …
Поки сестра нахвалювала чистий продукт, вирощений власними руками, я вагалася: розповісти їй правду чи ні? П’ятихвилинні душевні зволікання ні до чого не призвели і я знову промовчала, подякувавши Ані і пообіцявши приїхати.
Вся справа в тому, що Анна вважає себе зобов’язаною. А на ділі все зовсім не так, як вона думає. Шість років тому мені подзвонила Наталя, моя племінниця. Вона пошепки швидко проторохтіла в трубку: – Тітко Христю! Тобі зараз мама подзвонить. Я в місті вчитися буду, вона мене в гуртожиток не відпускає. Сказала, що якщо відпустить, то тільки до тебе. Ти їй скажи, що я в тебе поживу, а сама в гуртожитку жити буду. Будь ласка, тітко Христино!
Племінниці я підіграла. Анна привезла Наталю, дочекалася результатів іспитів і поїхала. А Наталка з’їхала в гуртожиток, забігаючи до мене раз-другий на місяць. Дочка сестри знайшла підробіток вечорами, а гроші, які надсилала їй сестра, відкладала, про всяк випадок. Про намір провідати дочку сестра попереджала заздалегідь. До цього дня Наталка з сумкою була у мене. Після від’їзду Анни, племінниця поверталася в гуртожиток.
Коли Наталці виповнився 21 рік, ситуація почала мене напружувати: Анна хвилювалася, як би бабусею не стати завчасно. Вона дзвонила мені вечорами, вимагаючи дати телефон Наталці, щоб переконатися, що її дочка ніде не гуляє.
– Тітко Христино, ти що, маму не знаєш? Вона таку паніку підніме, якщо дізнається, що я сама по собі живу! Приїде і мене забере. Залишилося трохи, потерпи, будь ласочка! – вмовляла мене Наталя.
Я терпіла, обманюючи сестру. Коли племінниця отримала диплом і поїхала додому, я зітхнула з полегшенням: більше не доведеться покривати Наталку. Зате Анна втовкмачити собі в голову, що я їй допомогла, а раз так, то вона зобов’язана зі мною розрахуватися. Як з рогу достатку на мене посипалися прохання зустріти на автовокзалі її односельчан, які приїхали у справах в місто з посилками для мене. У посилках – оленячтина-варення, овочі-фрукти, копчена риба і сало … Так соромно було брати!
– Ой, беріть, поки мама дає! – посміхнулася Наталка, коли я не витримала і попередила, що хочу поговорити з її мамою на тему відсутності цього міфічного боргу. – Ти ж нам не чужа. Та й мама образитися може: їй не доведеш, що я сама в гуртожиток перебралася, подумає ще, що ти мене вигнала. Я як слід отримаю, ти багато нового про себе почуєш. Навіщо? Нехай все буде як є! Тітонько, у мами “моторчик” барахлити почав, їй зараз ніяк не можна хвилюватися! Я зоотехніком влаштувалася, гроші нормальні платять, ми не обідніємо, не переживай!
Щоб хоч якось очистити свою совість, я стала частим гостем в селі у сестри, приїжджаючи з повним багажником подарунків і продуктів. Так і живемо: я відмовляюся від дарів городу, Анна наполягає, я беру. Потім їду і все їй повертаю, у вигляді консервів і делікатесів. І так по колу. Може, права Наталка? Нехай все йде так, як йде?
Дізнається Анна про обман, кому від цього легше буде? Тільки мені. А постраждаємо ми з Наталкою, ще й Анна переживати буде. Чи може п’ятирічна брехня бути брехнею на благо? Я ж нічого не вимагаю, не прошу. Навпаки, відчуваю себе незручно. Швидше за все, Наталка сама б мамі правду повідала, якби я нахабніти почала. А так – майже всіх все влаштовує. Але все одно, думка про те, що Аннаа повинна знати правду, не дає спокою. І чим довше я мовчу, тим незручніше говорити. І чи варто? Заплуталася.
Фото ілюстративне – Wattpad
