Чоловік довго не міг зрозуміти, що не так з його нареченою, поки не приїхав на дачу до її батьків
— Ма… Схоже, тобі не світить діждатися онуків, — Павло із задоволенням уплітав улюблені пиріжки, які Ірина щойно дістала з печі й щедро клала йому на тарілку.
— Це ще з чого? — здивувалася мати.
— Та як же… Мені вже за тридцять перевалило, а навіть натяку на наречену нема. У Санька син уже в школу ходить, та й другий на підході. А в мене навіть кандидатури нема.
— Значить, зустрінеш ще, — тепло усміхнулася Ірина. — Одружуватися лише для того, щоб наздогнати інших і порадувати нас з батьком онуками — це дурна ідея. Чесно кажучи, я вважаю так: краще зовсім без онуків залишитися, ніж спостерігати, як мій син буде нещасний у шлюбі.
— Ма, ти просто золото! Краще за будь-якого психотерапевта. До речі, а пиріжки скоро будуть?
Від моменту цієї розмови минуло близько двох років, і молодий чоловік почав серйозно побоюватися самотності.
Правда, поки сама ідея самотності його не особливо турбувала.
Поки він був відносно молодий і повний сил, вільний час майде повністю заповнювався друзями, знайомими та приятелями. Він радів, коли вдавалося побути на самоті, але усвідомлення перспективи стати старим самотнім поступово почало тиснути на нього.
А що потім? Коли телефони перестануть дзвонити з запрошеннями на шашлики чи з проханнями «зайти на хвилинку»? Що тоді?
Ні, такого майбутнього Павло не бажав. Він розумів: зволікати більше не можна — потрібно приймати рішення.
На той момент він уже півроку зустрічався з Настею.
І, здавалося б, усе в ній було чудово: вона була досить дорослою, але не надто юною, красивою, з бездоганною фігурою, інтелектуально розвиненою (підтверджено двома дипломами), працювала у солідній компанії. Однак… Павлу бракувало почуття, яке змушує серце завмирати від ніжності чи злітати від захвату.
Тому він все ще вагався, не наважуючись зробити остаточний крок.
Крім того, всередині дозрівали якісь сумніви, причину яких він не міг чітко визначити.
Дрібниці в поведінці Насті дряпали його інтуїцію, але до свідомості не доходили. Вони залишали лише легку тривогу в душі, яка швидко розчинялася.
Сама Настя, між тим, наче не помічала його вагань і явно бачила їхнє спільне майбутнє.
Вже через місяць після початку стосунків вона познайомила його зі своїми батьками, недвозначно натякнувши тим самим, що вважає його своїм нареченим.
Та й взагалі, просто так батьків не представляють.
Потім вона все частіше заводила розмови про спільне майбутнє, мріяючи про будинок, подорожі, плани.
А нещодавно і взагалі поставила його у безвихідне положення, запропонувавши вибрати ім’я для майбутньої дитини.
— Ти до чого це? — Павло був готовий до будь-якої відповіді й, можливо, навіть не проти був почути: «У нас буде дитина».
— Та просто так, на майбутнє, — розсміялася Настя. — Не напружуйся. Але взагалі-то… А чому б тобі не познайомити мене зі своїми батьками?
Павло уважно подивився на дівчину.
— В принципі, вона справді хороша… Стане відмінною дружиною… Діти будуть красивими… — думав він, а вголос промовив: — Звичайно, познайомлю. І крім того, пропоную тобі стати моєю дружиною.
— Ох, який ти романтик! Прямо вау! — зареготала Настя і простягнула руку, потріпавши Павла по волоссю. — Та годі, не сердься. Все відмінно і навіть трохи незвично. Пропозиція на березі річки, під золотим листям, а не банально при свічках і музиці.
І вона закрутилася у танці, насвистуючи популярну пісню.
— Ма… Я хочу познайомити тебе зі своєю дівчиною… Ми подаємо заяву, і скоро твій син стане сімейною людиною, — подзвонив Павло матері. — Ало… Ало… Ма, чому мовчиш? Не рада?
— Чому ж не рада… Рада… Тільки…
— Що «тільки»? Не розумію. Ти ж навіть не бачила Настю, не розмовляла з нею, а вже незадоволена.
— Звідки ти взяв, що я незадоволена? Гаразд, годі пустих розмов. Коли прийдете?
— У суботу ввечері. Підходить? — запитав Павло.
Ірина натиснула відбій і задумалася. Вона добре розуміла, чому новина не викликала в неї захвату. Але озвучувати синові свої думки не стала.
Як сказати йому, що материнське серце важко обманути?
Вона не бачила в його очах того блиску, який буває у закоханої людини. Не помічала крил за його спиною, як це буває, коли людина по-справжньому щаслива.
Значить, він вирішив одружитися просто тому, що «пора».
Ну і яка мати від такої новини прийде в захват?
Настя сильно хвилювалася перед знайомством із майбутньою свекрухою – вона чудово усвідомлювала, що перше враження найзначніше.
Тому ретельно підбирала одяг – щоб виглядати стильно, але не викликаюче. Макіяж зробила непомітний, скромний.
І, як їй здалося, справила на батьків Павла досить сприятливе враження.
Батько Павла, той взагалі розцвів і сипав їй компліментами.
А от майбутня свекруха, чию думку Настя боялася найбільше, трималася стримано-ввічливо, без натяку на негатив чи тим більше агресію.
— Ну що, як тобі мої батьки? — запитав потім Павло.
— Нормальні. Особливо батько.
— Так… Батько у мене орел! А мама — великий стратег.
Наступного дня мати попросила Павла зайти для серйозної розмови.
— Ну як тобі моя Настя? — впевнений у позитивній оцінці просто для початку бесіди запитав він і був вкрай здивований відповіді матері.
— Красива. — Ірина зітхнула і похитала головою. — Тільки…
— Що мамо? Давай говори, що не так в Насті? Я ж бачу, що вона тобі чимось не сподобалася. Чим?
— Ось у тому-то й річ, сину, що сама не можу зрозуміти чим. Начебто все гладко, акуратно, але… на рівні підсвідомості я помітила якусь невідповідність. Учора я так і не могла зрозуміти — про що сигналізувала моя інтуїція. А сьогодні дійшло.
Мені здається, що не любить вона тебе, сину… Тобто ця дівчина взагалі нікого не любить, крім самої себе. Розумієш, вона учора милувалася собою, спостерігала за собою збоку і захоплювалася — ах, яка я красива, мила й розумна… А тебе в її думках навіть поруч не було. Не буде вона тобі хорошою дружиною, Павлику.
— Ну ти даєш… Прямо баба Ванга — усміхнувся син. — Ти прямо так упевнена в цьому?
— Ні. Не впевнена. Кажу ж тобі, що підсвідомість просигналила… Можливо, я й помиляюся. Вирішуй сам, звичайно — тобі то видніше.
— Гей, мам… — батько, що зайшов на кухню, почув закінчення розмови. — Не полощи хлопцеві мізки. Нормальна дівчина — скромна, красива, працює — що ще потрібно?
— Ну так-то так, — неохоче погодилася мати. — Просто я хочу, щоб наш син був щасливий, щоб дружина любила його, а не виходила заміж просто так — за успішного чоловіка з квартирою, машиною та роботою.
Слова матері зачепили Павла, але ненадовго — незабаром, здавалося, він про них забув.
Однак вони непомітно зачепилися там же, де ховалися особисті сумніви чоловіка в правильності вибору супутниці життя.
Ну а він, ухваливши рішення, вже не роздумував — просто йшов до наміченої мети, потихеньку готуючись до майбутнього торжества.
Купив разом із Настею обрані разом обручки.
Обговорили з нею список запрошених гостей — виходило близько ста осіб.
Павло не міг уявити, що може статися щось, через що весілля не відбудеться.
— Хіба що якийсь форс-мажор станеться, — вважав він. — На кшталт цунамі чи землетрусу.
Про несподівану смерть, як про причину скасування весілля, у цьому віці не думалося. Ну й про зраду з будь-якого боку теж. Така дурниця навіть у голову не приходила.
Не припускав Павло, що дуже скоро станеться подія, яка комусь може здатися незначною, а йому переверне все в душі.
— Паш, у тата машина на СТО, ти не міг би відвезти його на нашу дачу? Він там якусь залізяку залишив, а вона йому терміново потрібна. Ну так… Звичайно ж ввечері, після роботи… Добре, дякую. — подзвонила Настя, піднявши Павлу настрій — ось уже й його сприймають, як члена родини, з яким можна по-рідному зганяти на дачу.
Паша дорогу знав — вони влітку не раз їздили сюди з Настею.
Ну а зараз, пізньої осені, припорошені першим снігом дачні будиночки й дерева виглядали зовсім інакше, але все ж піднімали настрій — скоро-скоро Новий рік, який Павло зустрічатиме вже в новому статусі — у ролі одруженого чоловіка.
Він зупинився біля знайомої хвіртки. Батько Насті розчинив її, і тут…
Назустріч їм радісно, ціпаючи хвостом, кинувся рудий Тимко, а з-під ґанку вискочила кішка Маруська, яка жалюгідно нявчала, підбігла до ніг Насті.
— Пшов геть. — відштовхнув пса батько.
Павло зніяковіло подивився на чоловіка і покликав засмученого собаку. який піджав хвіст
— Ну іди сюди, бродяга… Що, сумував? — він потріпав пса за загривок і пошарив у кишені, не знайшовши нічого, крім пластинки м’ятної жуйки. — Вибач, друже, але більше нічого нема…
Тимко відданими очима втупився в руку з жуйкою — було видно, що пес дуже голодний.
У цей же час він побачив, як його ніжна, красива наречена з огидою штовхнула ногою кошеня, що лащилося біля її ніг, Маруську, яка, судячи з усього, теж була голодна.
Від цього жестy у Павла тьопнуло серце і щось клацнуло в голові, випускаючи всі його сумніви й мамині слова з підсвідомості.
— Не зрозумів… — сказав він, коли батько знайшов потрібну йому річ і сів на пасажирське місце. — А тварин ви не заберете на зиму, и що?
— Ну ти, хлопче, даєш! Вони ж не породисті … Це дачний варіант… Одноразовий…
— У сенсі? Ви хочете сказати, що залишите їх тут, на дачі, гинути від голоду та холоду?
— Паша, поїхали вже… Не будь занудою. Тато правильно тобі сказав — це дачні тварини. Виживуть — добре, а ні — значить, доля у них така.
— Так… навіщо ви їх пригріли у себе, якщо вони вам не потрібні?!
— Як це «не потрібні»? Влітку вони були дуже навіть корисні. Маруська ганяла мишей, а Тимко охороняв будинок по ночам, — Настя з поблажливістю поглянула на Павла. — Наступного року інші приб’ються, якщо ці… не переживуть зиму. Ми так робимо щороку. Давай вже поїдемо… Мені ще сьогодні потрібно встигнути на педикюр.
Усю дорогу до міста Павло мовчав. Перед очима стояли карі очі, які «майже по-людськи сумно» проводили їх аж до самої хвіртки.
Він навіть чітко почув, як Тимко безнадійно зітхнув, коли лускнув замок.
— Дайте мені ключ від дачі, будь ласка, — звернувся він до майбутнього тестя. — Здається, я загубив у дворі банківську картку. Зганяю назад, а ключ потім завезу.
— Котику, я з тобою не поїду — мені на манікюр… Не сердься… — донеслося йому вслід.
Але Павло і не думав сердитися.
Завантаживши тварин у салон машини, він заскочив до тестя, щоб повернути ключ, і помчав у пошуках відкритих зоомагазинів.
На жаль… Усі магазини були закриті до наступного дня.
Павло сумно відійшов від останнього, запізнившись буквально на десять хвилин, і раптом помітив жінку. В одній руці вона тримала за ручку маленького хлопчика, а в іншій — повідок. Величезний старий пес з сивими вусами, білосніжною бородою і навіть сивими бровами з гідністю плентався попереду господарки. Пес то й озирався на жінку й з докором поглядав на того, що скакав на одній нозі, трирічного малюка, наче говорячи: «Щоб тобі потихеньку не крочити, як я?»
— Вибачте, ви не підкажете, де я можу зараз купити хоч би корм для… — почав було Павло, але знітився, коли жінка підвела очі горіхово-чайного кольору.
Серце Павла раптом завмерло… Зупинилося, а потім солодко занило й понеслося кудись вгору.
— Звичайно, підкажу. У ветклініці можна купити — вона тут за рогом. Давайте, я проведу, ми теж туди йдемо. Мій Борис занедужав…
Борис, почувши своє ім’я, замахав хвостом із подвоєною швидкістю, а хлопчик пояснив: «Він обіс…ся сьогодні».
— Іване! — строго сказала молода жінка, ледве стримуючи сміх. — Так говорити не можна.
— А як можна? — щиро здивувався малий.
— Ну… Наприклад… — завагалася жінка.
— Обк…к…сився? — допоміг пацан.
— Ну хоч би так, — не витримавши, вона засміялася, перетворюючись одразу на дівчинку, дві краплі води схожу на ту, в яку Паша був закоханий колись дуже давно.
— Слухай, котику. Ми от тут з мамою подумали й вирішили, що частину наших родичів можна не запрошувати. Весілля на сто осіб — це занадто витратно… — подзвонила Настя наступного дня.
— Весілля взагалі витратне, — відповів Павло. — Тому його просто не буде. Я завтра забираю заяву.
— Тобто? Ти жартуєш, Паша?!
— Ні, не жартую.
— Але чому?! Що сталося?
— Чому? Знаєш, я думаю, ти все одно не зрозумієш мене. І тому не будемо витрачати час. — Паша натиснув відбій і заблокував телефон Насті.
Через рік Павло дякував долі за той виїзд на дачу, який уберіг його від найбільшої помилки в житті.
Катя не була такою красивою, як Настя.
Вона була старшою за неї.
У неї була дитина, яку вона народила без чоловіка.
І все ж…
Це була саме та жінка, яку Павлові хотілося забрати в обійми, притиснути до свого серця й ніколи не відпускати.
— Мамо, ну що? Тільки не кажи, що Катіна дитина — це «причіп». Інакше ми станемо з тобою ворогами.
— Сину, ні-ні… Не скажу… — тепло усміхнулася мати. — Навпаки. Не втрачай цю жінку… Я рада, що ти нарешті знайшов свою половинку.
