У маленькому провінційному містечку, де сніг завжди лежить довго, а Новий рік пахне мандаринами й хвоєю, жила бабуся Ольга Петрівна.
Їй було сімдесят вісім, але вона трималася бадьоро: щодня ходила на ринок, варила варення з малини, яку сама вирощувала на балконі, і любила дивитися серіали до пізньої ночі.
Квартира її була велика — три кімнати в старій цегляній п’ятиповерхівці в самому центрі. Меблі старі, але акуратні, на стінах — вишиті рушники, на підвіконнях — герань.
Ольга Петрівна жила одна після того, як чоловіка не стало десять років тому, а син з невісткою поїхали на постійне проживання до Канади.
Єдина рідна душа, яка часто навідувалася, — онучка Софія. Двадцять три роки, студентка останнього курсу маркетингу, гарна, весела, з довгим каштановим волоссям і завжди з новим телефоном у руках.
Софія любила бабусю, звісно, любила — приносила продукти, іноді залишалася на ніч, розповідала про університет. Але останнім часом у голові в неї крутилася одна думка:
«Як би класно зустріти Новий рік у бабусиній квартирі! Велика, тепла, центр міста — друзі будуть у захваті. Музика, танці до ранку… А вдома у мами — тісно, і батьки весь час бурчатимуть».
Ідея народилася сама собою. Спочатку Софія просто жартувала з подругами: «От би бабусю кудись на свята відправити…».
Але жарти перейшли в план. Вона почала обережно розпитувати маму про будинки для літніх людей.
— Мамо, а є такі пансіонати, де бабусі на свята відпочивають? З програмою, концертами, смачною їжею? — питала Софія солодким голосом.
Мама зітхнула:
— Є, Соню, є. «Затишна осінь» називається, недалеко від міста. Дорогувато, але гарно. Тільки бабуся твоя ніколи туди не поїде. Вона каже: «Краще вдома, ніж у чужих стінах».
Софія кивнула, але в очах блиснув план. «Значить, треба зробити так, щоб вона сама захотіла».
За місяць до Нового року Софія почала підготовку.
Спочатку — турбота. Вона приходила щодня.
— Бабусю, як ти себе почуваєш? Тиск не стрибає?
— Та ні, Сонечко, все гаразд.
— А може, тобі важко самій? Пил протирати, готувати… Я ж бачу, ти втомлюєшся.
— Та звикла вже. Головне — ноги ходять.
Потім — легкий страх.
— Бабусю, я вчора в новинах бачила: у сусідньому будинку бабусю саму залишили на свята, а вона впала, ногу зламала. Лежала три дні, поки знайшли.
Ольга Петрівна похитала головою:
— Боже збав. Але в мене ж ти є.
— Так, але я ж на Новий рік до тітки Лариси поїду, пам’ятаєш? Вона запрошувала всю сім’ю до себе в село.
Це була брехня. Ніхто нікуди не збирався. Але Софія знала: бабуся не любить залишатися сама на свята.
Третій етап — «турбота про здоров’я».
Софія знайшла в інтернеті гарний сайт пансіонату «Затишна осінь». Фото — усміхнені бабусі за столом, ялинка, концерт, лікар у штаті, прогулянки.
Одного вечора вона прийшла з планшетом.
— Бабусю, подивися, який гарний пансіонат! На Новий рік у них спеціальна програма: , святкова вечеря. І лікар цілодобово. Ти б там відпочило, набралася сил. А ми б за тобою приїхали п’ятого січня.
Ольга Петрівна глянула на фото й усміхнулася:
— Гарно, Сонечко. Але я вдома краще. З телевізором своїм, з котом сусідським, що до мене ходить.
Софія не здаватися.
— Бабусю, але ж ти сама будеш… А там — компанія, люди твоєї віку, розмови, ігри. Ти ж любиш лото грати! Там щовечора лото.
Ольга Петрівна задумалася. Софія відчула — зачепило.
Через тиждень Софія перейшла до вирішального удару.
Вона прийшла заплакана.
— Бабусю… У мене проблеми. Великі.
— Що сталося, дитинко? — Ольга Петрівна одразу захвилювалася.
— Ми з друзями хотіли винайняти квартиру на Новий рік… Велику, щоб усі помістилися. Але все зайнято, дорого страшно. А вдома у мами — тісно, батько каже: «Жодних компаній». Я так хотіла, щоб хоч раз по-нормальному зустріти… Ми ж молодь, бабусю. Хочемо музику, танці…
Ольга Петрівна погладила онучку по голові.
— Не плач, Сонечко. Якщо хочете — зустрічайте в мене. Я поїду до подруги на дачу, вона запрошувала.
Софія мало не стрибнула від радості, але стрималася.
— Ні, бабусю, не можна! Подруга твоя хвора, ти ж сама казала. І дача не опалюється взимку. Ти замерзнеш.
— То що ж робити?
Софія витерла сльози (дуже переконливо).
— Є один вихід… Той пансіонат. Ти б там чудово провела час, а ми б… тут. Тихенько, без шуму. Тільки до третього січня. А потім я тебе заберу, і все буде як раніше.
Ольга Петрівна довго мовчала.
— Ти серйозно хочеш, щоб я поїхала?
— Бабусю, дуже. Це ж моя мрія — хоч раз зустріти Новий рік з друзями по-дорослому. А ти б там відпочила. Там навіть масаж роблять безкоштовно!
Ольга Петрівна зітхнула.
— Гаразд… Якщо тобі так треба. Тільки обіцяй: нічого не ламати, не палити в квартирі й сусідів не заливати.
Софія кинулася обіймати бабусю.
— Обіцяю! Ти найкраща! Я все оплачу, у мене заощадження є.
Насправді гроші на пансіонат дала мама, яку Софія вмовила: «Це ж на тиждень, мамо, бабусі корисно буде».
29 грудня Ольгу Петрівну відвезли до «Затишної осені». Софія допомогла зібрати валізу, поклала улюблений халат, фото діда, книжку.
На прощання бабуся сказала:
— Сонечко, ти там обережно. І багато не пий. І хлопців незнайомих не впускай.
— Та що ти, бабусю! Все буде культурно.
Пансіонат справді був гарний. Бабусю зустріли привітно, поселили в світлу кімнату на двох (сусідка — весела тітка з Львова). Ввечері — концерт, потім чай з печивом. Ольга Петрівна навіть усміхнулася: «Може, й непогано».
А в квартирі почалося свято.
Софія з друзями — їх було дванадцятеро — приїхали 30 грудня. Привезли ялинку штучну (бо справжню бабуся не дозволила б), гірлянди, колонки, пляшки, закуски. Почали прикрашати.
— Соня, це просто палац! — кричала подруга Віка. — Три кімнати! Балкон! Центр!
— Тссс! Тихіше, сусіди почують, — сміялася Софія.
31 грудня з ранку — підготовка. Хлопці розставляли столи, дівчата готували салати. Музика лунала тихо — поки що.
О дванадцятій — початок. Шампанське, тости, танці. Софія була в центрі уваги — у червоній сукні, з новою зачіскою.
— За Соню! — кричали друзі. — За найкращу квартиру!
О першій ночі хтось увімкнув музику гучніше. О другій — ще гучніше. Хтось вийшов на балкон курити, хтось співав караоке.
Сусідка знизу, тітка Валя, спочатку стукала віником у стелю. Потім подзвонила в двері.
— Дівчата, тихіше! Люди сплять!
Софія відкрила, усміхнена:
— Вибачте, тітко Валю! Останній тост — і все!
Але не останній.
О третій ночі в квартирі вже було повно народу — хтось покликав знайомих. Хтось розлив червоне на бабусин килим. Хтось блював у ванній.
Софія вже трохи п’яна танцювала на столі.
— Це найкращий Новий рік! — кричала вона.
А в пансіонаті Ольга Петрівна не спала. Сусідка по кімнаті хропла, а бабуся думала про домівку. Вона подзвонила Софії о півночі — гудки. О першій — знову гудки. О другій — телефон вимкнено.
«Щось не те», — подумала Ольга Петрівна.
На ранок 1 січня вона попросила адміністрацію:
— Дівчата, викличіть мені таксі. Я додому хочу.
— Ольго Петрівно, у вас же оплачено до п’ятого! І програма ще…
— Ні, я додому.
Вона зібрала речі й поїхала.
Приїхала о дванадцятій дня. Під’їзд пахнув сміттям. На третьому поверсі — її двері прочинені, лунає музика.
Ольга Петрівна тихо зайшла.
У коридорі — чужі черевики, куртки. У вітальні — хаос: пляшки, недоїдки, хтось спав на дивані. На її вишитому рушнику — пляма. Ялинка лежала на боці.
Софія в кухні мила посуд — побачила бабусю й завмерла.
— Бабусю… Ти як тут?
Ольга Петрівна мовчала. Обвела поглядом квартиру. Потім тихо сказала:
— То ось для чого ти мене туди відправила.
Софія впала на коліна.
— Бабусю, вибач… Ми не хотіли так… Просто трошки розійшлися…
З вітальні вийшли двоє хлопців — заспані, з пляшками.
— О, привіт, це ваша бабуся? Круто!
Ольга Петрівна подивилася на них, потім на Софію.
— Усіх — геть. За годину щоб духу вашого не було.
Друзі швидко зібралися й пішли. Софія залишилася плакати на кухні.
— Бабусю, я все приберу… Я заплачу за хімчистку… Вибач…
Ольга Петрівна сіла на стілець.
— Сонечко, я ж для тебе все. А ти мене — як стару обманула. Обіцяла «тихенько», а сама… дискотеку влаштувала.
Софія ридала.
— Я зрозуміла…. Думала тільки про себе.
Ольга Петрівна зітхнула.
— Прибирай. А потім сядемо чаю вип’ємо. І поговоримо по-справжньому.
Вони прибирали удвох до вечора. Мовчки спочатку, потім Софія почала розповідати: як хотіла бути «крутою», як боялася, що друзі засміють, якщо свято буде «по-домашньому».
Ольга Петрівна слухала.
— Знаєш, Соню, я в твоєму віці теж хотіла гуляти. Але сім’я — то святе. А ти мене обміняла на веселощі й музику.
— Ніколи більше, бабусю. Обіцяю.
Ввечері вони сиділи за столом. Ольга Петрівна сама дістала з шафи пляшку — ту, що берегла на особливий випадок.
— Налий по чарці. Вип’ємо за те, щоб ми завжди були разом. І без брехні.
Софія налила. Вони чокнулися.
— За тебе, бабусю. І вибач ще раз.
Ольга Петрівна усміхнулася.
— Прощаю. Але наступний Новий рік — зустрічаємо вдома. Удвох. З олів’є . І ніяких друзів.
Софія кивнула.
— Згодна. І я сама ялинку куплю. Справжню.
З того часу Софія змінилася. Вона частіше залишалася в бабусі на ніч, готувала разом, гуляла ввечері. Друзям сказала:
«Новий рік — тільки сімейний».
А Ольга Петрівна іноді жартувала:
— Може, й добре, що ти мене туди відправила. Хоч раз — але відпочила. Тільки більше не треба.
І вони сміялися. Бо зрозуміли: найцінніше свято — те, де поруч рідні люди. А не гучна музика й чужі обличчя.
Олеся Срібна
