Це була субота, той особливий тип зимового ранку, коли повітря настільки густе від морозу, що здається, його можна ламати руками, як крихке печиво.
Пані Галина, володарка найпухкішого берета в усьому мікрорайоні, стояла на своєму балконі другого поверху, озброївшись горнятком гарячого цикорію.
Її погляд, гострий, як лезо ковзана, вперся у подвір’я. Там, між двома старими каштанами, розтягнулася мотузка, на якій уже третю добу поспіль висіли задерев’янілі від холоду підштаники та кілька сорочок величезного розміру.
— Чоловіче! — гукнула Галина так, що з найближчої берези посипався іній. — І скільки ви вже так сушитимете свої лахи на морозі? Це ж не подвір’я, а філія краєзнавчого музею льодових фігур!
З-за рогу будинку з’явився Степан — чоловік у старій куфайці, з обличчям, посіченим вітрами й життєвим досвідом. Він саме ніс відро з піском, щоб посипати доріжку. Степан зупинився, повільно підняв голову і примружився.
— А вам, пані, яка різниця? — спокійно, але з викликом запитав він. — Мотузка загальна, мороз державний, а сорочки мої особисті. Вони, між іншим, так краще дезінфікуються. Кріотерапія для гардероба!
— Кріотерапія? — Галина аж пирхнула у свій цикорій. — Та вони ж у вас за ніч перетворилися на фанеру! Ви їх завтра не одягнете, а просто вставите в них ноги й будете стояти, як пам’ятник самому собі. Ви на прогноз дивилися? Там мінус двадцять обіцяють. Ваші штани просто тріснуть навпіл, коли ви спробуєте їх зігнути!
Степан поставив відро на сніг і впер руки в боки.
— Ви, пані Галино, краще б за своїми кактусами на підвіконні стежили. Мої лахи — то моя стратегія. Батько так сушив, дід так сушив, і я буду. Ви знаєте, який аромат у білизни після такого морозу? Озон! Свіжість! Чиста енергія космосу! А ви пропонуєте мені їх у хаті розвішувати, щоб я потім у сирості, як жаба в болоті, жив?
— Та яка енергія космосу?! — Галина перейшла на фальцет, але все ще трималася в межах шляхетної дискусії. — У вас там сорочка в клітинку висить, так вона вже третій день у позі «здаюся» застигла. Рукави врізнобіч, як у вітряка. Сусіди бояться повз проходити, думають, що то привид колишнього комунальника замерз!
— То не привид, то форма спротиву проти побутової нудьги! — відпарирував Степан, ледь стримуючи посмішку. — Вам аби тільки все по поличках розкласти. А в мене тут — експериментальна фізика. Вода переходить із твердого стану в газоподібний, оминаючи рідкий. Сублімація називається! Ви чули про таке слово, чи тільки про знижки в АТБ знаєте?
Галина на мить замовкла. Слово «сублімація» влучило в ціль. Вона поправила берет і вже спокійніше додала:
— Я про сублімацію чула ще тоді, коли ви пішки під стіл ходили. Але ваша сублімація закінчиться тим, що ви підхопите нежить, бо будете розморожувати ті обладунки над плитою. І взагалі, Степане Петровичу, ви такий впертий, що навіть лід на калюжах перед вами соромиться танути!
— Ой, хто б казав про впертість! — реготнув Степан. — Ви минулого літа три години доводили поштареві, що газета має лежати літерами догори, а не донизу. Ви ж естетичний диктатор нашого під’їзду!
— Я просто люблю порядок! — Галина різко розвернулася і зайшла до хати, гупнувши балконними дверима.
Степан зітхнув, подивився на свої «крижані обладунки» і пробурчав: «І справді, як фанера…».
За годину двері під’їзду відчинилися. Вийшла Галина. Вона була вбрана в тепле пальто, а в руках тримала великий термос і пакунок. Степан саме намагався обережно зняти з мотузки замерзлий рушник, який нагадував шмат гіпсокартону.
— Ну що, фізику-теоретику, замерзли? — запитала вона, підходячи ближче.
Степан хотів був щось дошкульно відповісти, але з термоса так смачно пахнуло липою та медом, що аргументи про сублімацію миттєво випарувалися.
— Та воно… воно якось не знімається, — ніяково зізнався він. — Присохло. Точніше, прикипіло льодом.
— Дайте сюди, — Галина рішуче відсторонила його. — Тримайте чай. А в пакунку — пиріжки з капустою. Поки ви тут космос підкорюєте, я вирішила, що сорочки ваші можна й у мене в коридорі досушити. У мене там протяг правильний, і вологість у нормі.
Степан остовпів, тримаючи в руках теплий термос. Він подивився на Галину, чиї щоки почервоніли від морозу та, мабуть, від власної несподіваної доброти.
— Галиночко… — тихо мовив він. — Та я ж просто… я ж не хотів вас образити. Просто нудно воно якось, коли ніхто на тебе не гримає за ті лахи.
— Та знаю я, Степане, — вона ледь помітно посміхнулася, допомагаючи йому підібрати «крижані» речі. — Ви ж як та сорочка — зовні мерзла клітинка, а всередині нормальна тканина. Ходімо вже, експериментаторе. Тільки дивіться, якщо хоч одна крапля впаде на мій паркет — сублімувати будете вже ви особисто!
Вони повільно пішли до під’їзду, несучи перед собою застиглий одяг, як дорогоцінні артефакти. Над подвір’ям панувала тиша, і тільки морозне повітря пахло липовим чаєм, свіжими пиріжками та справжнім людським теплом, якому не страшні жодні мінусові температури.
Наступного тижня мороз не відступив, але стосунки між другим і третім поверхами помітно потеплішали. Все почалося з того, що Степан, вдячний за врятовані сорочки та пиріжки, вирішив віддячити Галині «технологічно».
— Галино Іванівно! Виходьте, я тут консиліум зібрав! — гукнув Степан, вистукуючи ключем по чавунній батареї у під’їзді (їхній старий спосіб зв’язку).
Галина вийшла, витираючи руки об фартух. У коридорі стояв Степан, обкладений рекламними буклетами з магазинів побутової техніки, а на підлозі лежав старий посібник «Електроприлади в побуті».
— Що це за паперова революція, Степане? Ви знову вирішили сублімацією зайнятися?
— Гірше, Галиночко. Я вирішив, що нам потрібна… ні, не нам, а вам, тобто нам обом, але кожному своя — нормальна пральна машина з функцією «сушіння без криги». Бо мої штани після минулого разу таки дали тріщину на коліні. Дивіться, я тут виписав параметри: оберти, класи енергоспоживання, інтелектуальне прання…
Галина скептично підняла брову, підійшовши ближче. — «Інтелектуальне прання»? Це що, вона за мене буде думати, куди зникають шкарпетки по одній? Степане, ви ж знаєте, я не довіряю машинам, які мають більше трьох кнопок.
— Та ви послухайте! — азартно замахав руками Степан. — Я вивчив ринок. Є моделі, що самі зважують білизну. Ви туди кидаєте свою скатертину, а машина їй каже: «Мадам, ви сьогодні важите триста грамів, я наллю вам рівно літр води». Економія! Прогрес!
— Ой, Степане, прогрес — це коли ви навчитеся не розвішувати мокрі фуфайки над моїми вікнами, — засміялася Галина. — Але добре, поїхали. Бо ви ж купите таку, що вона в космос полетить замість того, щоб плями виводити.
Через годину вони вже стояли посеред величезного магазину електроніки. Степан виглядав як адмірал перед флотом: він ходив між білими барабанами, постукував по корпусах і прискіпливо заглядав усередину.
— Чоловіче, що ви там шукаєте? — прошепотіла Галина. — Ви так на неї дивитесь, наче хочете там оселитися.
— Я перевіряю люфт барабана! — авторитетно заявив Степан. — Ось, дивіться, ця модель. Продавець каже, вона працює так тихо, що навіть миші в підвалі не почують.
До них підійшов молодий консультант у яскравій жилетці. — Добрий день! Підбираєте помічницю? Ось ця модель має функцію пари, вбиває 99 відсотків бактерій.
— Юначе, — перебила його Галина, — мені головне, щоб вона не стрибала по всій ванній, як ошалілий коник. Минулого разу в моєї сусідки машина під час віджиму вибила двері й намагалася втекти в коридор.
Степан у цей час намагався засунути голову в барабан однієї з машин. — Степане! Вийдіть із агрегату! — шикнула Галина. — Люди дивляться!
— Я перевіряю об’єм! — вигукнув Степан, відлунням віддаючись із нутрощів машини. — Сюди мій зимовий кожух влізе і ще місце для вашого пуховика залишиться. Беремо дві однакові! Будемо як одна ескадрилья.
— Дві однакові? — здивувалася Галина. — Навіщо?
— Як навіщо? Щоб запчастини були взаємозамінні! І щоб ми могли змагатися, у кого швидше цикл закінчиться. Ну і… щоб я міг до вас заходити, якщо у моєї раптом «мозок» заклинить. Ви ж краще на кнопках знаєтесь, у вас телефон із сенсором.
Галина подивилася на Степана. Його очі світилися дитячим захватом. Вона зрозуміла, що справа зовсім не в пранні. Просто цьому чоловікові хотілося мати спільну справу, спільний «проєкт», щоб було про що сперечатися вечорами, окрім замерзлих сорочок.
— Добре, стратегу, — здалася вона. — Але вибирати буду я. Оцю, з великим дисплеєм. Щоб я бачила, скільки хвилин мені ще терпіти ваші поради.
— Згоден! — вигукнув Степан. — Тільки чур, порошок купуємо разом. Я знаю одну точку на ринку, там такий аромат «Альпійські луки», що солов’ї в душі починають співати!
Коли машини нарешті привезли і встановили, двір на мить завмер. Степан і Галина стояли на своїх балконах.
— Ну що, Галино Іванівно? Запускаємо синхронно? — гукнув Степан. — Запускайте вже, — посміхнулася вона. — Тільки не забудьте: без сублімації!
З вікон обох квартир почулося дружне, тихе гудіння. На мотузці між каштанами більше нічого не висіло. Мороз міг лютувати скільки завгодно, але в цьому будинку нарешті настав сезон справжньої, сухої та дуже теплої згоди.
Галина Червона
