— Чого ти туди взагалі поїхала? То вже не наша ділянка! — Цей крик у слухавці пролунав несподівано. Олена притисла важку чорну трубку до вуха й на мить їй здалося, що вона ось-ось впустить її на лінолеум. Кімната була порожньою — чоловік, Максим, ще не повернувся з роботи, а менші хлопці, Марко й Назар, заснули під тихою пісенькою приймача «Вега».
— Що ти сказав? — перепитала вона, хоч чудово розчула кожне слово. — Як це — не наша?
— А так, Олено. Слухай, я зараз приїду і все поясню. Сиди вдома.
Він кинув слухавку, залишивши її саму з дзвінкими гудками. Жінка ще кілька хвилин дивилася на сірий апарат, ніби на змію, що вкусила. На підлозі стояли ті самі саджанці, які вона везла з Одеси в полотняних мішках, акуратно переклавши газетами. Усе це тепер здавалося глузуванням.
Олена була жінкою невисокою, але міцної статури, з руками, що звикли до землі. Вона працювала бухгалтеркою в районному кооперативі, але головною її гордістю був город у Струмівці — шість соток, виділені Максиму на підприємстві. Недалеко від Луцька, автобус ходив часто. Для родини з двома хлопцями це було порятунком: своя картопля, огірки, смородина. Вони мріяли колись поставити там хоч невеликий літній будиночок, коли з’являться гроші. Але 90-ті — то не час для легких грошей.
Аж ось у червні, коли зелень уже набрала соку, Олена з хлопцями поїхала до сестри в Одесу. Везла гостинці: літрову банку власного меду (пасічника знайшли через кума), зв’язку сушених трав і дві вишиті сорочки для племінників. Сестра Галина жила біля Привозу, тримала невеличку крамницю, тож Олена випросила саджанці: дві яблуні, кущ чорноплідної горобини й три кущі троянд, яких у Волинській області ще ніхто не бачив.
Відпочили добре. Море, сонце, — все що треба дітям. Марко, старший, дванадцяти років, увесь час пропадав на пляжі з новими друзями. Назар, десять, захоплювався катерами в порту. Олена трохи відійшла від вічної гонитви: робота, черги, квитанції за комуналку. Поверталися з відпустки набиті, як бджоли: крім саджанців, везли дитячі книжки, пару светрів і кілька пачок чаю.
Але недарма кажуть: щастя любить тишу. Поки Олена з дітьми дихала морським бризом, у Струмівці сталося непередбачуване.
Дорога до Луцька того дня видалася довгою. Рейсовий автобус «ПАЗ» тріщав на кожній ямі, вітер задував у хвіртку, і Назар устиг заснути на плечі у матері. Марко дивився на поля й думав про своє. Висадилися вони на зупинці біля магазину в Луцьку, а потім, залишивши речі вдома, Олена вирішила одразу їхати в Струмівку. Саджанці не чекають.
— Мамо, я їсти хочу, — бурчав Назар.
Жінка нашвидкоруч відварила дітям картоплю і посмажила яєчню. Їй треба було терміново на город.
— Зараз посаджу — і додому, поїду. Приготую вам борщ. Ти ж знаєш, треба до вечора в землю, бо засохнуть корінці, — відповіла Олена.
Марко знизав плечима і ліниво потягнувся. Він не поділяв материної пристрасті до городу, але поважав: знав, що з тієї землі приходить їжа, коли в тата затримують зарплату вже третій місяць.
Автобус на Струмівку йшов півгодини. Коли він вивернув на знайому ґрунтовку, Олена виглянула у вікно й одразу відчула — щось не так. Вона побачила свіжий слід тракторних коліс. Вони минули поворот біля старого тополі, і перед нею відкрилася ділянка.
Серце каменем упало вниз. Борозни. Глибокі, чіткі, ніби хтось спеціально орав не город, а бойовище. Картопля, що мала зацвісти через два тижні, лежала вивернутою долу з корінням на сонці. Помідори — ті самі, «бичаче серце», які вона вирощувала з насіння ще від своєї бабці — буцімто хтось пустив по них гусеницями. Стебла поламані, плоди зелені, але вже з тріщинами. Цибуля, морква — усе перемішано із землею.
Олена вийшла з автобуса, тримаючи саджанці в руках. Жінка пройшла по межі. Її ділянка межувала з тією, де Микола Петрович — сусід, кремезний чоловік із червоним обличчям і вічним запахом міцного напою — звів свій будинок. Двоповерховий, з шиферним дахом, тільки-но заселений. Йому ті шість соток були як кіт наплакав. Він тоді, навесні, підходив уже:
— Слухайте, Олено, а давайте поміняємось. У мене в двадцять соток у селі Веснянка. Розкішна земля, ставок поруч.
— Миколо Петровичу, як ми туди дістанемось? Автобуси туди ходять двічі на день. Діти в школу, я на роботу. Та й город уже засаджений.
— Так то ж город — викопаємо. А ви там хату зведете, розкішно буде.
— Ні, дякую.
Вона відмовила твердо. Відмовив і Максим, коли сусід до нього приставав у гаражі. Але…
Зараз на ділянці Миколи Петровича не було ні душі. Хвіртка замкнена, вікна зачинені. Олена зайшла на свій горб і сіла на перевернуте відро. Гаража з інвентарем не було. Руки тремтіли. Вона не заплакала — не те було. Усередині наростало щось липке й гаряче.
У Луцьку, поки діти гралися в кімнаті, Олена підійшла до телефону. Набрала номер чоловіка. Чекала довго. Нарешті почулося:
— Так, слухаю.
— Максиме, це я. — Вона намагалася говорити спокійно. — Ти був у Струмівці?
— Оленко? Ти вже вдома? Щось сталося?
— Я питаю: ти був на городі, доки мене не було?
Пауза. У слухавці тріск.
— Слухай, я зараз не можу.
— А можеш відповісти, чому наш город переораний трактором?! Помідори поламані, все знищено!
І тоді він обурився:
— Чого ти туди взагалі поїхала? То вже не наша ділянка!
Тиша. Олена притулилася до стіни, паперові шпалери з квіточками зашурхотіли під пальцями.
— Поясни негайно, — видихнула вона.
— Ми… — він завагався, потім випалив. — Ми помінялися. Я з Миколою Петровичем потиснув руки. Документи вже в юриста. Він дає нам двадцять соток, розумієш? Двадцять! А не шість. Це наше майбутнє!
— Без мене? Ти… взяв і поміняв землю, поки я з дітьми була в Одесі?
— Так добре ж! Олено, там буде рай! Ми хатину поставимо, діти бігатимуть, ти свої яблуні посадиш…
— Які яблуні? — вона підвищила голос, аж Назар визирнув із кімнати. — Я вже продала їх сусідці, чисто за символічні гроші, щоб прийнялося, Максиме! Бо ти забув сказати мені про це!
Він промовчав. Олена повільно поклала слухавку. Потім сіла на підлогу, обхопивши коліна руками, і вперше за довгий час дала собі волю. Плакала тихо, щоб діти не чули.
Коли Максим прийшов додому, вона не вийшла до передпокою. Він застав її на кухні: Олена сиділа, дивилась у вікно на сусідню п’ятиповерхівку.
— Оленко, давай поговоримо, — почав він, ставлячи на стіл пляшку й пакунок печива. — Ти не зрозуміла. Там, у Веснянці, двадцять соток чорнозему! Микола Петрович свого часу купив ті землі за безцінь, але вони йому зараз не треба. Я підписав угоду.
— Ти пив з ним, так? — холодно спитала вона.
Максим почервонів. Він був високим, жвавим чоловіком, із втомленими очима механіка, який день за днем на заводі лагодив старі верстати.
— Була зустріч у ресторані. Ми просто… обговорили. Випили трохи. Він гарно говорив, знаєш? Що ми тепер з великою землею. Що діти виростуть, будуть вдячні.
— А ти не подумав, як нам туди діставатися? А як звідти везти мішки з картоплею? Що я, Максиме, маю кинути роботу, бо буду чекати на рейс о шостій ранку?
— Ми купимо мотоцикл, — невпевнено сказав він.
— На які гроші? Минулого року ти три місяці не отримував зарплату! Я позичала в сестри, щоб хлопців у школу зібрати!
Він мовчав.
— Як ти міг? — тихо, але твердо спитала вона. — Як ти міг вирішити за нас двох? Сказати мені «то вже не наша ділянка», коли я залила її потом?
— Я хотів як краще, — видавив він.
— Хотів як краще — а вийшло, як завжди. Не буде в нас тепер дачі. Ніколи.
Вона встала й вийшла. Він дивився на остиглий борщ у каструлі.
Минув місяць. Тридцять днів тиші. В одній квартирі на вулиці Глушець жили чотири людини, але розмовляли тільки мати з дітьми. Максим ночував на розкладному кріслі в кімнаті, їв окремо, на роботу йшов раніше. Марко й Назар перезиралися, але не втручалися — розуміли: тут щось глибоке, доросле.
Олена подалася в міську юридичну консультацію. Там, затягнута в сірий піджак жінка з гострими очима, пояснила: угоду підписано, земля оформлена на Максима, як працівника підприємства. Він мав право нею розпоряджатися. Оскаржити обмін можна, але то роки судів, гроші.
Вона вийшла з консультації, сіла на лавку біля кінотеатру «Україна» й дивилася на трамваї. Якось мати радила їй: «Оленко, не виходь заміж за гарного. Виходь за спокійного». Але Максим був гарний — чорні брови, дзвінкий сміх, умів танцювати. І спокійним він теж був. Аж надто. Іноді спокій переходить у байдужість. Або в те, що інші вирішують за тебе.
Вона думала про розлучення. Уявляла, як забирає документи, ставить штамп — і вільна. Працювала б на двох роботах, дітей сама піднімала. Але що казати Маркові? «Татко більше з нами не живе, бо виміняв город»? Ні. Дітям потрібен батько. Навіть такий, який приймає дурні рішення під сто грамів.
Вона повернулася додому й застала Максима на кухні. Він мив посуд — уперше за десять років.
— Ти їдь у ту Веснянку, — сказала вона з порога. — Сама не поїду. І дітей не посилай.
Він опустив тарілку.
— То що, вона тобі не подобається?
— Ні, Максиме. Відтепер у нас немає дачі в Струмівці. У нас є двадцять соток у селі, куди я не ступлю ногою. Будеш їздити сам — сапати, копати, возити. А я, знаєш, знайду собі інше заняття.
— Ти ж саджала… — почав він.
— Я саджала для нас. Ти взяв і вирвав з коренем не тільки помідори. Довіру мою вирвав. Тепер розраховуйте на себе, пане Максиме. А я — на себе.
Вона так і зробила. Влаштувалася на другу роботу — вечорами рахувала накладні в маленькому кіоску. Там і пахло смаженим насінням і свіжими газетами. Гроші капали малі, але свої.
Земля Максима стояла пусткою. Він їздив туди пару разів, поставив старий вагончик, але так нічого не виростив — руки не доходили. На роботі скоротили, він пішов на будівництво. Олена мовчала, не дорікала, але й не допомагала. Вони жили поряд. Не як вороги, але й не як чоловік із дружиною. Швидше як двоє дорослих, яких тримають діти й звичка.
Одного вечора, через багато років, коли Марко вже вступив до університету, а Назар закінчував школу, Максим сидів на кухні й раптом сказав:
— Пробач. За той обмін.
Олена не підвела голови. Вона перебирала гречку — рівно, спокійно.
— Запізно, Максиме. Але я чую.
— Ти тільки тоді сказала: «Не буде в нас тепер дачі». І не поїхала в Веснянку. Чому?
— Бо ти обрав не мене. Ти обрав чоловічі розмови в ресторані й двадцять соток замість того, щоб запитати: «А що ти думаєш?» Я думала — ми команда.
Він довго мовчав. Потім налив їй чаю, поставив перед нею.
— Я більше ніколи не вирішуватиму так. Слово даю.
Олена взяла чашку. Подивилася на його зморшкуваті руки.
— Це був останній раз, — сказала вона.
Але в душі знала: з того літа 1994-го вона будувала себе заново. І цей дім тримається тепер не на землі. А на її плечах. І, може, це чесніше, ніж обіцянки під міцний напій у ресторані.
