У маленькому містечку жив чоловік на ім’я Тарас. Йому було за сорок, але виглядав він молодше — міцний, з густими бровами і очима, що завжди ніби шукали щось за горизонтом.
Тарас працював на пів ставки в місцевій школі, викладав історію для старшокласників. Решту часу він проводив у своїй старій хаті, яку успадкував від діда, або блукав лісами, збираючи гриби та слухаючи тишу.
Його життя було простим, але за цією простотою ховалася історія, яку мало хто знав.
Було прохолодне осіннє надвечір’я. Тарас сидів на ґанку, тримаючи в руках горнятко з трав’яним чаєм. Його пес, старий вівчар Мурко, лежав поруч і ліниво поглядав на дорогу.
Раптом із-за повороту вигулькнула постать — молода дівчина в яскраво-червоній куртці. Вона йшла швидко, тримаючи в руках телефон, і явно була не місцева.
— Добрий вечір! — гукнула вона, підійшовши ближче. — Ви Тарас Іванович?
Тарас звів брови, здивований. Його рідко кликали повним ім’ям, хіба що учні, коли хотіли пожартувати.
— Він самий, — відповів він, відставляючи горнятко. — А ви хто будете?
— Я Соломія, журналістка, — дівчина простягла руку, її очі блищали цікавістю. — Пишу статтю про людей, які живуть… ну, як би це сказати… нестандартно. Мені порадили поговорити з вами.
Тарас усміхнувся кутком губ. «Нестандартно» — це ще м’яко сказано. Його життя на пів ставки було предметом місцевих пліток: одні казали, що він лінивий, інші — що ховає якусь таємницю.
— І що ж ви хочете дізнатися? — спитав він, запрошуючи її сісти на лавку.
Соломія дістала блокнот і ручку, її рухи були швидкими, ніби вона боялася, що історія втече.
— Кажуть, ви могли б працювати в місті, мати гарну кар’єру, але обрали жити тут і працювати лише пів дня. Чому? Що вас тримає?
Тарас зітхнув, поглянув на гори. Він не любив розповідати про себе, але щось у цій дівчині — може, її щирість чи наполегливість — змусило його заговорити.
— Знаєш, Соломіє, — почав він, — життя на пів ставки — це не про лінь. Це про вибір. Я не хочу гнатися за тим, що всі називають «успіхом».
Мені вистачає того, що маю: хата, ліс, діти в школі, які слухають, як я розповідаю про козаків і Галицьке князівство. А решта часу — мій. Для думок, для тиші.
Соломія записувала, її ручка гарячково гасала по паперу.
— Але ж, — вона підняла очі, — ви могли б мати більше! Більше грошей, більше можливостей. Чому ви відмовилися від цього?
Тарас розсміявся. Його сміх був глибокий, ніби дзвін у старій церкві.
— Більше — це не завжди краще. Я колись спробував. Жив у Львові, працював у великій школі, мав повну ставку, плани, амбіції.
Але знаєш, що я там відчував? Що я — як той кінь на ярмарку, якого женуть, а він не знає, куди. Тож я повернувся сюди. І не шкодую.
Соломія нахилилася ближче та сказала:
— Розкажіть про Львів. Що там сталося?
Тарас замовк, його погляд став далеким. Він не любив згадувати той період, але вирішив, що Соломія заслуговує на правду.
Двадцять років тому Тарас був іншим. Молодий, амбітний, він щойно закінчив університет і отримав посаду в одній із найкращих шкіл Львова.
Він мріяв стати не просто вчителем, а тим, хто змінить систему освіти, хто надихне дітей любити історію так, як любив її він. Але реальність виявилася іншою.
— Я приходив на уроки, — розповідав Тарас, — із купою ідей: інтерактивні заняття, екскурсії, дебати. Але директору це не подобалося.
Він казав: «Тарасе, не вигадуй. Є програма, дотримуйся її». Батьки скаржилися, що я «перевантажую» дітей. А діти… вони просто хотіли здати ЗНО і забути все, що я їм розповідав.
— То вас вигнали? — спитала Соломія, не відриваючи очей від блокнота.
— Не зовсім, — Тарас потер підборіддя. — Я сам пішов. Але перед тим була одна історія… Я тоді зустрічався з дівчиною, Оксаною.
Вона була з тих, знаєш, що хочуть усе й одразу: квартиру в центрі, машину, відпустки за кордоном. Я намагався їй догодити.
Взяв додаткові години, репетиторство, навіть думав про другу роботу.
Але одного дня вона сказала: «Тарасе, ти або почнеш заробляти нормально, або нам нема сенсу бути разом». І я зрозумів, що не хочу так жити.
Соломія перестала писати. Вона дивилася на нього з сумішшю співчуття і захоплення.
— І що ви зробили?
— Повернувся сюди, — Тарас кивнув у бік гір. — У діда була ця хата, я її відремонтував. Почав працювати в школі, але тільки на пів ставки. Вирішив, що більше не буду гнатися за чужими мріями. Хочу жити так, щоб душа не боліла.
Соломія сиділа мовчки, обдумуючи почуте. Вона чекала банальної історії про ледачого сільського вчителя, а натомість отримала щось глибше. Вона глянула на годинник — уже смеркало, але їй не хотілося йти.
— А що ви робите у вільний час? — спитала вона. — Ну, крім грибів і прогулянок.
Тарас усміхнувся, цього разу ширше.
— Ходи, покажу.
Він повів її до сараю за хатою. Всередині було темно, але Тарас увімкнув стару лампу, і Соломія ахнула. На стінах висіли картини — десятки полотен із пейзажами Карпат, портретами місцевих жителів, історичними сценами. Кольори були живі, ніби гори дихали прямо на полотні.
— Ти малюєш? — вигукнула Соломія. — Чому ніхто про це не знає?
— Бо я не для слави малюю, — відповів Тарас. — Це для мене. Як медитація. Інколи дарую картини друзям, інколи продаю туристам за копійки. Але я не хочу, щоб це стало роботою. Як тільки щось стає роботою, воно втрачає душу.
Соломія ходила між картинами, розглядаючи кожну. На одній був зображений старий дід із люлькою, на іншій — дівчина в гуцульському вбранні, що танцює під місяцем.
— Тарасе, це ж неймовірно! — сказала вона. — Ти міг би влаштувати виставку, показати це людям!
— Може, колись, — він знизав плечима. — Але не зараз. Знаєш, Соломіє, я вірю, що кожна людина має знайти свій ритм. Мій ритм — це пів ставки, ліс і ці картини. Якщо я почну гнатися за виставками, славою, грішми — я знову втрачу себе.
Наступного дня Соломія повернулася до школи, щоб побачити Тараса за роботою. Вона сиділа в кінці класу, спостерігаючи, як він розповідає про Хмельницького. Учні, які зазвичай гуділи, як вулик, слухали його з відкритими ротами. Тарас не просто читав лекцію — він розповідав історію, ніби сам був там, на полі бою.
— Подумайте, — казав він, ходячи між партами, — Хмельницький не просто воював. Він боровся за те, у що вірив. А ви за що б боролися? За що готові віддати все?
Один хлопець, Іван, підняв руку.
— Я б боровся за свою сім’ю, — сказав він. — А ви, Тарасе Івановичу?
Тарас зупинився, усміхнувся.
— За свободу бути собою, — відповів він. — І за те, щоб ви, молодь, теж мали таку свободу.
Соломія записувала кожне слово. Вона зрозуміла, що Тарас не просто вчитель на пів ставки. Він був людиною, яка знайшла своє місце в світі, і це місце було не в багатстві чи славі, а в простих речах: у горах, у картинах, у словах, які надихають.
Через тиждень Соломія написала статтю. Вона назвала її «Чоловік на пів ставки: історія свободи». Стаття стала популярною, її передрукували кілька газет, і незабаром до Тараса почали приїжджати журналісти, туристи, навіть галеристи з пропозиціями. Але він залишався вірним собі: відповідав чемно, але від слави відмовлявся.
Одного вечора, коли Тарас знову сидів на ґанку з Мурком, до нього підійшов листоноша.
— Тарасе, тобі лист! — гукнув він, простягаючи конверт.
Усередині був лист від Соломії. Вона писала, що її стаття змінила її саму, що вона тепер інакше дивиться на життя. А ще вона надіслала йому маленьку картину — акварель із зображенням його хати, оточеної горами.
Тарас усміхнувся, поклав лист на стіл і пішов до сараю. Там він узяв нове полотно і почав малювати — цього разу дівчину в червоній куртці, яка йде дорогою, шукаючи історії.
А над нею — небо, повне зірок, і гори, що шепочуть свої таємниці.
Олеся Срібна
