— А ти купував цей телевізор, щоб просто так віддати його своїй матері? Ні! То якого біса тоді ти розпоряджаєшся моїми речами?
— Артеме, ти не бачив пульт від телевізора? — Лєра кинула сумку на диван і пройшла до спальні, на ходу знімаючи туфлі. — У мене сьогодні нова серія…
Слова застрягли в неї в горлі. Там, де ще вранці висів новенький 50-дюймовий телевізор, тепер була порожнеча. Біла стіна з чіткими слідами від кріплень виглядала як німий докір.
— Артеме? — гукнула вона голосніше, обходячи квартиру. Чоловік не відповідав.
Лєра дістала телефон, набрала номер чоловіка. Три гудки, і вона почула його голос:
— Привіт, дорога. Уже вдома?
— Де телевізор? — Лєра не стала витрачати час на привітання.
На тому кінці лінії виникла коротка пауза.
— А, це… Я хотів тобі сказати, коли прийду.
— Говори зараз, — Лєра повернулася до спальні, дивлячись на порожню стіну.
— У мами телевізор зламався, зовсім. Лагодити його безглуздо, а грошей на новий у неї зараз немає, — голос Артема звучав безтурботно, наче мова йшла про перестановку меблів. — Я просто відвіз їй наш. Вона так зраділа!
— Наш? — Лєра відчула, як усередині закипає гнів. — Телевізор, на який я відкладала півроку? Який я купила два тижні тому?
— Ну так, — у голосі Артема промайнуло легке хвилювання. — Яка різниця, чий він? Ми ж сім’я.
— Ти хоч розумієш, що я півроку відкладала кожну вільну копійку, щоб купити саме цей телевізор? — Лєра намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. — Ти навіть не спитав мене!
— Лєро, це просто телевізор, — тепер у тоні Артема з’явилося роздратування. — Мамі він потрібніший. Вона цілими днями сама, телевізор для неї — єдина розвага.
— А я, отже, працювала понаднормово заради телевізора для твоєї мами? — Лєра стиснула телефон так, що побіліли кісточки пальців. — Ти серйозно?
— Слухай, давай обговоримо це, коли я прийду додому, — Артем явно хотів закінчити неприємну розмову. — Я буду за годину.
Лєра скинула дзвінок, не попрощавшись. Вона повільно опустилася на край ліжка, намагаючись усвідомити ситуацію. Це був її телевізор. Вона обирала модель, порівнювала ціни, читала відгуки. Вона відкладала на нього, відмовляючи собі в дрібних задоволеннях. І Артем просто взяв і віддав його своїй матері, навіть не порадившись.
Коли за годину грюкнули вхідні двері, Лєра все ще сиділа в спальні, дивлячись на порожню стіну. Вона чула, як чоловік роззувається в передпокої, як проходить на кухню і відкриває холодильник.
— Лєр, ти де? — його голос пролунав ближче.
Артем з’явився у дверному отворі — високий, з темним волоссям, у робочій сорочці з закатаними рукавами. Він сперся на одвірок, дивлячись на дружину з легкою усмішкою, наче не розумів причин її поганого настрою.
— Ти справді не бачиш проблеми в тому, що зробив? — тихо запитала Лєра.
— Слухай, я розумію, що треба було попередити, — Артем увійшов до кімнати і сів поруч із нею. — Але мама дзвонила вранці в сльозах. У неї зовсім не працює телевізор, а вона звикла до великого екрану через свій зір. Що я мав зробити?
— Купити їй новий? Полагодити старий? Забрати наш спільний із вітальні? — Лєра перераховувала варіанти, відчуваючи, як гнів знову підіймається зсередини. — Але ні, ти взяв саме мій. Той, що я тільки купила.
— Зачекай, — Артем насупив лоба. — З яких це пір у нас вдома є «твоє» і «моє»? Ми ж сім’я.
— Сім’я — це коли рішення приймаються разом, — відрізала Лєра. — А не коли ти одноосібно розпоряджаєшся моїми речами.
— Ти надто драматизуєш, — Артем підвівся, засунувши руки в кишені. — Я просто допоміг матері. Вона самотня, їй потрібна підтримка.
— А я не потребую підтримки? — Лєра теж підвелася, дивлячись чоловікові у вічі. — Я працюю не менше за тебе, але чомусь мої бажання і мої речі завжди опиняються на останньому місці.
Артем знизав плечима:
— Це всього лише телевізор. Купимо новий.
— Справа не в телевізорі, — Лєра похитала головою. — Справа в повазі. У тому, що ти не вважаєш за потрібне радитися зі мною, коли йдеться про мої речі.
— Я зрозумів, — Артем зітхнув з удаваним терпінням. — Ти злишся. Гаразд, я врахую на майбутнє.
Лєра уважно подивилася на чоловіка:
— До речі, а куди подівся новий тостер? Той, що я купила минулого місяця?
На обличчі Артема промайнуло щось схоже на провину:
— Який тостер?
— Той самий, який ти сказав, що зламався, і ти його викинув.
Артем відвів очі:
— А, той… Він справді зламався.
— Правда? — Лєра схрестила руки на грудях. — Чи він теж переїхав до твоєї мами?
Артем зам’явся. Цього вистачило Лєрі, щоб зрозуміти: її здогад вірний.
— Отже, тостер теж у твоєї мами, — вона вимовила це не як питання, а як твердження. — Що ще ти їй віддав, Артеме?
— Та годі тобі, — він спробував відмахнутися. — Це всього лише кухонна техніка. У мами старий тостер зовсім розвалився, а наш стояв без діла.
— Без діла? — Лєра підняла брови. — Я користувалася ним щоранку!
— Ти можеш просто підсмажувати хліб на сковороді, — знизав плечима Артем.
Лєра відчула, як усередині зростає холодна лють. Вона пройшла до шафи і відчинила дверцята:
— А срібні сережки, які «загубилися» минулого місяця? І браслет, який я «забула в спортзалі»? Вони теж у Зінаїди Петрівни?
Артем зблід.
— Звідки ти…
— Отже, правда, — Лєра повільно опустилася на край ліжка. — Ти крадеш мої речі і віддаєш їх своїй матері.
— Не кажи дурниць! — спалахнув Артем. — Це не крадіжка. Я просто… Ділюся з мамою тим, що в нас є.
— Ділишся? — Лєра гірко всміхнулася. — Цікаво, чому ти ділишся тільки моїми речами? Чому не віддав свій годинник, який я подарувала тобі на ювілей? Або свій ноутбук?
Артем з викликом подивився на неї:
— Тому що це необхідні мені речі. Я не можу без них працювати.
— А я, отже, можу обійтися без усього, що мені дороге? — Лєра встала і підійшла до нього впритул. — Яке право ти маєш вирішувати, що мені потрібне, а що ні?
— Перестань роздували з мухи слона, — Артем відступив на крок. — Мамі ці речі потрібніші. Вона літня людина, їй важко.
— Я розумію, що ти хочеш допомагати матері, — Лєра намагалася говорити спокійно. — Але чому за мій рахунок? Чому ти не спитав мене? Не порадився?
Артем розвів руками:
— Я знав, що ти будеш проти.
— І це виправдання? — Лєра здивувалася. — Ти розумів, що я не погоджуся, тому вирішив діяти за моєю спиною?
— Ти не розумієш… — почав Артем.
— О, я чудово розумію, — перебила Лєра. — Ти перетворився на кур’єра для своєї матері, розпоряджаючись майном, яке сам не купував.
Вона підійшла до комода і висунула верхню шухляду:
— Де мої парфуми? Ті, що ти подарував мені на день народження?
Артем відвів погляд:
— У мами був ювілей минулого тижня… Я не встиг купити їй подарунок і…
— І вирішив подарувати їй мої парфуми? — Лєра не вірила своїм вухам. — Ті самі, що ти обирав для мене? Які, за твоїми словами, «пахнуть так само прекрасно, як ти»?
— Лєро, це просто парфуми, — Артем спробував торкнутися її плеча, але вона відсторонилася. — Ти їх навіть не відкривала ще.
— Ні, Артеме, — голос Лєри дзвенів від стримуваних емоцій. — Це не просто духи. Це твоє ставлення до мене, до нашої сім’ї, до нашого спільного майбутнього. Ти обманюєш мене, крадеш мої речі і віддаєш їх своїй матері, навіть не вважаючи за потрібне сказати про це.
— Я не крав! — запротестував Артем. — Я просто…
— Що просто? — Лєра схрестила руки. — Просто вирішив, що твоя мати має більше прав на мої речі, ніж я сама? Просто вирішив, що можеш розпоряджатися всім, що є в цьому домі, не радячись зі мною?
Артем стиснув кулаки:
— Ти говориш так, ніби я злочинець якийсь. Я допомагаю своїй матері, що в цьому поганого?
— Погано те, що ти допомагаєш їй за мій рахунок, — відповіла Лєра. — І навіть не маєш сміливості зізнатися в цьому.
Вона підійшла до шафи і почала методично перевіряти свої речі.
— Де шкіряний ремінь зі срібною пряжкою? І комплект постільної білизни, який ми купили минулого місяця?
З кожним питанням обличчя Артема дедалі більше витягувалося. Він явно не очікував, що дружина помітила зникнення стількох речей.
— Тобі не здається, що ти надто зациклена на матеріальному? — нарешті вичавив він.
— А тобі не здається, що ти надто зациклений на задоволенні капризів своєї матері за мій рахунок? — не стримувалася Лєра. — Зінаїда Петрівна добре влаштувалася — у неї є особистий постачальник чужих речей.
— Не смій так говорити про мою матір! — Артем підвищив голос.
— А ти купував цей телевізор, щоб просто так віддати його своїй матері? Ні! То якого біса тоді ти розпоряджаєшся моїми речами?
Артем витріщився на неї з неприхованим подивом:
— Ти справді вважаєш, що речі важливіші за людей? Що твій телевізор важливіший за благополуччя моєї матері?
— Я вважаю, що чесність і повага важливіші за все, — тихо відповіла Лєра. — А ти зрадив і те, й інше.
Ранок наступного дня Лєра зустріла з твердим рішенням: вона поговорить із Зінаїдою Петрівною особисто. Ніч минула в напруженому мовчанні — Артем демонстративно пішов спати на диван у вітальню, а Лєра допізна переверталася в ліжку, перебираючи в голові все, що сталося.
Дочекавшись, коли чоловік піде на роботу, Лєра викликала таксі і вирушила в сусірній район, де в невеликій двушці жила її свекруха. Дорога зайняла майже годину через затори, і Лєра використала цей час, щоб упорядкувати думки. Вона не збиралася влаштовувати скандал — лише хотіла раз і назавжди прояснити ситуацію.
Зінаїда Петрівна відчинила двері після третього дзвінка. Повна жінка з фарбованим у рудий колір волоссям, зібраним у недбалий пучок, здивовано підняла брови, побачивши невістку.
— Лєро? Щось сталося?
— Доброго дня, Зінаїдо Петрівно, — Лєра постаралася, щоб голос звучав рівно. — Можна мені увійти? Нам треба поговорити.
Свекруха поступилася, пропускаючи її в квартиру. Лєра одразу відзначила знайомий телевізор на стіні у вітальні. Поруч із ним на тумбочці стояв її тостер, а на старому туалетному столику вона помітила свої парфуми.
— Бачу, ви вже обжилися з новою технікою, — Лєра кивнула на телевізор.
— А, це, — Зінаїда Петрівна махнула рукою. — Артемка вчора привіз. Сказав, ви все одно рідко дивитесь і вирішили помінятися. У мене-то старий зовсім зламався.
— Цікава версія, — Лєра всміхнулася куточком губ. — А ось я дізналася про цю «заміну» тільки вчора ввечері, коли прийшла додому і виявила порожню стіну.
Зінаїда Петрівна насупилася:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Тільки те, що Артем не питав мого дозволу, перш ніж забрати мій телевізор, — спокійно відповіла Лєра. — Як, втім, і всі інші мої речі, які я бачу у вас у квартирі.
Вона обвела рукою кімнату — окрім уже помічених предметів, тут були її декоративні подушки, покривало з ручною вишивкою, подароване їй тіткою, і навіть настінний годинник з їхньої спальні.
— Ти прийшла, щоб пред’явити мені претензії? — Зінаїда Петрівна схрестила руки на грудях.
— Я прийшла, щоб прояснити ситуацію, — Лєра намагалася зберігати спокій. — І зрозуміти, чому ви вважаєте нормальним приймати від сина речі, які належать не йому.
— Послухай мене, дівчинко, — Зінаїда Петрівна підійшла ближче. — Мій син має право розпоряджатися тим, що знаходиться в його домі.
— У нашому домі, — поправила Лєра. — І більша частина цих речей придбано на мої гроші.
— Яка різниця, чиї гроші? — фиркнула свекруха. — Ви сім’я. Усе спільне.
— Саме тому рішення мають прийматися спільно, — Лєра підійшла до телевізора. — Я кілька місяців відкладала на цей телевізор. Відмовляла собі в багато чому. І Артем про це знав.
— І що? — Зінаїда Петрівна підтиснула губи. — Подумаєш, телевізор. Купіть новий.
— Справа не в телевізорі, — Лєра потерла скроні. — Справа в повазі. У ставленні до іншої людини, до її праці, до її бажань.
— Ах, повага! — сплеснула руками Зінаїда Петрівна. — А де твоя повага до матері чоловіка? Я одна, мені шістдесят п’ять років. Невже ти не можеш поділитися?
— Я можу і готова допомагати вам, — Лєра подивилася їй прямо у вічі. — Але з власної волі, а не коли мої речі зникають без мого відома. Це називається крадіжкою, Зінаїдо Петрівно.
— Як ти смієш! — обличчя свекрухи пішло червоними плямами. — Звинувачувати мого Артемку в крадіжці? Та він золота людина! Він піклується про матір, як має піклуватися будь-який нормальний син!
— Турбота про вас не повинна виражатися в крадіжці речей його дружини, — твердо сказала Лєра.
— Ти егоїстка, — припечатала Зінаїда Петрівна. — Жадібна егоїстка. Я завжди говорила Артему, що він гідний кращої дружини.
— Можливо, — Лєра кивнула на телевізор. — Але я заберу свої речі.
— Навіть не думай! — Зінаїда Петрівна стала між нею і телевізором. — Артем подарував його мені. Він мій!
— Артем не мав права його дарувати, — Лєра дістала телефон. — Принести вам чек на покупку? Телевізор придбано на моє ім’я, з моєї банківської картки.
Зінаїда Петрівна почервоніла:
— Я зараз же подзвоню Артему!
— Дзвоніть, — спокійно відповіла Лєра. — Мені теж цікаво, що він скаже.
Свекруха схопила мобільний і набрала номер сина. Лєра чула, як вона емоційно описувала ситуацію, як називала невістку «жадібною» і «безсердечною». Розмова тривала хвилин п’ять, після чого Зінаїда Петрівна з переможним виглядом опустила телефон.
— Артем сказав, що телевізор залишається тут. І що ви ще поговорите вдома.
Лєра повернулася додому близько третьої години дня. Порожня квартира зустріла її тишею, яка, втім, тривала недовго. Не минуло й півгодини, як грюкнули вхідні двері — Артем з’явився раніше звичайного. Його обличчя було спотворене гнівом.
— Ти ходила до моєї матері? — кинув він з порога, навіть не знявши куртку.
— Так, — Лєра стояла посеред вітальні, схрестивши руки на грудях. — Вирішила подивитися, як поживають мої речі на новому місці.
— Навіщо ти влаштувала цей цирк? — Артем шпурнув ключі на тумбочку. — Мама засмучена до сліз!
— А ти не думав, як засмучена я? — Лєра дивилася йому просто у вічі. — Коли виявила, що мої речі зникають одна за одною?
— Знову ти про речі, — Артем роздратовано змахнув рукою. — Тільки й можеш думати про свій мотлох!
— Не про мотлох, а про наше життя, — Лєра підійшла ближче. — Про те, що ти обманюєш мене. Крадеш мої речі. Ставиш бажання своєї матері вище за нашу сім’ю.
— Моя мати — частина моєї сім’ї, — відрізав Артем. — І я буду допомагати їй, подобається тобі це чи ні.
— Ось так просто? — Лєра похитала головою. — Допомагай скільки хочеш, але не за мій рахунок. Я вимагаю повернути мої речі.
— Нічого я повертати не буду, — Артем пройшов на кухню, дістав з холодильника пляшку води. — Мама звикла до телевізора. І інші речі їй потрібніші, ніж нам.
— Артеме, — Лєра говорила тихо, але рішуче. — Мені неважливо, звикла твоя мати чи ні. Це мої речі, і я хочу їх повернути.
— Ти повинна вибачитися перед нею, — Артем поставив пляшку на стіл. — Ти її образила.
— Я? — Лєра навіть засміялася від абсурдності ситуації. — Вона назвала мене жадібною егоїсткою тільки тому, що я хочу повернути своє! І після цього вибачатися повинна я?
— Так, ти, — Артем уперто виставив підборіддя. — Мама літня людина, їй потрібна повага. Чи ти зовсім не поважаєш мою сім’ю?
— А ти купував цей телевізор, щоб просто так віддати його своїй матері? Ні! То якого біса тоді ти розпоряджаєшся моїми речами? — Лєра відчувала, що повторюється, але не могла стриматися. — Коли йдеться про твою матір, ти перетворюєшся на іншу людину. Ти перестаєш бути моїм чоловіком і стаєш тільки її сином.
— Що в цьому поганого? — Артем схрестив руки. — Я люблю свою матір і завжди буду про неї піклуватися.
— За мій рахунок? За рахунок нашої сім’ї? — Лєра похитала головою. — Ти не бачиш різниці між турботою і крадіжкою?
— Ти нестерпна, — Артем попрямував до спальні. — Я не буду це обговорювати. Або ти вибачаєшся перед мамою і забуваєш про це, або…
— Або що? — Лєра пішла за ним.
Артем відчинив шафу і дістав спортивну сумку:
— Або мені доведеться вибирати. І я оберу матір.
— Серйозно? — Лєра спостерігала, як він кидає в сумку футболки та джинси. — Ти кидаєш мене через телевізор?
— Не через телевізор, — гримнув Артем. — Через твоє ставлення до моєї матері. Ти не поважаєш її, не рахуєшся з її потребами. Вона ростила мене, а ти шкодуєш для неї якісь речі!
— Я не шкодую речей, — тихо сказала Лєра. — Я шкодую, що вийшла заміж за людину, яка не бачить різниці між щедрістю і крадіжкою. Між турботою про матір і зрадою дружини.
Артем застебнув сумку і випростався:
— Я переїжджаю до мами. Принаймні на час, поки ти не отямишся.
— Не трудися повертатися, — Лєра відчула дивний спокій. — Мамин синок завжди залишиться маминим синком. Мені не потрібен чоловік, який не відрізняє квартиру своєї дружини від комори з речами.
— Як скажеш, — Артем попрямував до виходу, але біля дверей спальні обернувся: — До речі, я забираю золоті запонки. Ті, що ти мені подарувала на річницю. Мамі треба оплатити нову люстру.
Лєра не відповіла. Вона дивилася, як чоловік проходить через вітальню, вдягає куртку і виходить, грюкнувши дверима. Тільки після цього вона повільно опустилася на ліжко і закрила обличчя руками.
Вона сиділа так кілька хвилин, поки не почула звук повідомлення. Це була Зінаїда Петрівна: «Артем сказав, що переїжджає до мене. Я завжди знала, що ти не гідна мого сина».
Лєра видалила повідомлення, не відповівши. Потім підійшла до вікна — Артем якраз сідав у таксі, тримаючи в одній руці сумку, а в іншій — невеличку скриньку. Ту саму, де Лєра зберігала свої сережки та каблучки.
«Навіть зараз, — подумала вона, проводжаючи поглядом автомобіль, що від’їжджав, — навіть зараз він не може піти, не прихопивши чогось мого для своєї мамаші».
Вона відвернулася від вікна. У квартирі було тихо й порожньо. На стіні в спальні, як і раніше, було порожнє місце від телевізора — як символ усього, що було відібрано в неї за ці роки шлюбу.
Лєра таки вирішила написати заяву в поліці. Нехай поверне все, що вкрав.
