Чоловік після 32 років шлюбу виставив дружину за двері, а через 5 місяців пошкодував.

Чоловік після 32 років шлюбу виставив дружину за двері, а через 5 місяців пошкодував.

Лариса витирала руки кухонним рушником, коли почула знайомі кроки в коридорі. Сергій прийшов додому раніше звичайного. Вона швидко зняла фартух і поправила волосся.

— Сергію, ти рано сьогодні! Вечеря майже готова, — крикнула вона з кухні.

Він не відповів. Лариса вийшла в передпокій. Чоловік стояв біля дверей, не знімаючи пальта. Обличчя якесь дивне. Сіре.

— Що сталося? Ти захворів?

— Сідай, — сказав він коротко.

— Та що таке? — Лариса відчула, як серце забилося частіше.

— Ларо, я більше не можу. Все. Скінчено між нами.

Вона опустилася на стілець. Світ раптом став якимось розмитим.

— Що ти говориш?

— Те, що чуєш. Почуття минули. Давно вже. Я втомився вдавати.

— Але… ми ж тридцять два роки разом! — голос здригнувся. — У нас дочка, онуки скоро будуть…

— Саме тому. Тридцять два роки того самого. Набридло, Ларо. Розумієш? Набридло все це.

Лариса встала, підійшла до нього. Хотіла торкнутися руки, але він відсторонився.

— Сергію, може, ти просто втомився? На роботі щось сталося? Все обговоримо…

— Ні. Рішення прийняте. Збирай речі.

— Як це — збирай речі? — вона витріщилася на нього. — Це ж наш дім!

— Твій дім тепер десь в іншому місці. Квартира оформлена на мене, ти пам’ятаєш.

Так, пам’ятала. Коли купували, він настояв, що всі документи краще оформити на нього. Простіше буде, казав. А вона погодилася. Як завжди.

— Куди я піду? У мене немає грошей, роботи немає вже десять років…

— Це твої проблеми. Я не зобов’язаний їх вирішувати.

Лариса дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Цей холодний голос, байдужі очі. Невже це той самий Сергій, заради якого вона кинула інститут? Заради якого відмовилася від роботи у видавництві?

— А якщо я не піду?

— Підеш. Завтра надвечір щоб тебе тут не було.

Він повернувся й пішов у спальню. Лариса залишилася стояти посеред коридору. Ноги не тримали. Що відбувається? Ну як так можна? Тридцять два роки життя — і все за одну хвилину в смітник?

Вона дістала телефон тремтячими руками. Набрала номер дочки.

— Настю, ти де?

— Вдома, а що?

— Можна до вас приїхати? Терміново?

— Мамо, що сталося? Ти дивно говориш.

— Потім поясню. Можна?

— Звісно, приїжджай.

Лариса зібрала сумку нашвидку. Руки тремтіли так, що ледве могла застібнути блискавку. У голові була каша. Невже це відбувається насправді? Невже ось так просто можна перекреслити все життя?

У Насті вона розплакалася одразу. Дочка слухала, обіймала, заспокоювала.

— Мамо, він збожеволів! Як так можна? Ти ж для нього жила!

— От саме. Жила для нього. А тепер що?

— Залишишся в нас. Тимчасово, поки не розберемося.

Лариса подивилася на маленьку двокімнатну квартиру. Настя, зять Максим, вони тільки починають жити. Молоді, їм потрібен простір, спокій.

— Настю, я не можу. Ви ж молодята практично.

— Мамо, не дурій! Куди ти підеш?

— Не знаю. Але тут надовго не залишуся. Тиждень-два максимум.

Вночі Лариса лежала на розкладному дивані й думала. У п’ятдесят шість років залишитися без дому, без засобів до існування. Що вона вміє? Готувати, прибирати, прати. Більше нічого. Вищої освіти немає — не доучилася. Досвіду роботи майже немає. А завтра що? Післязавтра? Через місяць? Вперше за багато років їй стало по-справжньому страшно.

За два тижні Лариса зрозуміла — довше в дітей залишатися не можна. Максим став дратівливим, а Настя мучилася від того, що не може відкрито сказати матері: їм потрібно побути вдвох.

— Мамо, може, все-таки до юриста сходимо? — запропонувала дочка за сніданком.

— Навіщо? У мене грошей на адвоката немає.

— Є ж безкоштовні консультації…

— Настю, квартира на нього оформлена. Що тут консультувати?

Лариса гортала сайт з оголошеннями. Знайшла недорогу кімнату, а її заощаджень мало вистачити на два місяці оренди.

— Ось, — показала вона оголошення. — Кімната, недорого, для порядних жінок.

Зателефонувала. Приємний жіночий голос запросив подивитися. Дім виявився старим, але затишним. Господиня Галина зустріла на порозі. Повна жінка років шістдесяти, з добрими очима.

— Проходьте, не соромтеся, — повела коридором. — Ось ваша кімната. Маленька, але світла.

Кімната справді була крихітною. Односпальне ліжко, стіл, стілець, шафка. Вікно у двір.

— Кухня спільна, ванна теж. Я тиха. І від мешканців того самого чекаю.

— Коли можна заїжджати?

— Хоч завтра. А ви працюєте десь?

Лариса почервоніла.

— Поки шукаю роботу.

Галина уважно подивилася на неї.

— Зрозуміло. Гаразд, розберемося.

Наступного дня Лариса перевезла свої речі. Дві валізи й три пакети — от і все майно. Галина допомогла влаштуватися.

— А тепер чай питимемо, — оголосила вона. — І розповідайте, що у вас сталося.

За чаєм Лариса розповіла всю історію. Галина слухала, хитала головою.

— Така сама історія в подруги моєї була. У п’ятдесят вісім чоловік її вигнав.

— Не знаю, що тепер робити, — зізналася Лариса. — Роботи немає, грошей майже немає…

— А що вмієте?

— Готувати, прибирати… Більше нічого особливого.

— У бібліотеці потребують помічника. Гроші невеликі, але хоч щось.

— У бібліотеці? А що там робити треба?

— Та дрібниці всякі. Книги розставляти, каталоги вести. Завідувачка Марія Петрівна — моя сусідка. Поговорю з нею.

За три дні Лариса вже працювала. Розставляла книжки, допомагала читачам, протирала полиці. Гроші смішні, але хоч якісь. А головне — не вдома сиділа.

Марія Петрівна виявилася суворою, але справедливою.

— Головне — акуратність, — пояснила вона в перший день. — І з людьми ввічливіше. Багато літніх людей до нас ходять, їм увага потрібна.

Лариса швидко освоїлася. Робота подобалася. Тихо, спокійно. Можна було подумати про життя. А думати було про що.

Вечорами Галина розповідала про місцеві гуртки.

— У клуб ходити треба. Там в’язання, хор, навіть літературний гурток є.

— Я не вмію особливо нічого…

— А чомусь навчитися не цікаво було?

Лариса задумалася. Давно, дуже давно, вона писала оповідання. Ще в молодості. Потім закинула — Сергій сміявся, казав, що дурницями займається.

— Може, й справді в літературний гурток сходити…

— От і правильно! А то сидиш вдома, як мишка сіра.

У суботу пішли разом. Гурток збирався в будинку культури. Людей десять різного віку. Керівник — чоловік років сорока, філолог.

— Мене звати Ігор Володимирович, — представився він. — А вас?

— Лариса.

— Ларисо, а ви пишете щось?

— Раніше писала… Давно це було.

— Нічого, згадаємо. Головне — бажання є?

— Є.

Додому Лариса йшла натхненна. Вперше за місяці щось зацікавило її по-справжньому. Вдома дістала старий зошит, де колись записувала свої оповідання. Перечитала. Непогано написано було. А що, якщо спробувати знову?

Минуло п’ять місяців. Лариса звикла до нового життя. Вранці — бібліотека, ввечері — додому до Галини, на вихідних — гурток. Вона навіть написала два оповідання, й Ігор Володимирович їх хвалив. Жінка іноді брала підробіток, прибирала у квартирах, які здавалися подобово. Іноді вечорами мила підлогу в офісі. Гроші, звісно, кінчалися швидко. Але якось викручувалися. Галина іноді готувала на двох, Лариса купувала продукти. Склалося щось на зразок родини. І раптом задзвонив телефон.

— Ларо, це я.

Голос Сергія. Лариса мало не випустила слухавку.

— Що тобі треба?

— Поговорити треба. Зустрінемося?

— Про що говорити?

— Ларо, не будь такою… Зустрінемося, все поясню.

Вона поклала слухавку. Серце калатало. Чого він хоче? За пів години знову дзвінок.

— Ларо, ти чого слухавку кидаєш?

— А що мені з тобою говорити?

— Я розумію, ти скривджена…

— Скривджена? — Лариса розсміялася. — Сергію, ти мене на вулицю виставив. Це не образа, це зрада.

— Давай зустрінемося. У кафе тому, де раніше бували.

— Не хочу.

— Ларо, будь ласка.

У голосі з’явилися нотки, яких вона давно не чула. Благальні якісь.

— Добре. Завтра о шостій.

Всю ніч не спала. Галина помітила вранці.

— Що з вами, Ларо? Вид хворий якийсь.

— Чоловік дзвонив. Зустрітися хоче.

— Ага. Отже, його пасія змилася.

— Звідки ви знаєте?

— А як інакше? Думаєте, він вас просто так виставив? Напевно, хтось був.

Лариса задумалася. А справді. Як вона одразу не зрозуміла? У кафе Сергій чекав уже пів години. Схуднув, постарів. Волосся зовсім сиве стало.

— Ларо, дякую, що прийшла.

— Кажи, чого хотів.

— Ти… вродливіша стала. Помолодшала навіть.

— Сергію, не треба. Кажи до діла.

Він завагався, крутив у руках серветку.

— Я помилився тоді. Розумієш? Накоїв дурниць…

— Яких дурниць?

— Була в мене… загалом, жінка одна. З офісу. Здалося, що люблю.

— Ага. І заради неї дружину вигнав.

— Ларо, вона мене кинула. За три місяці. Сказала, що я нудний.

Лариса ледь не фиркнула. Хотілося сказати: «А що ти думав?» Але промовчала.

— І що тепер?

— Хочу все повернути. Нас із тобою. Дім наш. Пробач мені, Ларо. Я дурень був.

Вона дивилася на нього й дивувалася. П’ять місяців тому ці слова стали б для неї порятунком. А тепер… Тепер було майже байдуже.

— Сергію, а ти думав, що я чекатиму?

— Ну… думав, що зрозумієш. Ми ж стільки років разом.

— Були разом. Тепер немає.

— Ларо, не говори так. Повернемося додому, все буде як раніше…

— Як раніше? — вона подивилася на нього уважно. — А я не хочу як раніше.

— Тобто як?

— А так. У мене тепер своє життя. Робота. Друзі. Заняття.

Сергій розгубився.

— Які заняття? Яка робота? Ти ж домогосподарка…

— Була домогосподаркою. А тепер працюю в бібліотеці. Ходжу в літературний гурток. Оповідання пишу.

— Оповідання? — він скривився. — Знову за дурниці взялася?

І тут Лариса зрозуміла остаточно. Нічого не змінилося. Він усе той самий. Для нього вона все та сама сіра мишка, яка має готувати, прибирати й мовчати.

— Знаєш що, Сергію? Іди додому. До своєї квартири, до свого життя.

— Ларо, ти що? Я ж прошу прощення!

— І що? Прощення отримав. А далі кожен сам по собі.

Вона встала, взяла сумку.

— Зачекай! Ти куди?

— Додому. До себе додому.

— Але в тебе ж немає дому! Кімната якась орендована…

— От саме. Мій дім. Який я сама плачу.

— На що ти живеш? На копійки бібліотечні?

— На мої копійки. Які я заробила сама.

Звісно жінка не розказала про всі свої доходи, а навіщо? Лариса вийшла з кафе. Сергій наздогнав біля виходу.

— Схаменись! Що ти робитимеш сама? Кому ти потрібна у твоєму віці?

— Собі потрібна, — відповіла вона спокійно. — А це головне.

Сергій стояв на тротуарі й дивився, як Лариса сідає в автобус. Обличчя в нього було таке, наче його вдарили чимось важким. А Лариса сиділа біля вікна й думала: невже це вона щойно відмовилася від колишнього життя? Вдома Галина одразу все зрозуміла по обличчю.

— Ну що, пропонував повернутися?

— Пропонував.

— І що відповіли?

— Відмовилася.

— Правильно зробили. Чай будете?

За чаєм Лариса розповіла про зустріч. Галина слухала й хитала головою.

— Думав, побігає місяць-другий і прибіжить назад. А ви виросли, Ларо. Іншою людиною стали.

— Та якою іншою? Ті самі проблеми, ті самі страхи…

— Не ті. Раніше боялися залишитися без нього. А тепер?

Лариса задумалася. А справді. Страшно було, але по-іншому. Не від безпорадності, а від відповідальності. За себе, за свій вибір.

— Галино, а ви не шкодуєте, що самі живете?

— Ні. Після чоловіка мого — тільки радію. Він був важкою людиною… А тепер тиша, спокій.

— А не самотньо?

— А ви самотньою себе почуваєте?

Лариса подумала. Дивно, але ні. У бібліотеці колеги, у гуртку друзі з’явилися, з Галиною вони як рідні вже…

— Не дуже.

— От і я не дуже.

Наступного дня в бібліотеці Марія Петрівна підійшла до неї з текою.

— Ларисо Михайлівно, у нас звільнилася інша посада, зарплата більша, звісно. Я хочу вас туди перевезти.

— А я впораюся?

— Впораєтеся. Ви відповідальна, люди вас люблять.

Увечері дзвонила Настя.

— Мамо, як справи? Тато дзвонив, казав, що зустрічався з тобою.

— Зустрічалася.

— І що?

— Пропонував повернутися.

— Серйозно? А ти?

— Відмовилася.

Довга пауза.

— Мамо, а ти впевнена? Може, варто було подумати…

— Настю, я думала тридцять два роки. Досить.

— Але ж ви чоловік і дружина…

— Були чоловіком і дружиною. А тепер просто дві різні людини.

Після розмови з дочкою Лариса довго сиділа біля вікна. Внизу в дворі грали діти. Жінки котили візочки. Життя йшло своєю чергою. А в неї що? Кімнатка в чужому домі, копійчана зарплата, жодних особливих перспектив. Може, Настя має рацію? Може, треба було погодитися?

Потім згадала обличчя Сергія, коли він спитав про оповідання. Та сама зневага, що й тридцять років тому. Нічого не змінилося. І не зміниться.

— Ларо, а давайте у відпустку з’їздимо! — запропонувала Галина за вечерею. — У моє рідне місто. Там краса неймовірна.

— У мене грошей на поїздки немає.

— А в мене є. Удвох веселіше буде.

— Галло, я не можу за ваш рахунок…

— Можете. Я працюю і пенсію отримую, а витрачати ні на що. От і витратимо на подорож.

Лариса уявила: вокзал, потяг, нові місця… Коли вона востаннє кудись їздила? Років десять тому, не менше.

— А робота як?

— Відпустку візьмете. Марія Петрівна не проти буде.

За місяць вони вже планували поїздку. Лариса купила новий блокнот — записувати враження. Раптом вийде оповідання написати?

Останнього вечора перед поїздкою задзвонив телефон. Сергій знову.

— Ларо, востаннє питаю. Може, схаменишся?

— Не схаменуся, Сергію.

— Але ж ми родина…

— Ні. Родина — це коли одне одного поважають. А ти мене ніколи не поважав.

— З чого ти взяла?

— З того, що мої інтереси для тебе завжди були дурницями.

— Ларо, ну годі вже…

— Досить. Живи як знаєш. І я житиму як знаю.

Поклала слухавку й вимкнула телефон. Вранці вони з Галиною сідали в потяг. У Лариси в сумці лежали блокнот, ручка й квитки. На платформі юрмилися ті, хто проводжав. А вона їхала просто так, для себе. У купе влаштовувалися, розкладали речі.

— Боїтеся? — спитала Галина.

— Чого?

— Нового життя цього.

Лариса подивилася у вікно. Потяг рушив.

— Ні. Нарешті не боюся.