Чоловік не хотів повертатися додому. У нього накопичелася втома й не було настрою. Подумки він сперечався з дружиною, дорікав їй, сварився, але вдома його чекала несподіванка
Настрій був гірший нікуди! Просто відірви та викинь! Йшов додому нога за ногу і передчував чергову сварку з дружиною. Усі претензії були вивчені напам’ять.
— Знову почнеться: грошей мало, по дому не допомагаєш, з дитиною не займаєшся, друзі тобі дорожчі за нас! Хіба я не маю права побути з друзями, чи що? Маю! Я втомлююся і так відпочиваю, роз уже вдома ніякої передишки не видно! — накрутив Сашко себе пристойно та додому прийшов таким роздратованим, що й крихітної іскри вистачило б, щоб з іскри спалахнуло полум’я!
Спочатку здавалося, що все не просто добре, а підозріло чудово. Дружина усміхалася, син сяяв. Сашко одразу натягнувся. За його спостереженнями це означало, що від нього чогось треба.
— На відпочинок не поїдемо! — одразу попередив він дружину.
— Та я й не думала, що поїдемо. Я й так знаю, що ти не зможеш заробити! — дружина набрала було повітря, щоб продовжити, але кинула погляд на благальне лице сина й видихнула. Мовчки.
— І комп’ютер новий я тобі не куплю! — Сашко визначив, що син занадто спокійний й звернувся вже до нього.
Але син Андрій з готовністю закивав головою. — І не треба!
— Та-а-ак, тоді чого від мене потрібно?
— Тату! Я тут ось… Тату, можна ми кошеня залишимо? — син метнувся в кімнату й виніс на руках маленького чорного кошеня. — Тату, ну будь ласка! Я тебе дуже-дуже прошу!
Сашко глянув на чорний клубок на руках сина й похитав головою.
— Я вам уже двісті разів говорив! Ніяких тварин у моєму домі не буде! А це віднеси туди, де взяв!
Син притиснув кошеня до себе, кинув розпачливий погляд на маму, та миттєво відкинула всі спроби посміхнутися чоловікові, згадала претензії, що накопичувалися з останньої позавчорашньої Сварки, і за секунду в квартирі бушував ураган!
— Я вам сказав! У моєму домі ніяких блохастих тварюк не буде! — нарешті закричав Сашко так, що сусіди зверху звично застукали по трубі. — І віднеси навулицю цю тварину негайно! — він ткнув пальцем у бік кошеняти, і син метнувся повз нього, вискочив з квартири й з топотом ринув сходами вниз.
— Ось і правильно! Чого ти сама не могла його змусити? — він не вилив ще все обурення на дружину, і раптом здивовано замовк. Вона щойно стояла червона й сердилася, а тут… Замовкла, похмуро опустилися плечі.
— Втомилася я з тобою. Ніхто тобі не потрібен, і любити ти відзвичаївся. Навіть сина не пожалів. Він цього кошеня у хлопців старших відібрав. Не злякався, хоча його ніхто не захистив, все одно забрав. Мене так благав… Та навіть якби це не кошеня було, а собака якась, я б погодилася! Він ніколи нічого й так не просив! Йому це дуже було треба! Дуже! А ти? Ти ж говорив, сам мені розповідав, як тобі неприємно було, коли твій батько викинув твого кота. Пам’ятаєш? Говорив, що ти батькові зовсім не був потрібен, як мамі твоїй було важко, згадував. Та вона й сама мені описувала. І ти сам, сам став таким самим! Так, саме таким!
Сашко сердито розвернувся до дружини. Він-то збирався сказати, щоб вона помовчала й дала б йому перепочити! І раптом згадав! Ніби хтось клацнув вимикачем у голові, і перекособочене від обурення обличчя батька постало перед його очима як наяву.
— Я вам сказав! У моєму домі ніяких блохастих тварин не буде! А це віднеси туди, де взяв! Забери з очей моїх його! — батько тикав пальцем у кота, якого він, Сашко, витягнув із сміттєвого бака, і три дні ховав у себе в кімнаті. Усе сподівався, що батько змінить гнів на милість і дозволить залишити кота вдома. Сашко так мріяв, як вони з котом будуть дружити, як кіт Василь буде його чекати зі школи! Мама плакала, просила батька, і він, Сашко, ніяк не погоджувався віднести кота на вулицю. І тоді батько схопив його й вишпурнув у вікно. Так, поверх був другий, і кіт стрибнув на лапи, але крик того Василя, що вже був посподівався на те, що знайшов дім, де його люблять, змушував Сашка стискатися.
Сашко раптом здивувався, чому навколо темно та тихо. І з труднощами збагнув, що він стоїть чомусь із заплющеними очима в темному коридорі. Дружина тихо схлипувала в кімнаті, а він обернувся до дзеркала біля входу й перший раз за довгий час вдивився у своє обличчя. Як же він став схожий на батька…
— Я все зрозумів! Я не хочу так! Я не хочу бути таким, як він! — Сашко вискочив з квартири, ринув униз сходами, начисто забувши про ліфт, і заметався біля під’їзду. — Де Андрій?
Він шукав сина довго. Забіг додому, сподіваючись, що дитина повернулася, і застав дружину, яка пакувала речі.
— Ти чого?
— Я вирішила, що ми краще до мами поїдемо!
— Так, нічого не роби, ми потім розберемося, хто куди поїде! У нас діти пропали!
— Які-і діти? — дружина навіть відсахнулася від нього, на секунду вирішивши, що він збожеволів.
— Як які? Син Андрій і кіт Васько! — він і забув уже, яка в нього гарна дружина, коли в неї на обличчі раптом з’являється посмішка.
— Це-е-е не кіт, а кішка! — жінка витерла сльози.
— Значить, Василиса! І не сперечайся! Я так вирішив! Так буде в моєму домі! Так, зозулечка ти, а не мати! Ти почула, що в нас син зник? — він обійняв дружину. А та крізь сльози розсміялася.
Фраза була не образливою, а сімейною. Колись зовсім маленький Андрійко спав по півгодини на день, а решту часу верещав, і Ліза засинала, як тільки засинав син. У будь-якому положенні. І одного разу Сашко сина забрав, відніс у ліжечко, а Ліза так і спала сидячи, склавши руки, ніби тримає дитину. І зі сну металася, примовляючи, що вона сина загубила. Ось тоді зозулечка й утворилася.
— Він не зник. Він ховається у під’їзді, вище на кілька поверхів. Сидить на підвіконні. Там у нього таємне місце! — Ліза не стала дорікати чоловікові, що він не знає таких важливих речей про сина. Якось не вийшло дорікання. Розсипалося на язиці в дрібні та непотрібні звуки. — Ти справді вирішив, що кошеня залишиш?
— Справді! Звичайно, справді! І… Прости мені! Я щось зовсім втомився і якось усе забув. Усе, що для мене дійсно важливе!
— І ти мене прости. Я теж… Зовсім забула, який ти. Насправді! Чудовий! І, знаєш, давай ми відкладемо з розширенням квартири. Важко поки що з грошима. Ми й так непогано живемо. Усього нам вистачає. А ти з підробітками зовсім себе загнав.
— Та й ти теж працюєш щосили. Правда, двокімнатна квартира замала, тим більше, що нас тепер четверо, але, ми нікуди не спізнюємося, почекає це. Бо так заробимо-заробимо, а одне одного втратимо! — він зітхнув полегшено, відчувши, що рішення правильне.
Вони обоє втомилися від цієї вічної гонитви за грошима, планів на майбутнє, двох робіт. І тут чоловік зупинився.
— А до сина й Василиси? Ходімо? — сказав чоловік.
— Ходімо!
Андрійко плакав гірко та самовіддано. І чому дорослі так часто забувають, що у дитини серце набагато тонше й уразливіше, ніж у них самих? Так, наросте свого часу панцир із пережитого, з втрат, розлук, дрібних чи великих зрад, але поки-що ж усе по-живому, важко виходить!
— Ну як я можу її залишити? Як? Вона ж маленька, пропаде! Це от як? Ну як же це? Я… Я його… — він тільки хотів сказати, що не любить батька й раптом почув кроки на сходах. Підвіконня, де він ховався, було в закутку біля закритих дверей на горище, і зазвичай тут нікого не бувало. Андрій зціпився в клубок, ховаючи довірливо задрімалу маленьку кішечку за пазуху, й побачив батька. Тільки роззявив рота, щоб щось сказати, закричати. Та так і завмер із роззявленим ротом.
— Андрійку, прости мені! — Батько ніколи не просив вибачення в сина, вважаючи, що тим самим знизить свій авторитет, а ось зараз зрозумів, що дурниці це все. — Іди додому, й Ваську неси.
— Ч-чому Ваську? — Андрій нічого не міг зрозуміти. Навіть головою похитав.
— Бо Василису!
— Т-та-ату! Тату, ти справді дозволяєш?
Сходами до Лізи спускався Сашко, на якому, мов мавпочка, висів захоплений син, а на Сашковому плечі важливо сиділа Василиса.
Сашко не усвідомлював, наскільки кошеня було важливим для дитини, і що правильно він чинить, що йде на поступки синові. Якби він викинув кошеня, дружина й син пішли б із дому, він сам відправився б до приятеля відсвяткувати свободу. Купив би по дорозі напою… А далі що? Самотність?
Вдома знайшли все для кошеня й син був щасливий, що батько дозволив залишити йому його маленького друга. Того вечора батько звернувся до Андрія:
— Треба ж! Вже літо вщент і липа цвіте, а ми майже все пропустили! — розсміявся Сашко. — Ходімо завтра гуляти, їсти морозиво й дивитися на липи? Заодно відсвяткуємо появу у нас Васьки! І так… Покажеш мені потім, хто насмілився тебе образити! — Сашко знав, скільки потрібно сміливості, щоб піти до старших і щось у них відібрати. Тому додав:
— Я дуже тобою пишаюся!
