Чоловік настояв на поділі майна 5 років потому, але його рішення обернулося проти нього.
— Вітю, а чого ти очікував? — Ірина похитала головою. — Ти пішов від нас до жінки на десять років молодшої. Думав, вона з тобою ради твоїх гарних очей?
Віктор поморщився:
— Я не про те. Я до того, що… — він запнувся. — Я зрозумів, як вам з Оленкою було тяжко.
— Через п’ять років зрозумів? Браво!
Ірина встала й відійшла до вікна. За ці роки вона навчилася жити без нього. Спочатку було нестерпно — ночі без сну, постійні сльози, необхідність пояснювати доньці, чому тато пішов. Потім з’явилася робота в новій фірмі, підвищення, перші самостійні рішення.
— Я тоді думав, що все роблю правильно, — Віктор дивився в чашку. — Здавалося, заслужив щастя, нове життя. А тепер… сам залишився. Навіть Оленка зі мною не розмовляє.
— А ти чого хотів? Ти на суді вимагав продати квартиру й поділити гроші! Хотів вигнати нас на вулицю!
— Я заплутався тоді.
— Заплутався? — Ірина різко повернулася. — Ти сказав, що я егоїстка, що не даю тобі розвиватися! А сам просто знайшов молоду жінку й вирішив, що можна почати з чистого аркуша!
— Іро…
— Що «Іро»? Знаєш, як Оленка плакала після твоїх слів про «чесний поділ»? Ти про доньку хоч думав, коли гараж і дачу забирав? Ми з нею вдвох виживали! Я на двох роботах пахала!
Віктор згорбився ще дужче.
— Пробач. Я був неправий.
— Треба ж! — Ірина сплеснула руками. — Яке одкровення! Може, ти й доньці це скажеш нарешті?
— Намагався. Вона кидає трубку.
Ірина згадала, як Олена поверталася після рідкісних зустрічей з батьком — замкнена, мовчазна. Як відмовлялася брати гроші, які він іноді присилав. Як перестала відповідати на його дзвінки.
— Не можу її змусити з тобою спілкуватися.
— Я розумію, — Віктор зітхнув. — Просто скажи, у неї все нормально?
— Так. Вступить до інституту — буде зовсім добре.
Вони замовкли. Цокав годинник на стіні — той самий, старий, який вони колись купили в комісійному.
— А ти як? — нарешті спитав Віктор.
— Нормально. Працюю. У відпустку їздили до Туреччини минулого року.
— Самі?
— З Оленкою. І… був зі мною один чоловік.
Віктор підвів голову:
— У тебе хтось є?
— Не те щоб… Зустрічаємося іноді.
— Зрозуміло, — він відвів погляд. — А я думав…
— Що я досі чекаю на твоє повернення? — Ірина усміхнулася. — Вітю, ти сам усе зруйнував. Я рік тому останні твої речі викинула.
Віктор здригнувся.
— Ти знаєш, я справді думав, що з Людою буде по-іншому. Що вона цінує мене. А вона… — він замовк.
— Використала й викинула, — закінчила Ірина. — Як ти нас.
— Мені більше нікуди йти, Іро.
Ось воно що. Ірина піджала губи. Не вибачитися прийшов, а притулку шукати.
— І що ти пропонуєш?
Віктор проковтнув, його погляд метнувся по кухні.
— Я не про те… Не думай, що я напрошуюся назад, — він нервово потер лоба. — Просто не знав, до кого ще піти.
— А що з квартирою Люди? — Ірина налила собі ще чаю. — Ти там прописаний?
— Ні. Вона не дала прописатися. Говорила — потім, коли одружимося.
— І ти повірив?
Віктор криво усміхнувся.
— Усі ці роки платив за іпотеку, за ремонт. А тепер… вона заявила, що я їй винен ще сто тисяч за «моральну шкоду».
— Яку ще шкоду?
— Каже, я її образив, коли дізнався про її борги. А в неї кредитів на п’ятсот тисяч гривень, уявляєш? Я їй вірив, а вона…
Ірина дивилася на колишнього чоловіка й не могла повірити. Невже це той самий Віктор, який будував із себе крутого бізнесмена? Який ішов з високо піднятою головою, обіцяючи, що «ще пошкодуєте»?
— Вітю, це твої проблеми, — вона похитала головою. — Ти сам усе вибрав.
— Знаю, — він опустив голову. — Знаю, Іро. Я не прошу грошей чи житла. Просто… можна іноді до вас приходити? Хоч би Оленку бачити?
У коридорі гупнули двері. Олена повернулася раніше, ніж очікувалося. Ірина напружилася — донька не бачила батька більше року.
— Мамо, я вдома! — пролунав голос із передпокою.
Олена зайшла на кухню й завмерла. Вона подорослішала за ці роки, стала вищою, серйознішою. Зараз її обличчя нагадувало маску.
— Привіт, Олено, — Віктор підвівся, незграбно всміхаючись.
— Що ти тут робиш? — у голосі доньки дзвенів метал.
— Я… зайшов поговорити з мамою.
— Про що? — Олена схрестила руки. — Знову хочеш щось відсудити?
Віктор здригнувся.
— Ні, що ти. Я просто…
— Він навідував нас, — втрутилася Ірина. — Питав, як у тебе справи зі вступом.
Олена фиркнула:
— Серйозно? За п’ять років уперше зацікавився?
— Донечко, я…
— Не називай мене так! — Олена підвищила голос. — Ти втратив це право, коли нас покинув!
— Я не кидав. Ми з мамою…
— Ти кинув! — в очах Олени блиснули сльози. — Ти навіть на мій випускний не прийшов! Знаєш, як мені було соромно перед однокласниками?
Віктор зблід:
— Я не знав дати…
— Міг би подзвонити й дізнатися! Але тобі було байдуже! Тобі завжди було байдуже на нас!
Ірина встала між ними:
— Олено, заспокойся.
— Ні, мамо! Нехай він іде! Нехай іде до своєї Люди! — донька розвернулася й швидко вийшла з кухні. За хвилину гупнули двері її кімнати.
Настала тиша. Віктор сидів, згорбившись, ніби на нього обрушилася вся тяжкість світу.
— Ти чув, — тихо сказала Ірина. — Їй потрібен час.
— Вона мене не пробачить.
— Вона скривджена. Це різні речі.
Віктор повільно підвівся.
— Я піду. Дякую за чай.
Вони пройшли до виходу. Біля дверей Віктор зупинився:
— Іро, я справді був не правий. Щодо всього. І особливо щодо тебе.
— П’ять років тому це могло щось значити, — Ірина подивилася йому у вічі. — Зараз просто пізно.
— Я розумію. Але… можна мені іноді телефонувати? Просто дізнатися, як ви?
Ірина завагалася. Перед нею стояв чужий, постарілий чоловік. Не той, за якого вона колись вийшла заміж.
— Телефонуй. Але не чекай, що все буде як раніше.
Коли за Віктором зачинилися двері, Ірина прихилилася до стіни й заплющила очі. Стільки років минуло, а всередині все одно щось здригнулося. Не любов — та пішла в день, коли він покинув її з донькою. Життя все розставило по місцях.
Вона підійшла до кімнати доньки, тихенько постукала.
— Можна?
Олена сиділа на ліжку, стиснувши кулаки.
— Навіщо ти його впустила?
— Він подзвонив, сказав, що треба поговорити.
— І що, тепер він тут з’являтиметься? — голос Олени тремтів. — Думає, що може просто повернутися?
Ірина сіла поруч, поклала руку на плече доньки.
— Ніхто нікуди не повертається, Олено. Заспокойся.
— Ти бачила його? Він же… — дівчина запнулася. — Він хоче назад до нас, так?
— У нього проблеми. Нічого дивного, зважаючи на те, як він вчинив.
Олена різко повернулася:
— Він що, думає, ми його пожаліємо? Після всього?
— Не знаю, що він думає, — Ірина знизала плечима. — Але схоже, життя його конкретно потріпало.
— Так йому й треба! — Олена схопилася й заходила по кімнаті. — Пам’ятаєш, як він кричав, що ми з тобою його не цінуємо? Що ти не розумієш його «прагнень»? А тепер прибіг, коли все розвалилося!
Ірина мовчала. Вона пам’ятала ту ніч, коли Віктор збирав речі. Його злі очі, звинувачення, кинуті в обличчя. «Ти мене задушила своєю турботою! Я більше не можу так жити!» А потім суд, його адвокат, що вимагає продати квартиру й поділити гроші порівну…
— Мамо, ти ж не дозволиш йому повернутися?
— Звичайно ні, — Ірина похитала головою. — Ця сторінка закрита. Просто… він усе-таки твій батько.
— Був моїм батьком! — відрізала Олена. — Справжній батько так не чинить!
Увечері, коли донька заснула, Ірина сиділа на кухні з келихом. Телефон завібрував — повідомлення від Сергія, з яким вона зрідка зустрічалася останній рік. «Вечеря завтра о сьомій?» Вона усміхнулася й відповіла згодою.
Сергій був повною протилежністю Віктору. Інженер-будівельник, удівець із дорослим сином. Вони познайомилися на корпоративі, а потім якось самі собою почали телефонувати, зустрічатися.
Ірина не поспішала пускати його у своє життя. Після зради Віктора вона навчилася цінувати незалежність, свободу вирішувати самій. І Сергій це розумів, не тиснув, не вимагав.
Сьогоднішній візит колишнього чоловіка сколихнув спогади. Як вона плакала ночами, як боялася залишитися без даху над головою, як позичала гроші в родичів на адвоката. Як Віктор з усмішкою говорив на суді: «Вона просто не хоче визнати, що наші стосунки закінчилися».
Телефон знову завібрував. Номер Віктора. «Дякую, що вислухала. Я справді дуже шкодую про все. Можна іноді телефонувати Олені?»
Ірина замислилася. Мобільний знову засвітився новим повідомленням. «Я не претендую ні на що. Просто не хочу бути чужим для доньки. Вибач за все, Ір. Я справді був не правий».
П’ять років тому такі слова могли б усе змінити. П’ять років тому вона б, може, й пробачила. Але тепер… «Олена сама вирішить, спілкуватися з тобою чи ні. Я не втручатимуся».
Ірина відправила повідомлення й вимкнула телефон. Час спати. Завтра новий день. Її день — без страху, без образ, без гіркоти. День, який вона побудувала сама, без Віктора і його «допомоги».
