Чоловік намагався виставити мене не в гарному світлі і був упевнений, що я промовчу…
Едик сидів на чолі столу з таким виглядом, ніби щойно власноруч коронував себе імператором Всесвіту, а офіціанти були його кріпаками, допущеними до панської руки. Він оглядав гостей — свою маму Вікторію Антонівну, тьотю Люсю з незмінним начосом «вибух на макаронній фабриці» та двоюрідного брата Віталика — з прихильністю ситого пітона.
— Гуляємо, ріднесенькі! — Едик широким жестом обвів ресторанну залу, де цінник на воду викликав бажання пити з-під крана. — Сьогодні мій день, і я не стерплю економії. Замовляйте все!
Я мовчки жувала листочок руколи, який коштував як кілограм яловичини на ринку, й спостерігала за цим театром одного актора. Мій чоловік, Едуард, був дивовижною людиною. Його самооцінка нагадувала повітряну кулю: величезна, яскрава й абсолютно порожня всередині. Він обожнював широкі жести, особливо коли вони здійснювалися не його руками. Але сьогодні, судячи з хитрого блиску в очах свекрухи, готувалося щось особливе.
— Ірочко, — Вікторія Антонівна, жінка з обличчям, на якому вічно застиг вираз, ніби вона щойно внюхала прокисле молоко, повернулася до мене. — Ти чого така кисла? Чоловік свято влаштував, усіх зібрав. Могла б і всміхнутися, а не сидіти, як на поминках.
— Я не кисла, Вікторіє Антонівно, я зосереджена, — озвалася я, акуратно відрізаючи шматочок стейка. — Рахую в умі калорії щастя.
Свекруха підтисла губи.
— От у наш час дружини чоловікам у рот зазирали, а не в тарілку, — повчально промовила вона, поправляючи масивну брошку, здатну пробити броню. — Едик працює, старається, нас ось у ресторан вивів. А ти все невдоволена.
— Едик старається, — погодилася я, роблячи ковток напою. — Особливо добре в нього виходить створювати видимість бурхливої діяльності. Це теж талант, знаєте.
— Ти язва, Іро! — видавила вона. — Бідний мій хлопчик.
Едик, помітивши шторм, що насувався, вирішив перехопити ініціативу. Він встав, смикнув піджак, куплений, до речі, на мою премію, і підняв келих.
— Друзі! Мамо! — почав він тоном депутата перед виборами. — Я радий, що ми тут зібралися. Кажуть, що чоловіка робить жінка. Але я скажу так: чоловіка роблять його амбіції! Я завжди прагнув дати своїй родині найкраще. І цей вечір — доказ того, що ми можемо собі дозволити гарне життя!
Брат Віталик, який уплітав уже другу порцію каре ягняти, схвально хрюкнув. Тьотя Люся промокнула око серветкою. А я ледь стримала смішок. Гарне життя, значить. Цікаво, в якому всесвіті зарплата молодшого менеджера з продажу канцтоварів покриває бенкет на п’ятьох у ресторані преміум-класу?
— Едичку, синку, золоті слова! — вигукнула свекруха. — А то деякі, — виразний погляд у мій бік, — вічно прибіднюються. Все їм грошей мало, все «збирають», все «відкладають». Жити треба зараз! От Едик — щедра душа, весь у батька!
— До речі, про щедрість, — Едик хижо всміхнувся, і в мене всередині спрацювала сигналізація. — Іра в нас справді… економна.
Він зробив паузу, насолоджуючись увагою аудиторії.
— Уявляєте, — продовжив він, звертаючись до мами, — я прошу її купити мені новий спінінг, а вона каже: «У тебе їх три стоїть у комірчині, лови ними». Жодного польоту душі! Меркантильність суцільна.
— Як так можна? — сплеснула руками тьотя Люся. — Хіба можна чоловікові відмовляти? Чоловік — здобувач, йому хобі потрібне для розвантаження!
— От і я кажу, — Едик сумно зітхнув, зображаючи непонятого генія. — Важко жити з жінкою, яка лічить кожну копійку. Нудно. Немає в тобі, Іро, розмаху.
Я відклала виделку. Ах, ось воно що. Ми вирішили зіграти в гру «Образити дружину й почувайся королем». Ну що ж, Едуарде, ти сам обрав жанр.
— Едику, любий, — лагідно сказала я, дивлячись йому просто в перенісся. — А давай уточнимо. Ти хотів спінінг за тридцять тисяч гривень. При тому, що твій внесок у сімейний бюджет минулого місяця становив рівно двадцять. З яких п’ять ти позичив у мене ж «до зарплати» й забув повернути.
За столом повисла тиша. Едик почервонів, надувся, як індик перед спарюванням, і спробував зберегти обличчя.
— Ну навіщо ти починаєш? — процідив він. — При людях… Це наші сімейні справи. І взагалі, я працюю на перспективу! Скоро мене підвищать!
— Тебе підвищують уже три роки, любий, — парирувала я з усмішкою удава. — Єдине, що в тебе зростає стабільно — це самоманія й борг по кредитці.
— Хамка! — зверещала Вікторія Антонівна. — Як ти смієш так розмовляти з чоловіком, та ще й при всіх? Він тебе утримує!
— Утримує? — я розсміялася, і це був не добрий сміх. — Вікторіє Антонівно, давайте звернімося до математики. Квартира — моя. Комуналка — з моєї картки. Продукти — мої. Бензин для його «Ауді» — теж я. Едик оплачує лише свій інтернет і піцу по п’ятницях. То кого він тут утримує? Свою манію величі?
Свекруха відкрила рота, закрила, знову відкрила. Вона нагадувала зламаний світлофор, який ніяк не може вирішити: горіти йому червоним від люті чи зеленим від заздрощів.
— Ти… ти все брешеш! — нарешті видавила вона. — Мій син не альфонс!
— Звичайно ні, — кивнула я. — Альфонси зазвичай гарні й доглянуті. А Едик — просто побутовий паразит.
Едик стукнув кулаком по столу, змусивши келихи жалібно брязнути.
— Годі! — гримнув він тоном пророка, що виганяє демонів. — Ти зіпсувала мені свято! Я вимагаю вибачень! Негайно!
— Вибачень? — перепитала я. — За правду?
— За твою дріб’язковість! За те, що ганьбиш мене перед родиною! — його голос зірвався на фальцет. — Якщо ти зараз же не вибачишся й не визнаєш, що я голова родини, ми… ми будемо розмовляти по-іншому!
У цей момент до столу підійшов офіціант.
— Перепрошую, — ввічливо промуркотів він. — Ваш рахунок. Бажаєте ще щось?
Едик, усе ще киплячи від праведних емоцій, недбало махнув рукою в мій бік.
— Дружині віддайте. Вона оплатить.
І тут настав момент істини. Та сама секунда, заради якої варто було терпіти цей цирк. Едик переможно подивився на матір: мовляв, бачили, хто тут господар? Я розпоряджаюся, вона платить.
Офіціант простягнув мені шкіряну теку. Я навіть не торкнулася її.
— О, ні, — голосно й чітко промовила я. — Сьогодні ж день народження Едуарда. Він сам сказав: «Гуляємо, я плачу!». Було б неповагою з мого боку позбавляти чоловіка права проявити свою щедрість. Правда, Вікторіє Антонівно? Ви ж самі казали: чоловік — здобувач.
Я відкинулася на спинку стільця й схрестила руки. Едик завмер. Його обличчя почало повільно змінювати колір. Він поплескав себе по кишенях піджака, потім по штанях. Рухи ставали дедалі більш судомними, нагадуючи танець хворого.
— Ой, — сказав він з удаваним здивуванням. — Здається, я залишив портмоне в іншій куртці. Ір, заплати, га? Я вдома віддам. У мене на картці просто… ліміт перевищено.
Уся рідня вичікувально втупилася на мене. Схема була відпрацьована роками: Едик «забуває» гаманець, я, щоб не влаштовувати сцени, мовчки дістаю картку, а потім слухаю, який він молодець.
Але сьогодні щось зламалося. Напевно, моє терпіння.
— Едику, — сказала я крижаним тоном. — Ти не забув гаманець. Ти його спеціально не взяв. І картки твої порожні, тому що вчора ти спустив усе на посиденьках з друзями. Я бачила сповіщення на твоєму телефоні.
У залі повисла дзвінка тиша. Навіть Віталик перестав жувати.
— Я не збираюся платити за цей бенкет, — продовжила я, встаючи. — Я з’їла салат і випила келих напою. Ось, — я дістала з сумочки дві тисячі гривень і поклала їх на стіл. — Це моя частка з чайовими. А решта — за рахунок «голови родини».
— Іро, ти не посмієш! — прошипів Едик. У його очах було нерозуміння. Сума в чеку, судячи з кількості випитого й з’їденого його ріднею, наближалася до його місячного окладу, якого в нього не було.
— Ще й як посмію, — усміхнулася я. — Ти ж хотів гарного життя? Насолоджуйся. А я додому. Нудно мені з вами. Немає розмаху.
Я розвернулася й пішла до виходу. Спиною я відчувала, як у мене встромлюються погляди рідні.
— Іро! Вернися! — верещала Вікторія Антонівна. — Це ж підлість! У нас нема таких грошей!
— То нехай син позичить! — кинула я через плече. — Або ви допоможете. Ви ж родина.
Біля самого виходу я обернулася. Картина була маслом: Едик, зігнувшись, жалібно белькотів щось офіціанту, який уже кликав адміністратора. Вікторія Антонівна судомно рилася в сумці, витрушуючи на стіл дріб’язок, заспокійливе і старі чеки. Тьотя Люся й Віталик намагалися потихеньку піти, роблячи вигляд, що вони тут взагалі випадково.
Вони виглядали як трупа бродячого цирку, чий фургон поїхав, залишивши клоунів посеред шосе.
Я вийшла надвір і вдихнула прохолодне вечірнє повітря. Як же легко дихається, коли скидаєш із шиї баласт!
Поки їхала в таксі, телефон розривався від дзвінків чоловіка й свекрухи. Я заблокувала обидва номери. Вдома я дістала з комірчини валізу — ту саму, велику, з якою ми їздили до Туреччини, — і методично почала складати речі Едика.
Коли за дві години в двері подзвонили, я була готова. На порозі стояв пом’ятий, сердитий і ображений Едик. Поруч пихкала Вікторія Антонівна, мабуть, прийшла як група силової підтримки.
— Ти… ти… — задихався він. — Мамі довелося закласти золоті сережки! Віталик віддав усе, що відкладав на гуму! Ти нас зганьбила!
— Я просто дала тобі змогу побути чоловіком, — спокійно відповіла я, викочуючи валізу на сходову клітку. — Ти ж цього хотів? Бути головним, приймати рішення, платити за рахунками. От і плати.
— Що це? — він тупо витріщився на валізу.
— Це твій вихід у нове життя, Едуарде. До мами. Там тебе зрозуміють, оцінять і нагодують безкоштовно. Ключі на тумбочці залиш.
— Ти його виганяєш? Через гроші? — зверещала свекруха. — Меркантильна! Я ж казала!
— Ні, Вікторіє Антонівно, — я оперлася про одвірок, відчуваючи неймовірну легкість. — Не через гроші. А через те, що ваш син переплутав дружину з банкоматом, а сімейне життя — з гастролями. Концерт закінчено. Завіса.
Я зачинила двері перед їхніми носами. Клацання замка пролунало як найкращий комплімент у моєму житті. З того боку ще щось кричали, стукали, погрожували судом і карою небесною, але мені було байдуже.
Я пройшла на кухню, налила собі чаю й відкусила шматок бутерброда з найзвичайнішою, але такою смачною «лікарською» ковбасою. Бути «жадібною», виявляється, не так уже й погано. Особливо, коли шкодуєш не гроші, а роки свого єдиного життя, витрачені на людей, які тебе не варті.
