Чоловік 40 років жартував, що син на нього не схожий. Зробили тест заради сміху: результат прийшов — і він мовчки зібрав речі.
Звук увімкненого телевізора у вітальні заглушував розмірене дзенькання ложок об фаянс, створюючи ілюзію звичайного сімейного вечора.
На екрані миготіли кадри з передачі про подорожі: лазурне море, білі будиночки Санторіні та смагляві місцеві жителі, які танцювали. Олексій, що сидів на чолі столу, перевів погляд з екрана на сина, а потім — на власне відображення в темній шибці вікна.
Порівняння було нищівним, і це явно не давало йому спокою. У склі відбивався типовий чоловік словятської зовнішності: русяве волосся, що почало рідшати, широке обличчя, сірі очі й ніс, який у народі лагідно називають «картоплинкою».
Навпроти сидів п’ятнадцятирічний Максим — живе втілення античної краси. Чорні густі кучері, які неможливо було приборкати гребінцем, чітко окреслені вилиці й той самий ніс із горбинкою, через який у школі його дражнили то римлянином, то грузином.
Олексій відклав ложку, так і не доївши суп. Його настрій, і без того похмурий після розмови із сусідом по гаражу, остаточно зіпсувався.
— Наташ, ти тільки подивися на нього, — Олексій кивнув у бік сина, який захоплено переписувався з кимось у телефоні. — Ну вилитий же цей… як його… Адоніс. Або Таркан.
Максим навіть не підвів голови, звично пропускаючи батькові жарти повз вуха. Наталя ж стиснула губи, відчуваючи, як усередині натягується тонка струна терпіння.
— Олексію, припини, — тихо сказала вона. — Чотирнадцять років одна й та сама платівка грає. Зміни вже репертуар.
— А я не жартую, — голос чоловіка став жорсткішим, у ньому прорізалися образливі нотки. — Мені сьогодні Сергійович у гаражі сказав: «Льох, у тебе хлопець — красень, порода відчувається. Ти впевнений, що в пологовому бірки не переплутали?»
Олексій обвів кухню поглядом, ніби шукав заховані докази. Йому раптом здалося, що навіть стіни цієї квартири знають якусь таємницю, недоступну лише йому.
— Я поруч із ним маю вигляд обслуговчого персоналу, — продовжив він, підвищуючи голос. — Ти точно від мене його народила? Може, на курорті, поки я в номері відсипався, якийсь гарячий аніматор підвернувся?
Максим різко відсунув тарілку. Гучний скрегіт порцеляни об скло різонув по вухах.
— Дякую, я наївся, — кинув він, підводячись із-за столу. — Смачного, тату. Особливо тобі — зі своїми комплексами.
Хлопець вийшов із кухні, і за секунду грюкнули двері його кімнати. Наталя повільно підвела очі на чоловіка. У її погляді не було звичного докору — у ньому вирувала холодна рішучість.
— Ти взагалі нормальний, Олексію? — запитала вона рівним голосом. — Ти щойно принизив сина. Навіщо?
— Я хочу знати правду! — він ударив долонею по столу так, що сільничка підстрибнула. — Я втомився бути посміховиськом! Генетика — точна наука, вона не бреше. Хочу переконатися, що я не годую чужу дитину!
— Ах, правду? — Наталя підвелася, спираючись руками об стільницю. — Добре. Замовляй. Просто зараз. Найдорожчий, найповніший тест. З етнічним складом, групами — з усім, що знайдеш.
Вона нахилилася до нього, дивлячись просто в його водянисті, сповнені невпевненості очі.
— Але запам’ятай, любий мій: коли прийде результат і ти побачиш, що ти його батько, то купиш мені шубу. Найдорожчу, яку я виберу. За моральну шкоду й за кожну твою брудну підозру.
Олексій хмикнув, дістаючи смартфон і відкриваючи сайт лабораторії. Пальці в нього тремтіли, але він намагався триматися впевнено.
— Домовилися. Якщо він мій — хоч соболину, хоч шиншилову.
Що буде, якщо ні, він так і не договорив. Наталя випросталася, забрала зі столу його недоїдений суп і вилила в раковину. Потім — свій. Тарілку Максима з недоторканою котлетою накрила іншою тарілкою й поставила в холодильник.
Олексій хвилин двадцять переглядав сайт. Тестів там виявилося більше, ніж він думав: анонімний, для суду, на визначення родоводу, по батьківській лінії, по материнській. Він вибрав набір із позначкою «Максимальний» — на двох, із визначенням походження та гаплогруп. Щоправда, що таке гаплогрупа, він до пуття не знав. Усе обійшлося у двадцять сім тисяч чотириста гривень. На телефон надійшло повідомлення з банку, і він про всяк випадок змахнув його з екрана, поки Наталя не побачила. Хоча сама ж сказала: найдорожчий.
Вона спала до нього спиною. Не демонстративно, просто лежала так само, як лежала б, якби в кімнаті нікого не було. Олексій довго дивився в стелю й згадував відпустку. Дві тисячі десятий рік, серпень. Готель був їм не по кишені, тож жили в приватному секторі у бабусі, над ґанком якої звисав виноград. Він і справді два вечори поспіль сидів до пізна з чоловіками із сусіднього будиночка й спав до обіду, а Наташа ходила на пляж сама. Поверталася засмагла, весела, пахла морем. Тоді йому це подобалося. А тепер він лежав і прокручував у голові те слово — «весела» — знову й знову. Йому ставало гидко від самого себе, але зупинитися він не міг.
Кур’єр привіз коробку в четвер. Дві пробірки, ватні палички в стерильному пакуванні, бланки, наклейки зі штрихкодами. Олексій розклав усе на кухонному столі й пів години читав інструкцію. За годину до забору матеріалу не їсти, не пити, не чистити зуби.
— І як же я йому це скажу? — запитав він, коли Наталя повернулася з роботи.
— Ротом, — відповіла вона, знімаючи чоботи. — Ти ж умієш. Про аніматора в тебе дуже добре вийшло.
— Наташ…
— Сам усе затіяв — сам і проси. Я в цьому брати участі не буду.
Він постукав до сина. Максим сидів на ліжку в навушниках, із ноутбуком на колінах, і не відразу їх зняв. На стіні над столом висіла карта Балтійського моря, яку він у сьомому класі роздрукував на дванадцяти аркушах і склеїв скотчем. Скотч пожовтів, кути відклеювалися.
— Максе, тут таке… — Олексій показав коробку. — Треба провести паличкою по щоці. З внутрішнього боку. П’ять секунд.
Максим подивився на коробку, на батька, знову на коробку. Простягнув руку, взяв інструкцію й прочитав. Олексій стояв у дверях і не знав, куди подіти руки.
— Гаразд, — сказав Максим. — Але в мене є умова.
— Яка ще умова?
— Якщо я твій, ти відпускаєш мене до Одеси. У морський коледж. Я подаю туди документи після дев’ятого класу, як і хотів. І ти підписуєш усе, що потрібно, і більше не кричиш.
Через коледж скандал уже був у лютому. Тоді Максим знайшов в інтернеті інформацію про день відкритих дверей, показав за вечерею сайт, гуртожиток, форму. Олексій сказав, що ніякого флоту не буде, що п’ятнадцятирічному хлопцеві нічого робити самому в чужому місті, що там усі гуляють, що він піде в десятий клас, як усі нормальні люди, а потім — до політехнічного університету, а стати моряком може й у комп’ютерній грі. Максим тиждень із ним не розмовляв, а потім начебто відійшов.
— Ти що, шантажуєш мене? — запитав Олексій.
— Ні. Це ти мене зараз на експертизу ведеш, — Максим знизав плечима. — Якщо я не твій, тобі взагалі має бути байдуже, куди я поїду. А якщо твій — ну, значить, ти мені винен. Як мамі шубу.
Отже, чув. Хоча як тут не почути, коли в двокімнатній квартирі стіна з гіпсокартону.
Олексієві б зупинитися. Сказати, що це різні речі, що шуба — це між дорослими, що питання навчання так не вирішують. Але хлопець сидів і дивився на нього спокійно, майже весело, і в цьому спокої було щось таке, через що відступити означало визнати, що всю цю історію він затіяв даремно. А цього він визнавати не збирався.
— Домовилися, — сказав він і простягнув руку.
Максим потиснув її. Долоня в нього вже була більшою за батькову, пальці — довгі й сухі.
— При мамі повтори.
Наталя стояла біля плити з рушником у руках. Коли Олексій повторив обіцянку, вона повільно поклала рушник на стіл і сказала:
— Льош, що ти робиш?
— Даю слово, — буркнув він. — Мужик сказав — мужик зробив.
Максим провів паличкою по щоці, обережно, як було написано в інструкції, зламав її по насічці й опустив у пробірку, закрутив кришку та наклеїв штрихкод. Потім узяв другий зразок. Увесь цей час він мовчав, і Олексій мовчав, а Наталя раптом вийшла з кухні. Було чути, як вона ввімкнула воду у ванній і довго не вимикала її.
Кур’єр забрав зразки в п’ятницю вранці. На сайті зазначали термін від десяти до двадцяти одного робочого дня, а розширений аналіз походження міг тривати й довше.
У суботу вночі Наталя вперше за тиждень заговорила з ним першою.
— Ти розумієш, що ти зробив? — Вона сиділа на краю ліжка в халаті, волосся було зібране в хвіст. — Йому п’ятнадцять. П’ятнадцять, Льош. У гуртожиток. До Одеси. Він навіть яєчню нормально посмажити не може.
— Може.
— Один раз може. А щодня? А якщо захворіє? А якщо там старші хлопці? Ти ж сам у лютому казав…
— Ну, ти ж упевнена, що він мій, — перебив Олексій. — От і радій. Сама ж хотіла, щоб я повірив.
Наталя довго дивилася на нього, ніби щось обмірковувала.
— Слухай, а ти часом не сподіваєшся, що він виявиться не твоїм? Щоб не дотримуватися слова?
Він відкрив рота й закрив. Відвернувся до стіни. Так нічого й не відповів, а вона більше не питала.
Далі все потекло звичним руслом. Олексій працював майстром в управляючій компанії, мав три будинки на Соборній вулиці й вічно протікаючий стояк у сьомому під’їзді, де жила пенсіонерка, яка записувала його приходи й відходи в зошит. Наталя працювала бухгалтеркою в будівельній фірмі й наприкінці кварталу засиджувалася до восьмої. Максим навчався.
І ось це було несподівано: він раптом почав учитися по-справжньому. Одного разу Олексій повернувся об одинадцятій вечора й побачив, що в сина горить світло, а на столі розгорнутий збірник із геометрії та зошит, списаний до половини.
— Чого не спиш?
— Мені потрібен середній бал, — не обертаючись, відповів Максим. — Щонайменше чотири з половиною. Там конкурс за атестатом. У мене з геометрії виходить трійка за четверть.
Олексій постояв у дверях і пішов. На кухні налив собі води, випив і налив ще.
За тиждень йому на телефон надійшла фотографія. Без підпису. Наталя в дзеркалі салону, у довгій шубі з темної норки, з капюшоном, руки в кишенях. На бирці, яку вона навмисне повернула до камери, було написано: 312 000. Услід прийшла друга фотографія — те саме, тільки збоку.
Олексій сидів у підвалі сьомого під’їзду поруч із Васею-сантехніком, який міняв засувку, і довго збільшував бирку пальцями, ніби від цього цифра могла стати меншою.
— Що там? — запитав Вася.
— Шуба, — сказав Олексій.
— Так зима ж закінчилася.
— Ну от.
На машину в них було відкладено чотириста двадцять тисяч. Відкладали три роки, щоб замінити «Логан», у якого з осені щось стукало в підвісці. Олексій порахував у голові, скільки залишиться, сховав телефон і поліз допомагати Васі тримати ключ.
У гаражі Сергійович, дізнавшись про тест, спочатку зареготав, а потім перестав.
— Ти що, дурень, Льох? Я ж пожартував. Ну красень хлопець, і що? У мене, он, донька на тещу схожа. То що, мені тещу підозрювати?
— Ти сказав, що бірки переплутали.
— Та я багато чого кажу. Я вчора сказав, що президент мені кум. — Сергійович витер руки ганчіркою. — Ти Наташці-то що сказав?
— Що хочу знати правду.
— І що, дізнався?
— Чекаю.
Сергійович похитав головою й більше нічого не сказав, що для нього було зовсім незвично.
Результат прийшов на сімнадцятий день, у вівторок, о пів на десяту вечора. Олексій сидів на кухні, Наталя прасувала Максимові сорочку на прасувальній дошці, яку ставили між столом і холодильником, тож до чайника можна було протиснутися лише боком. Телефон дзенькнув. «Ваші результати готові. Увійдіть до особистого кабінету».
Він увійшов. Там було багато сторінок. Спочатку таблиця з якимись цифрами, а внизу жирним шрифтом: «Імовірність батьківства: 99,9998 %. Біологічне батьківство підтверджено».
Він перечитав цей рядок разів чотири. Потім навіщось прокрутив сторінку далі. Етнічний склад Максима: східноєвропейський компонент — 58 %, фінно-угорський — 11 %, Греція та Південні Балкани — 19 %, ще щось потроху. Він відкрив власний результат. Східноєвропейський — 63 %, фінно-угорський — 13 %, Греція та Південні Балкани — 17 %. Нижче було зазначено: «Гаплогрупа Y-хромосоми: J2a. Зустрічається серед жителів Греції, Кавказу». У них обох була однакова гаплогрупа. Батьківська лінія, зазначалося дрібним шрифтом, передається від батька до сина без змін.
Наталя вимкнула праску й подивилася на нього.
— Ну?
Олексій підвівся. Поклав телефон на стіл екраном догори, повернув його до неї. Пішов до спальні, дістав із антресолі спортивну сумку, з якою колись їздив на риболовлю, і почав складати речі: труси, шкарпетки, дві футболки, светр, зарядний пристрій, бритву з ванної. Мовчки.
Наталя стояла у дверях спальні з телефоном у руці й дивилася, як він це робить.
— Льош, — нарешті сказала вона. — Там же написано, що він твій.
— Я прочитав.
— Тоді куди ти?
Він застебнув сумку, накинув куртку й вийшов. На ліфт чекати не став, пішов пішки з шостого поверху.
Максим вийшов із кімнати, коли грюкнули вхідні двері.
— Це він чого?
— Ти його, — сказала Наталя й простягнула синові телефон. — Тобто він твій. Ти… Господи. Сам почитай.
Максим прочитав швидко, перегорнув таблицю, затримався на даних про етнічне походження. Хмикнув.
— Прикольно. То я, виходить, у нього грек.
— Ти кудись збирався? — запитала Наталя, бо син уже знову дивився в телефон, але не в цей, а у власний.
— Нікуди. Зараз напишу в коледж, що згода батьків у мене буде. Там треба попередню анкету заповнити.
— Максе, зараз уже одинадцята вечора.
— Анкеті байдуже.
Олексій ночував у гаражі. Там стояв старий диван, який вони вивезли з дачі тестя, і масляний обігрівач. Сергійович прийшов уранці о восьмій, побачив сумку, Олексія, який сидів на дивані в куртці, й поставив на верстак термос.
— Ну?
— Мій.
— То чого ти тут?
Олексій довго не відповідав. Налив собі з термоса чаю — гарячого, аж надто солодкого, як Сергійович завжди робив.
— Не знаю, як їм тепер в очі дивитися, — сказав він. — Чотирнадцять років, Сергійовичу. Він ще в першому класі був, а я вже жартував про листоношу.
Удень він зателефонував матері. Мати трохи недочувала й говорила телефоном голосно, ніби кричала з іншого берега.
— Мамо, а в нашому роду були греки?
— Що?
— Греки! У нашому роду були греки?
— Ну а як же, — здивувалася мати. — Кир’якови ж. Твій прадід, дід по батьковій лінії, з Кубані. Вони там греками жили, у станиці. У сорок дев’ятому всіх їх вивезли кудись до Казахстану, а він до того вже перебрався до України, на завод. Батько тобі хіба не розповідав?
— Ні.
— Розповідав. Ти просто не слухав. Він ще фотографію показував, де дід у кашкеті, чорний, як циган. Вона в мене в альбомі. А що?
— Та нічого. Тест тут зробили.
— Який тест?
— Неважливо, мамо. Потім розповім.
Він поклав слухавку й сидів, дивлячись на банку з цвяхами. Прізвище в нього було Кир’яков. Сорок три роки він його носив, в армії його звали Кирею, і жодного разу він не замислився, звідки воно взялося.
Сергійович, коли дізнався, довго сміявся, а потім сказав:
— То ти сам грек, Льох. Порода ж твоя. Я ж казав — порода відчувається. — Потім подивився на його обличчя й додав уже тихіше: — Іди додому.
На третій день Олексій пішов. Дорогою зайшов до того самого салону. Продавчиня впізнала шубу за фотографією, принесла її в чохлі, запитала розмір, але він не знав. Зателефонував Наталі. Вона відповіла не відразу.
— Який у тебе розмір?
Пауза.
— Ти де?
— У салоні шкіри і хутра. Де ти шубу приміряла.
— Сорок восьмий, — сказала вона. — Льош, тобі зовсім не обов’язково…
— Обов’язково, — відповів він. — Домовилися ж.
Він переказав гроші з накопичувального рахунку на картку й заплатив. Залишилося сто вісім тисяч. Продавчиня запакувала шубу у величезний фірмовий пакет із ручками, і він їхав через усе місто в автобусі, тримаючи пакет на колінах, наче торт.
Удома Наталя забрала пакет і понесла до спальні. Він чув, як вона виймає шубу, шарудить чохлом, відчиняє шафу. Потім вона вийшла, і вираз її обличчя був незрозумілим.
— Суп будеш? — запитала вона.
— Буду.
Їли мовчки. Максима не було — пішов до репетитора з геометрії, якого сам собі знайшов і оплачував із грошей, відкладених на навушники.
— Я три дні тебе ненавиділа, — сказала Наталя, коли він доїв. — От чесно. Навіть не за сам тест. За те, що ти пішов і нічого не сказав. Я ж не знала, що ти там собі надумав. Може, вирішив, що лабораторія помилилася. А може, взагалі до якоїсь баби подався.
— Я був у гаражі.
— Знаю. Сергійович Ірці сказав, а Ірка — мені.
— То чого тоді…
— А тому, що я дізналася про це лише на другий день.
Він кивнув. Потім сказав те, що готував у гаражі, але вийшло зовсім не так, як він собі уявляв:
— Наташ. Може, з Одесою почекаємо? Ну, до одинадцятого класу. Нехай підросте. Два роки — це ж дрібниця. Ти ж сама була проти.
Наталя поставила його тарілку в раковину й обернулася.
— Була, — сказала вона. — І зараз проти. Я, якщо хочеш знати, ночами не сплю через це навчання. Але ти це йому сам скажи. Що спочатку дав слово, а тепер передумав. Що мамі шубу за триста тисяч купив, бо обіцяв, а йому скажи: вибач, сину, я погарячкував.
— Це різні речі.
— Для нього — одне й те саме. — Вона витерла руки. — Знаєш, Льош, ти в цьому домі вже сказав одне слово, за яке мені соромно. Другого не треба.
Максиму він так нічого й не сказав. Увечері син прийшов, кинув рюкзак у передпокої, зайшов на кухню, відчинив холодильник, побачив батька й зупинився.
— Привіт, — сказав Олексій.
— Привіт.
— Як геометрія?
— Нормально. Контрольну на четвірку написав.
— Ну от.
Максим дістав каструлю, поставив на плиту й увімкнув газ. Постояв спиною до батька.
— Ти це… Бабусю питав? Про греків?
— Питав. Мій прадід. Кир’яков. Із Кубані.
— Я так і подумав. — Максим помішав суп. — Я в інтернеті подивився, там прізвище походить від «Кіріакос». Це ніби «господній» грецькою.
— Серйозно?
— Ну, так написано.
Олексій хотів щось сказати, пожартувати, що виходить, він тепер господній, але відчув, що жарт буде недоречним, і промовчав. Максим налив суп у тарілку й поніс до своєї кімнати, хоча зазвичай їв на кухні.
До літа вони розмовляли мало, але якось інакше, ніж раніше. Раніше Олексій багато говорив, а Максим мовчав. Тепер обоє більше мовчали, і ця тиша не була ворожою — просто жоден із них не знав, із чого почати.
Олексій сходив до класної керівниці, щоб дізнатися про довідки для коледжу. Класна, молода, у кросівках, здивувалася, що прийшов батько, а не мати. Олексій узяв у неї список і цілий тиждень бігав поліклініками, збираючи довідки для медкомісії: для морського коледжу була потрібна довідка встановленої форми, з оглядом окуліста, ЛОРа та психіатра.
У кабінеті окуліста Максим прочитав нижній рядок таблиці, а Олексій, який сидів на стільці біля дверей, примружився й зрозумів, що сам бачить лише третій рядок знизу.
Іспити Максим склав на четвірку з математики й на п’ятірку з української мови, з географії та інформатики теж отримав п’ятірки. Середній бал атестата становив чотири й шість десятих. Геометрію за рік він витягнув на четвірку, і Олексій, побачивши відомість, довго дивився на цю четвірку, ніби вона щось означала особисто для нього.
Документи подавали через державні онлайн-сервіси, потім треба було привезти оригінал. Двадцятого липня оприлюднили списки, і Максим був на сорок третьому місці серед шістдесяти бюджетних місць. Наталя, дізнавшись про це, вийшла на балкон і довго перебирала прищіпки в пакеті. Олексій вийшов до неї й постояв поруч.
— Може, все-таки не треба було, — сказала вона.
— Треба було, — відповів він. — Ну, тобто… Уже пізно.
Наприкінці серпня Олексій повіз сина до Одеси на «Логані». Наталя відмовилася їхати, сказала, що розплачеться перед коменданткою й осоромить дитину, тож краще приїде в жовтні на вихідні. На прощання біля під’їзду вона довго тримала Максима за плечі, потім дала йому пакет із пиріжками й пішла, не озираючись.
Виїхали о шостій ранку. На трасі Максим спочатку спав, потім прокинувся й почав дивитися у вікно. Підвіска стукала на кожній вибоїні. Під Уманю зупинилися на заправці, взяли по хот-догу. Сиділи в машині з відчиненими дверима.
— Тату, — сказав Максим. — А ти справді думав, що я не твій?
Олексій довго жував.
— Не знаю, — нарешті відповів він. — Я не думав, що ти не мій. Я думав… Ну, що я якийсь не такий. Ти ось який. А я ось який.
— І що, тест це виправив?
— Ні.
— Ну от.
Більше Максим нічого не запитував. Доїв хот-дог, витер пальці серветкою — акуратно, один за одним, — і Олексій раптом упізнав цей жест: так само витирала руки Наталя.
